Реферат: Господарство України між першою і другою світовими війнами

Курс на індустріалізацію був слабо підготовлений. Катастрофічне бракувало коштів, обладнання, кваліфікованих кадрів і багато іншого. Тим не менше, завдяки ентузіазму простих людей, їх віри у краще майбутнє, з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. В цілому за 30-і роки в Україні створено потужну індустріальну базу, що ввела республіку в коло економічно розвинутих країн світу.

Колективізація сільського господарства та її наслідки в Україні.

Колективізація сільського господарства служила одним із джерел індустріалізації. Разом з тим, вона забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, стала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи.

Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель 1927-1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватись вже у 1929 р.. названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства СРСР Я.Яковлевим, встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з рядом власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді зменшили терміни колективізації на 1-1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антиколгоспними, антирадянськими виступами локального характеру, які жорстоко придушувалися. Поставлене у безвихідь селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928-1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття.

Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій засуджувалися «перегини» у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін перекладав на місцеве керівництво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які, в першу чергу, були винними у скоєному.

У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин. Розпочавя активний наступ проти заможних селян, т.зв. куркулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору проти заможних селян. На перше червня 1930 р. було «розкуркулено» 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8% їх загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, реманенту, будівель на суму 90-95 млн. крб. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства.

У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. селянських господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у нелюдських умовах. На їх кістках виникли Кузбас, Караганда, Печора, Колима...

Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. Упродовж 1931 р. у селян вилучали все зерно, в т.ч. посівний фонд. Весняна посівна компанія 1932 р. не була ефективно проведена, ускладнювала ситуацію колгоспна безгосподарність. Влітку 1932 р. розпочався голод. Про цю катастрофу написано чимало. Вражають нашу уяву випадки людоїдства... Неймовірними видаються загальні втрати, що обчислюються у 5-7 млн. чоловік. Уряд і партія злочинно замовчували факт голоду, від допомоги з-за кордону відмовлялися.

Голод 1932-1933 рр. був наслідком злочинної антинародної політики більшовицької партії. Примусова колективізація, репресії щодо кращої частини селянства, штучний голодомор призвели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, яка дорого обійшлася українському народові.

Економічний розвиток західноукраїнських земель у 20-30-их роках.

Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки національно-визвольної боротьби західноукраїнські землі були розділені між Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною. Ці країни значно відставали від промислове розвинених держав Західної Європи. Західноукраїнський регіон залишався аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили іноземних країн.

Польський уряд поділив свою країну на дві території — Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські. У Польщі “А” зосереджувалось 80% металообробної, електротехнічної текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво у Польщі «Б».

Про колоніальну відсталість галицьких земель свідчив стан їх промисловості. 85% підприємств були дрібними, на кожному з них працювало в середньому 20 чол. Продуктивні сили у краї розвивалися відповідно до інтересів польської економіки. Тут переважали ті галузі, що давали високі прибутки без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова та деякі інші. Зберігалося ремесло. Понад 80% населення краю займалося сільськогосподарським виробництвом.

Західні українці зуміли організувати економічну самооборону проти іноземної експлуатації. Вже у перші повоєнні роки було створено широку мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Вони були об'єднані у повітові і крайові товариства, серед яких виділялися «Народна торгівля», «Центросоюз», «Центробанк», «Маслосоюз». Очолював українську кооперацію в Польщі Ревізійний союз українських кооперативів.

Закупівельно-збутові кооперативи змогли організувати заготівлю сільськогосподарських продуктів серед своїх членів, забезпечення їх реманентом, насінням. Селянські кооперативні об'єднання налагодили експорт окремих видів продуктів за кордон.

Виробнича кооперація займалася переробкою сільськогосподарської та іншої продукції. Особливі успіхи мала молочарська кооперація, яка змогла вийти на європейський ринок.

Кредитні кооперативи займалися мобілізацією заощаджень, надавали вигідні кредити. При «Центробанку» був створений «Фонд господарської розбудови», який сприяв будівництву нових виробництв.

Кооперація являла собою чітко налагоджену систему, організувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.

На становищі відсталих окраїн Румунії були Буковина і деякі повіти Бесарабії. Буковинська промисловість залишалася напівкустарною. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість.

Слабо розвивалася промисловість Закарпаття, в якому у 1926 р. налічувалось всього 92 підприємства, які до того ж були напівкустарними, дрібними.

В умовах іноземного панування гальмувався також і розвиток сільського господарства. Українські селяни страждали від малоземелля. Аграрні реформи, які проводилися, не могли задовольнити потреби українського села. Мав місце масовий селянський рух, масова еміграція за кордон. Економіку західноукраїнських земель періодично потрясали кризи.