Реферат: Ранній інституціоналізм

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні на­прями:

1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі­ричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний Інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929). Син норвезького селянина-емігранта, Веблен здобув ступінь доктора наук в Иєльському університеті, підготувавши ди­сертацію про етику Канта. 1899 року Веблен опублікував свою пер­шу працю «Теорія бездіяльного класу», в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Цій проблемі були присвячені й наступні його праці: «Привілейовані групи і стан промислової техніки» (1919), «Інженери і система цін» (1921), «Абсентеїстська власність» (1924) та інші.

У питаннях філософії він був ідеалістом, рішуче виступав проти матеріалізму і, зокрема, марксистського філософського матеріалізму.

Як ідеаліст у філософії Веблен дав своєрідне тлумачення предме­та економічної науки. У центр дослідження він ставить ідею розвит­ку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Саме з цих пози­цій він критикує утилітаристів і особливо засновника утилітаризму І. Бентама, який усі суспільні відносини розглядав з погляду їхньої корисності, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети. Веблен вимагає, щоб економічна наука звільнилась від раціоналіс­тичної психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, та­ку, що є результатом спостережень за людською діяльністю. Він критикує ортодоксальних економістів за те, що вони зводять еконо­мічні інтереси тільки до суто грошових і ігнорують людину, виклю­чивши її з економічного аналізу.

Визнавши обмеженість такого підходу до аналізу економічних явищ, Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схи­льностей людей. Тим самим він заклав основи нового напряму в іс­торії економічної думки і, зокрема, її соціально-психологічного від­галуження — інституціоналізму.

Веблен виступив з гострою критикою капіталізму, що дало під­ставу колегам назвати його «американським Марксом». Веблен і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса, називав Мар­кса великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Але сам Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капі­талізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Цілком слушно відо­мий французький дослідник історії економічної думки Жамс писав:

«Не зважаючи на вороже ставлення до капіталізму, Веблен не був і соціалістом у повному розумінні цього слова. Правильніше було б порівнювати його з Прудоном, а не з Карлом Марксом».

Критичне начало, притаманне інституціоналізмові, наміри дослі­дити рушійні сили економічного розвитку породжували в інституці­оналістів певний інтерес до марксизму. Проте інституціоналізм в цілому, на всіх етапах його розвитку виступає проти визначення капі­талізму як експлуататорського суспільного ладу, проти марксистсь­кої теорії історичного прогресу через класову боротьбу й соціальну революцію.

Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом інституціональної теорії. Вона не була результатом, висновками до­сліджень, а обмежувалась лише вихідними, оцінними судженнями, що визначали підхід до розробки тих чи інших проблем. Веблену властивий соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розглядає суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соці­альних груп людей, зумовлену соціальними мотивами, «соціальною психологією».

Веблен виступає як прихильник еволюціоналізму, що його він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природ­ного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя («Теорія бездіяльного класу»). Соціал-дарвінізм Веблена характери­зується певною своєрідністю: закономірності суспільного розвитку в нього психологічні, інституціональні, і саме вони, на його думку, підлягають дії біологічних законів.

Будуючи свою концепцію на засадах еволюціонізму, Веблен формулює ідею суперечностей еволюційного розвитку. За його кон­цепцією, інститути в процесі розвитку суспільства вступають у суперечність з новими умовами життя, з новим суспільним середо­вищем. А оскільки нормальний розвиток суспільства відбувається лише за відповідності його інституціональної структури навколиш­ньому середовищу, то інститути, що не пристосовуються до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для суспільного розвитку.

Рушійними силами, які спонукають людину до продуктивної економічної діяльності, у Веблена є: батьківські почуття, інстинкт майстерності, тобто майже напівсвідомий потяг до добре виконаної та ефективної роботи, допитливість^Зрозуміло, що таке визначення рушійних сил суспільного розвитку не можна визнати ні слушним, ні вичерпним. Воно свідчить про те, що Веблен був більше соціоло­гом, ніж економістом.

У розвитку людського суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, якому притаманні колекти­вістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Дальша еволюція суспільства проходить через варварство до сучасної ма­шинної системи.

