Реферат: Економічні ідеї соціалістів-рікардистів і чартизму

Інші вимоги чартистів, які мали економічний і соціальний характер, були виражені в їхніх петиціях у менш визначених формах, не у вимогливих пунктах, а в мотивуванні. Проте саме вони, не дивлячись на всю їх невиясненість для самих вождів, були центром ваги руху. Чартисти сподівалися, що реформований, відповідно до їхніх бажань, парламент зуміє знайти вірні засобу для усунення соціальних лих, проти яких вони протестували.

Для них побудований на принципі загального голосування парламент повинний був з'явитися організацією працюючих мас у видах захисту їх економічних інтересів; тому Ч. можна вважати попередником соціал-демократії, хоча власне соціалістичні прагнення в ньому були дуже слабкі.

Безпосередньою причиною, що створила чартистський рух, були промислові кризи 1835 і 1836 р. і створена ними безробіття 1825-30 і 1836-40 р., що поширилася переважно на Ланкашир, але захопивші також і інші частини Англії, що викинула на ринок десятки тисяч робочих рук і значно понизила заробітну плату інших.

Безробіття викликало ще в 1820-х рр. довгий ряд робочих бунтів у

різних містах Ланкашира, що супроводжувалися пограбуваннями булочних і їстівних крамниць. Рух буржуазії, які призвели до парламентської реформи 1832 р., знайшло гарячу підтримку й у робочих масах. Але успіх цього руху зовсім не задовольнив робітників. Парламент, обраний на підставі нової виборчої системи, провів у 1834 р. скасування стародавнього закону (часів Єлизавети) про піклування бідняків приходами і замінив колишню систему піклування робочим будинком, із украй суворим і навіть образливі м для ув'язнених у ньому людей режимом; тим часом безробіття саме в цей час заганяла в робочий будинок маси народу.

Закон викликав страшну ненависть і вона поширилася на реформований парламент. Рух і виразилося спочатку у формі протесту проти закону про бідних 1834 р. Починаючи з 1836 р., у країні відбувалися мітинги з десятками і навіть сотнями тисяч присутніх, спрямовані проти цього закону й закінчилися подачею в парламент петицій про його скасування.

Соціальна й економічна програма чартистів демонструвала слабкий рівень економічних і фінансових зведень. У неї входило знищення хлібних законів і зниження таким образом ціни хліба, скасування закону про бідний, руйнування робочих будинків і перегляд фабричних законів. Крім того наполягали на відновленні паперової валюти, вважаючи "дорогі гроші", тобто золоту валюту, джерелом багатьох бід. У травні 1838 р. мав місце грандіозний мітинг у Глазго, на якому, за показниками (може бути перебільшеним) чартистів, було присутнє 200000 чоловік, переважно робітників; героєм мітингу був Аттвуд.

Наприкінці 1842 р. мав місце судовий процес проти чартистів, що закінчився суворим осудом. Чартистський рух завмер, цього разу на 6 років. Промислове пожвавлення 1843-46 р. зробило його немислимим. Чартистські вожді вели пропаганду у своїх журналах, але великого успіху не мали.

Чартисти (до 1851 р., коли рух пішов на збиток) не були прихильниками соціалізму, але були переконані, що робітничий клас Англії, завоювавши загальне виборче право, стане хазяїном у країні. “Політична влада – наш засіб, соціальне благоденство – наша мета”, – говорили чартисти. “Передайте політичну владу в руки народу – і зло, що давить нас тепер, ніколи не змогло б існувати”.

Ідеалом цих теоретиків була не традиційна демократія, а наукова організація керування суспільством. У найбільшій мері це прагнення наявні Сен-Сімону і сен-симоністам (Базар, Родріг, Анфантен). У промисловому суспільстві не буде керування людьми, панування і підпорядкування. Їхнє місце займе централізована система керування виробництвом, підлеглим єдиному плану. Банки будуть становим хребтом громадської організації виробництва. Носіями управлінської влади, що перемінить урядову, стануть учені, промисловці, художники, що складають ієрархію, очолювану Академією наук, “Радою Ньютона” (у ньому представлені математики, фізики, економісти).

