Реферат: Формування теоретичних джерел сучасного соціал-реформізму в 20-30-х рр. ХХ ст

Уряд створив спеціальний підрозділ державної адміністрації, до якого ввійшли економісти-вчені та економісти-практики. Цей підро­зділ мав аналізувати економічну ситуацію і розробляти на підставі найновіших наукових досягнень економічну політику держави з ре­формування й регулювання суспільної економіки. Група зосереди­лась на дослідженні закономірностей розвитку економіки, місця та ролі корпорацій, визначенні шляхів реформування на засадах «аме­риканської демократичної традиції».

Члени цієї групи погодились, що основною проблемою, на кот­рій мала зосередити увагу держава, була проблема недостатньо роз­винутого споживчого ринку, натомість зростання обсягів пропозиції забезпечувалось розвитком виробництва, його монополізацією. Ця суперечність визначала майбутню долю економіки — інвестиційний голод і фінансово-банківська криза через незбіг обсягів «паперових» (фіктивних акціонерних) і реальних капіталів.

Так і справді сталося: зростання ролі фінансових капіталів, зо­крема обсягів ринку цінних паперів і біржових операцій з ними, призвело до кризи, яка позначилась на всіх сферах суспільного жит­тя. Природа кризи була новою, раніше не дослідженою.

Коли 1933 р. до влади прийшла адміністрація Рузвельта, ситуація в економіці була складною: безробіття набуло небувалих масшта­бів, інфляція досягла пікової позначки, виробництво майже зовсім зупинилось.

Уряд розробив програму дій («Новий курс» Рузвельта), що базу­валася на засаді посилення державного регулювання економічних і соціальних процесів.

За основу економічної програми було взято кейнсіанську еконо­мічну доктрину, але на формування нового курсу великий вплив справили ідеї й інших американських економістів — Р. Тагвелла, А. Берлі, Г. Мінза, Р. Молі.

Р. Тагвелл був прихильником доктрини директивного плануван­ня, що, на його думку, мало визначати шляхи використання капіта­лів, розміри цін, прибутків і доходів населення. Він пропонував створити відповідну законодавчу базу, яка б забезпечила зміну при­роди власності і сприяла створенню умов для формування планової економіки. Це, власне, означало формування нової суспільно-економічної системи. Р.Молі не поділяв радикалізму економічних поглядів Р. Тагвелла, хоч також розумів, що корпоратизація вироб­ництва потребує втручання держави в економіку у формі плануван­ня. Доктрина економічного реформування суспільної економіки Р. Молі виключала ідею трансформування власності в суспільну. Але він уважав за необхідне створити конституційну базу для при­мусової картелізації економіки і впорядкування конкурентної боро­тьби (ці ідеї підтримали й представники великих корпорацій).

Найбільш завершеного вигляду економічна теорія трансформації суспільства набула в працях А. Берлі і Г. Мінза, які розглядали корпоратизацію як шлях до нової форми власності і вказували на те, що в суспільстві відбулось відокремлення власності від влади власника, влада перейшла до рук менеджерів, отже, створено умови для дер­жавного управління економікою.

На думку Р. Тагвелла й Р. Молі, А. Берлі й Г. Мінза, головним напрямом державного планування і регулювання мають стати до­ходи, що забезпечують платоспроможний попит. Як і всі інші аме­риканські економісти-реформатори, вони наголошували на зміні макроекономічних пріоритетів: від «економіки пропозиції» до «еко­номіки попиту», від саморегулювання до державного управління.

«Новий курс» Рузвельта, в основу якого було покладено ці ідеї, мав інституціональний характер: держава взяла на себе управління економічними процесами й соціальною сферою. Було прийнято ряд законів щодо відродження і регулювання промислового та сільсько­господарського виробництва, реформування банківської сфери, за­проваджено правила регулювання відносин конкуренції, зайнятості та найму робочої сили, захисту інтересів споживачів. Реформу­валась і ревізувалась банківська сфера (провадилась фактична цент­ралізація банків, директивно скорочувалась їхня кількість, посилю­валась роль Федеральної резервної системи), податкова система переорієнтовувалась на перерозподіл корпоративних доходів на ко­ристь суспільства. Крім того, було встановлено державний контроль за цінами передовсім на продукцію сільського господарства та сіль­ськогосподарську техніку. Упроваджувалась розвинута система до­тацій, кредитування фермерських господарств. Було заборонено вивозити золото за кордон, законодавче обмежено вивезення капі­талів. Уряд розробив систему громадських робіт.

«Новий курс» дещо суперечив кейнсіанській схемі, котра орієн­тувалася на використання механізмів саморегулювання, передбача­ла не такий високий рівень втручання держави в економіку. Але перевагою рузвельтівського «нового курсу» було те, що він від са­мого початку був спрямований на збалансування бюджету; дефіцит­не бюджетне фінансування розглядалось тільки як тимчасовий за­хід, що пізніше забезпечило більшу стійкість економіки в періоди кон'юнктурних коливань.

Високий рівень державного управління економікою, спрямова­ний на підвищення ефективного попиту, дав добрі наслідки, а тому вже незабаром постало питання про збалансування бюджету та ско­рочення обсягів фінансування громадських робіт.