Капіталізм Веблен визначає як «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головною суперечністю капіталізму він вважає суперечність між «індустрією» і «бізнесом». «Індустрія» — це без­посередній процес виробництва, що грунтується на машинній техніці. «Бізнес» — це певна інституціональна система, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит тощо. Суперечність між ними проявляється в тім, що «бізнес» («психологія бізнесу») перешкоджає розвиткові машинної техніки. Сфера «індустрії», за концепцією Веблена, має на меті підвищення продуктивності й ефе­ктивності виробництва на відміну від сфери «бізнесу», яка домагає­ться високого прибутку через різні кредитні й біржові махінації та зростання фіктивного капіталу.

Веблен не шкодує чорної фарби, щоб змалювати негативні риси капіталізму. Він критикує магнатів фінансового капіталу за неробст­во, називає їх «бездіяльним класом», тобто класом консервативним, який намагається зберегти старі інститути (звичаї, спосіб мислення тощо). В основу відношення цього класу до економічного процесу покладається не принцип виробництва, а грошовий принцип, не на­дання послуг, а сутяжництво. Отже, «функція цього класу є парази­тичною».

Веблен розрізняє «ранній бізнес» і «сучасний бізнес». «Ранній бі­знес» — це «грошова економіка», що відповідала періоду домоно­полістичного капіталізму. «Сучасний бізнес» — це «кредитна еко­номіка», тобто економіка монополістичного капіталізму. Гостро критикуючи монополії, Веблен їхню суть обмежує утворенням ними «імматеріального багатства» — фіктивного капіталу.

Веблен розрізняє промисловий і фінансовий капітал. Перший функціонує у виробництві, але за умов монополістичного капіталіз­му відбувається підкорення, поневолення власників справжнього ба­гатства, тобто продуктивних елементів суспільства, власниками не­матеріальних активів — фінансовими магнатами.

Інституціоналістське пояснення дає Веблен також економічним кризам. Промисловий процес сам собою не породжує криз. Першо­причину таких треба шукати у «психології бізнесу», яка охоплює рух цін, а згодом промисловий процес і споживання.

Якщо джерело всіх суперечностей, усіх недоліків капіталізму пе­ребуває у сфері бізнесу, то і позбутись таких негараздів можна, зві­льнивши індустрію від поневолення її бізнесом. Веблен виступає за реформування капіталізму, рекомендуючи замінити бізнесменів промислово-технічною інтелігенцією. Індустрією має керувати не бізнес, а інженери чи технологи. Вони, стверджував Веблен, ство­рюватимуть генеральний штаб індустріальної системи, котрий візь­ме під контроль усе суспільство.

Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональ­ний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спря­мованої на задоволення людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти. Веблен став основоположником індустріально-технологічної концепції, яка набрала розвитку у пра­цях неоінституціоналістів. Отже, майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування «індустрії», керованої технократією. Веблен не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства. Він змальовує його таким, яким хотів би бачити. За допомогою інжене­рної революції Веблен намагався реформувати суспільство. Це була безумовно утопічна ідея. Виступивши як глибокий критик капіталі­зму, він, проте, не бачив йому альтернативи, а тому не випадково писав, що найближчим часом, очевидно, буде посилюватися «прин­цип бізнесу».

Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Ком­монс 1862—1945). Систему його поглядів викладено в таких пра­цях, як «Розподіл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економії» (1934), «Економічна теорія колективних дій» (1950).

На формування світогляду Коммонса великий вплив справила його практична діяльність. Він здобув університетську освіту, пра­цював у кількох американських університетах, в урядових устано­вах, певний час був фактично одним із ідеологів Американської фе­дерації праці, брав участь у розробці низки законопроектів.

За його участю було підготовлено такі фундаментальні наукові праці, як «Документована історія промислового суспільства» у деся­ти томах (1911) та «Історія робітничого класу в США» (1918— 1935). Як і Веблен, Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими є юридичні, правові нор­ми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних. У праці «Інсти­туціональна економіка» він писав, що колективні дії є єдиним спо­собом примирення суперечливих інтересів. Він дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди він розглядає як важливий фактор економічного розвитку. В основу вирішення економічних проблем мають бути покладені рішення Верховного суду. Наголошування на приматі права зумовлювалося особливос­тями його розвитку в США, зокрема відсутністю кодифікації (відпо­відних кодексів) так званого загального права. За цих умов рішення судових органів, особливо Верховного суду, мали обов'яз­кову силу щодо всіх аналогічних справ.