Різні варіанти з'єднання науки, індустрії, мистецтва в керуванні комуністичним суспільством розробляли деякі інші теоретики.

Багато теоретиків соціалізму і комунізму думали, що в майбутнім суспільстві взагалі не буде потреби в керуванні й у примусі.

Ще одна популярна у той період течія, пов’язана з плануванням соціальних і економічних перетворень належить соціалістам-рікордіанцям, які розвивали ідеї економіста Рікардо. Хто ж такий був Д.Рікардо і які економічні ідеї він розвивав і відстоював?

Давид Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Він народився в сім'ї лондонського біржового маклера. Два роки навчався в торговій школі в Амстердамі. Повер­нувшись до Лондона, допомагає батькові в біржових операціях. Згодом займається біржовими операціями самостійно і нагромаджує значний капітал.

У своїх працях Рікардо виступає як ідеолог промисло­вої буржуазії. Він не тільки розробляє економічну програму буржуа­зного розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі бур­жуазії з землевласниками.

Як і Сміт, Рікардо бачить капіталістичні відносини природними і вічними. Він розвиває ідею свого попередника про особистий ін­терес як головну рушійну силу суспільного розвитку за умов повної свободи дії. Але для нього не всі егоїстичні інтереси є рівноцінни­ми. На чільне місце він ставить інтереси промислової буржуазії, рі­шуче виступаючи проти великих землевласників — лендлордів.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатс­тва (тобто економічного зростання), то Рікардо фактором зростання вважає розподіл. У передмові до першого видання своєї праці він пише: «Визначити закони, які керують цим розподілом (на прибу­ток, ренту й заробітну плату. — Л.К.), — головне завдання політич­ної економії»2. У передмові до третього видання Рікардо підкреслює намагання повніше, ніж у попередньому виданні, викласти свої по­гляди на цінність.

Рікардо розрізняє споживну й міно­ву цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, що необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається виключно їхньою унікальністю (статуї, картини, раритетні книги, монети). Цінність цих товарів не обмежу­ється кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача. Проте їхня кількість у за­гальній масі товарів незначна. Мінова цінність переважної більшос­ті товарів визначається тільки працею.

Оскільки мінова цінність — категорія відносна, яка визначається через певну кількість іншого товару, Рікардо запроваджує поняття ще й абсолютної цінності, субстанцію якої становить праця. Проте сам він зосереджує головну увагу на дослідженні тільки мінової цінності.

Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і кри­тикує за її визначення працею, що купується. Не сприймає Рікардо й тлумачення А. Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи.

На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише пра­ця, безпосередньо витрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві.

Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо Сміт цю категорію зв'язує із капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть зна­ряддя первісної людини, стає капіталом. Капітал у нього — нагро­маджена праця. А звідси й висновок про правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці.

У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він вважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару. «Цінність товару, — писав він, — або кіль­кість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка виплачується за цю працю» . Зміни в заробітній платі позначаються лише на величині прибутку. Рікардо не погоджується із твердженням Сміта, що зростання ціни праці призводить до зростання цін товарів.

Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли вирішував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається розмірами капіталу, що норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби това­ри обмінювались лише відповідно до витрат живої праці. Тоді галу­зі, де основний капітал є незначним або швидко обертається, мали б переваги перед галузями, що в них основний капітал займає більшу частку або обертається повільніше.

Перша група галузей продавала б товари дорожче, тому що в них були б більші витрати праці і згідно з трудовою теорією цінності створювалась би більша цінність. Але тоді відбувалося б перели­вання капіталів у ці галузі, а решта галузей не могла б розвиватись.

Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошово­го обігу. Це не випадково. Досконало знаючи правила біржової гри, він намагається теоретично обгрунтувати проблему грошового обі­гу. Крім того, це питання було тоді надзвичайно актуальним у зв'язку з припиненням Англійським банком у 1797 p. обміну банк­нот на золото, що зумовило їхнє знецінення. Саме тому Рікардо взяв активну участь у полеміці, що розгорнулася з цього приводу.