Криза 1937 p. поставила уряд перед необхідністю впровадження кейнсіанської схеми відродження суспільного виробництва, що по­слабило вплив держави на економіку, але уможливило активізацію ділової активності. Таким чином, спроба створення у США особли­вого «народного» суспільства «третього типу» практично реалізова­ною не була.

Французькі соціалісти. На розвиток соціал-демократичних тео­рій у Франції великий вплив справили ідеї, які пропагувались Кому­ністичним Інтернаціоналом. Тому особливістю економічних теорій французької соціал-демократії була їхня прокомуністична спрямо­ваність.

Соціалістична партія Франції, що виникла на початку XX ст., після першої світової війни приєдналась до комуністичного руху, але частина її членів відродила соціал-демократичне крило, при цьому відбувся його розкол на кілька напрямів: лівий, правий і центристський.

Переважна більшість соціал-демократів (праве крило — П. Ренодель, М. Деа, Ж. Мок) виступила проти екстремістських ідей російської революції, хоча і вважала за необхідне соціальне рефор­мування суспільства. Ліве крило (Ж. Жиромський) визнавало необ­хідність революційних перетворень, формування суспільної власно­сті на засоби виробництва, встановлення тимчасової диктатури пролетаріату, поступовий перехід до державного управління. Цент­ристи (Л. Блюм, Л. Лора, А. Філіпп) обстоювали необхідність рево­люційних перетворень, поступове реформування власності, ство­рення державного сектора в економіці, перехід до державного регулювання суспільно-економічних процесів, але вважали, що ви­рішення цих проблем не може здійснюватися через диктатуру про­летаріату, оскільки будь-яка диктатура — це завжди беззаконня, на­сильство і хаос.

Згідно з такими підходами формувались і моделі реформування суспільства. Модель лівої соціал-демократії, мало чим відрізняю­чись від комінтернівської, передбачала встановлення суспільної власності на засоби виробництва шляхом націоналізації, державне регулювання економіки — через запровадження системи директив­ного планування. Поряд із радикальними рецептами лікування супе­речностей капіталістичної економіки пропонувалось, однак, зберег­ти товарно-грошові відносини, які б забезпечували внутрішню саморегуляцію економіки. Диктатура пролетаріату проголошува­лась лише тимчасовим засобом наведення порядку.

Ж. Мок, ще напередодні «Великої депресії», розробив соціал-демократичну стратегію поступового переходу до соціалізму, яка грунтувалась на продуманій теоретико-економічній концепції. Суть її полягала в тім, що з розвитком капіталізму, його вступом у моно­полістичну стадію відкриваються безмежні можливості впрова­дження досягнень науково-технічної революції, зростання продук­тивності праці, насичення ринку товарами. Тому в центрі уваги суспільства з часом має опинитися не пропозиція товарів, а попит на них, що уможливить збалансування суспільного відтворення, запо­бігання кризам. Оскільки капіталісти завжди мають на меті отри­мання більшої маси прибутку, вони не здатні консолідуватись (зо­крема і через посилення конкурентної боротьби) для розширення ринків збуту, формування ефективного ринку попиту (забезпечення зростання доходів, у тім числі і заробітної плати, що означає збіль­шення платоспроможного попиту), то ці функції має взяти на себе держава. Державне регулювання суспільно-економічної сфери торує шлях її соціалізації. Основними напрямами втручання держави у процеси економічних перетворень Ж. Мок уважав створення міцно­го державного сектора в економіці; стимулювання раціоналізації виробництва, що прискорить процеси усуспільнення; регулювання грошово-фінансової сфери; протекціонізм і захоплення зовнішніх ринків збуту для національних виробників.

М. Деа вважав, що основи соціалізації капіталістичного суспіль­ства закладаються з виникненням акціонерного капіталу, коли по­чинається кількісне збільшення класу власників, заінтересованих у розвитку виробництва. За цих умов приватні інтереси поєднуються в один суспільний інтерес, виразником якого має бути держава. Мо­нополізація виробництва приводить до затухання конкурентної бо­ротьби, усуспільнення виробництва і закладає основи державного регулювання.

На думку представників правого крила соціал-демократії, втру­чання держави в економіку має відбуватись з допомогою викорис­тання глобальних механізмів, передовсім грошової сфери і прогре­сивної податкової політики.

«Велика депресія» внесла певні корективи в економічну програ­му правої соціал-демократії, її погляди на шляхи реформування економіки було конкретизовано під впливом кейнсіанської теорії регулювання державою економічних процесів, яка на той час набула всесвітнього визнання. Щоправда, наголошуючи на особливостях розвитку капіталістичної економіки Франції, праві соціал-демократи внесли свої доповнення в цю теорію: вони вважали за необхідне за­провадження індикативного планування і субсидування (державно­го інвестування) розвитку галузей національного виробництва, які забезпечують структурну перебудову економіки, впливають на зро­стання економічного потенціалу суспільства. У свою чергу, індика­тивне планування можливе лише за умови протекціонізму, коли держава контролює зовнішні фактори впливу на економіку.