Реферат: Господарство України між першою і другою світовими війнами

Проте найголовнішим питанням для більшовиків в Україні було питання про хліб. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — по 300, а з 1 квітня — по 400 вагонів. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор над українським селом.

Більшовики встановили контроль над Україною з допомогою дуже привабливих для людей гасел: «Заводи — робітникам», «Земля — селянам». Проте незабаром було оголошено курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату..», яке передбачало ліквідацію товарно-грошових відносин і введення прямого продуктообміну. Було розгорнуто широку націоналізацію промисловості, торгівлі, транспорту. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад II тис. підприємств. Характерно, що державні підприємства, як правило, в умовах розрухи не діяли. Сотні тисяч робітників залишалися без роботи, змушені були виїхати у село.

Продовольча політика радянської влади була антинародною за своєю суттю. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розверстку, що мала забезпечити робітничі центри Росії та України, армію, сотні тисяч радянських службовців продовольством. Були створені спеціальні продовольчі загони. З метою їх зміцнення до продзагонів було мобілізовано майже 15 тис. робітників, в т. ч. понад 2 тис. членів більшовицької партії. Влітку 1920 р. завдання щодо продрозверстки було покладено на 1 кінну армію С.Будьонного, що перекидалася на радянсько-польський фронт. Тим не менше, селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 р. загальний план продрозверстки, що становив 153 млн. пудів хліба, було виконано лише на 10%.

У країні вибухнуло масове невдоволення політикою більшовиків, особливо в аграрній сфері, яке стало загрозою існування радянської влади.

Нова економічна політика. Економічна та суспільно-політична криза 1921 р. змусила більшовицьке керівництво терміново переглянути економічну політику, особливо щодо селянства, Навесні 1921 р. В.Леніну вдалося переконати партійне керівництво в необхідності зміни економічної політики.

Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення.

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була відмінена обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки.

У 1922-1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який рівнявся 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому.

Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк. Політика непу була сприйнята в Україні неоднозначно. Так. відомо, що деякі діячі компартії України виступили проти заміни продрозверстки продподатком.

Незважаючи на це, нова економічна політика почала запроваджуватися в Україні. З 1923 р. трудолюбиве українське селянство почало швидкими темпами підвищувати продуктивність праці у своїх господарствах. У 1927 р. в Україні обробляли землі більше, ніж у 1913 р. на 10%, а виробництво зерна вже у 1925 р. досягло довоєнного рівня.

Неп сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалася єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі і збуту продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств.

В умовах непу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так само, як і транспорт та зв'язок, були під контролем держави.

Підсумки і значення непу досить суперечливі та неоднозначні. Завдяки йому було відновлене господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Але водночас з позитивними результатами, нова економічна політика породила безліч протиріч. Зовнішня торгівля стала виключно державною монополією. Всі великі підприємства залишались у державній власності. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і їх практикою.

У кінці 20-их років неп було відкинуто. Приводом до цього стала чергова хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. На початку 1928 р. партійно-державне керівництво почало застосовувати «воєнно-комуністичні» адміністративні заходи щодо селянства, які не виявляли бажання продавати державі зерно за заниженими цінами. Неп замінили командно-адміністративною системою керівництва.

Сталінська індустріалізація в Україні: хід, особливості, наслідки.

Незважаючи на успіхи непу, СРСР, в т.ч. й Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їх економіка вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-их роках мала місце гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія И.Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною і в найближчій перспективі.

Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Перша п'ятирічка 1928-1933 рр. зі слів И.Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний. Замість мінімальних 18% зростання темпів за рік, реальні темпи росту становили біля 16%.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні ж уповільненим темпом мали розвиватися ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. 61,6 млрд. крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. крб., тобто 18,3%), що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд, крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд. крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн. чол. населення), отже - для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн. чоловік) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін - в другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки — 14,5%. Частка ж Росії зросла до 71%.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудящих і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та інші.

На відміну від розвинених країн світу, індустріалізація здійснювалася не'для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем її продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові ж засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі. Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний визиск поневолених народів, в т.ч. й українського. Визиск здійснювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за центнер м'яса Україні платили 2,4 крб., тоді як на світовому ринку (Лондон) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, що вивозився з України за кордон.