Реферат: Формування теоретичних джерел сучасного соціал-реформізму в 20-30-х рр. ХХ ст

Ідею державного індикативного планування, що будується на ко­ординації планів приватних підприємств (за винятком державного сектора економіки, де планування, зрозуміло, має бути директив­ним), праві запозичили в центристів.

Економісти центристської орієнтації створили власну концепцію поступового переходу до соціалізму, яка частково синтезувала про­грами лівих та правих соціал-демократів у тій частині, що стосува­лась методів регулювання економіки. Автори концепції (Л. Блюм, Л. Лора) виходили з відомої тези, що монополізація виробництва створює необхідні передумови для суспільного управління вироб­ництвом. Приклади глобалізації управлінських процесів можна ба­чити, досліджуючи діяльність акціонерних товариств, де диверсифі­кація виробництва потребує злагодженого контролю й високого рівня планування в межах монополістичного об'єднання. Втручання держави в економіку, на їхню думку, має здійснюватись у формі планування, яке б забезпечувало координацію дій усіх монополісти­чних об'єднань, це є об'єктивною необхідністю, зумовленою потре­бами виробництва. Планування попервах має бути індикативним, а згодом — директивним. Для переходу до планової економіки необ­хідні певні умови, зокрема створення державного сектора в еконо­міці, який поступово пошириться на всю економіку і набере усуспі­льненої форми.

Планування суспільного виробництва, на думку представників центризму, забезпечує перехід до соціалізму, оскільки контроль за виробництвом створює передумови для справедливого соціалістич­ного розподілу.

Криза 1929—1930 pp. сприяла радикалізації поглядів центристів, які почали вимагати негайної націоналізації провідних галузей ви­робництва за часткову компенсацію, планування розвитку економі­ки, контролю за розподілом і перерозподілом національного доходу, запровадження державної політики реструктуризації та протекціоні­зму, створення антимонопольних комітетів. А. Філіпп та Л. Лора навіть вимагали виключення з партії правих соціал-демократів, які виступали з програмою поміркованого реформування економіки ме­тодом непрямого державного втручання.

Дискусія щодо соціал-демократичного реформування економі­ки Франції в міжвоєнні роки набула особливої гостроти через роз­кол соціал-демократів, брак єдиної програми, розбіжність поглядів на суть соціально-економічних перетворень. Створення єдиного народного фронту внаслідок загрози фашизму консолідувало всі політичні сили в країні, але призвело до значного послаблення соціал-демократії. Уряд соціалістів, очолюваний Л. Блюмом, за­мість радикальних економічних реформ змушений був обмежити­ся проведенням девальвації, субсидуванням підприємницької дія­льності в нових та неперспективних галузях, наданням під­приємцям пільгової позички, скороченням витрат на соціальну сферу з одночасними поступками профспілкам (скорочення трива­лості робочого тижня, підвищення заробітної плати), що не сприяло радикальному поліпшенню економічної ситуації і призвело до відставки уряду.

Програма шведської соціал-демократії. Швеція не брала учас­ті в першій світовій війні, але експортувала військову продукцію, в результаті чого був заблокований її флот і в країні виникла продо­вольча криза. Після війни спостерігалось тимчасове пожвавлення економічного розвитку, яке базувалося на спекулятивній торгівлі. У 20-х pp. почалася промислова криза, яка мала тяжкі соціальні наслідки. Уряд розробив програму відродження промисловості з допомогою короткотермінових локальних заходів, зокрема держав­ного інвестування промислового виробництва (надходження в бюд­жет забезпечувались за рахунок сільського господарства та торгів­лі). Соціальна сфера не розвивалась, хоча діяли окремі програ­ми допомоги населенню. Активна макроекономічна політика не проводилась.

Під час «Великої депресії» Швеція також опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім припинилися. Рестриктивна грошова політика (обме­ження грошових емісій, скорочення кількості грошей у обігу) зни­зила купівельну спроможність і сприяла зростанню безробіття.

Розроблену на підставі економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покла­дено в основу формування економічної політики 30-х pp. Основні положення цієї політики базувались на таких засадних принципах:

сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізми саморегулювання, передовсім грошову сферу; пер­спективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до еконо­міки попиту; соціальна сфера базується на сильній і стабільній еко­номіці, її розвиток регулюється і контролюється державою.

Таким чином, у міжвоєнний період (20—30-ті pp.) формується (поряд з переглядом неокласичної концепції ринку) доктрина соці­ал-реформізму. У центрі цієї доктрини — ідея поступової побудови соціалістичного суспільства, ознаками якого є суспільна власність на засоби виробництва, державне регулювання та планування еко­номічного розвитку, соціальна справедливість. І хоч національні моделі трансформації різнилися масштабами й формами державного втручання в економіку, їх об'єднували декларована мета та деякі основоположні складові економічної політики.

Державна регламентація поширюється на промислове та сільсь­когосподарське виробництво, фінансові ринки, трудові відносини. Уперше в мирний час стали планувати обсяги виробництва, ціни, заробітну плату, прибутки, було розгорнуто широкомасштабні су­спільні роботи. Держава з метою врівноважування економіки та за­безпечення її динамічного розвитку почала застосовувати як засіб коригування дефіцит державного бюджету, додаткові шокові емісії грошей, стимулюючу фіскальну політику.

У цілому наприкінці 30-х pp. соціально-демократичний, суспіль­не орієнтований реформізм з успіхом почав практичну реалізацію своєї мети — поступової трансформації капіталізму в соціалізм державно-парламентським шляхом.