Реферат: Внутрішні ціни та методи їх формування

Прихильники такого підходу вважають, що використання прибутку як основного інструмента фінансового контролю ство­рює стимули для збільшення ефективності роботи підрозділів, визначається чітка межа між прибутковими та неприбутковими дільницями внутрішньовиробничої діяльності. Цьому значною мірою сприяють внутрішні ціни, базою яких є ринкові ціни, при­чому рівень ринкової ціни може бути скоригований на договірній основі з урахуванням специфіки внутрішніх відносин.

Таким чином, внутрішні ціни, які дають змогу приймати об­ґрунтовані управлінські рішення, базуються на конкурентній рин­ковій інформації про витрати та прибуток. У межах удосконалення корпоративних систем управління, що здійснюється в останній час у практиці функціонування зарубіжних (а частково і вітчизняних) компаній, слід очікувати зрушення основного масиву внутрішніх цін у бік використання ринкової розрахункової бази.

3.3. ВНУТРІШНІ ЦІНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЇ ВНУТРІШНЬОВИРОБНИЧИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Як уже зазначалося, внутрішні ціни є важливим інструментом економічних відносин між підрозділами підприємства, між останні­ми і апаратом управління. В основі таких відносин лежить економі­чний інтерес, що реалізується через прибуток. Звідси виникає проб­лема визначення величини прибутку в ціні виробів, що виготов­ляються підрозділами. Вона стосується передусім цін на продукцію внутрішньокоопераційного призначення, що формується не на рин­кових цінах, а на основі витрат. Ця проблема вирішується шляхом попереднього базового розподілу частини прибутку підприємства між його підрозділами, на продукцію яких установлюються ціни.

Існують різні способи розподілу прибутку підприємства між його підрозділами. Однак такому розподілу може підлягати лише та частина прибутку від реалізації, яка залишається після всіх розрахунків підприємства з державним бюджетом, державним та комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивіден­дів та створення фондів на рівні підприємства.

Залишковий принцип розподілу прибутку підприємства дає змо­гу акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого розв'язання деяких важливих проблем перспективно­го розвитку підприємства (реконструкція та технічне переозброєн­ня, освоєння нових видів продукції, розширене відновлення вироб­ничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері та ін.).

За критерій розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами можна брати виробничу собівартість або додані витрати (вартість обробки). Додані витрати підрозді­лів включають власні витрати даного виробничого підрозділу та витрати (додані витрати) допоміжних, обслуговуючих та забез­печуючих підрозділів, які співпрацюють на договірній основі з даним підрозділом.

Якщо за базу розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами взяти додані витрати, то спочат­ку обчислюється коефіцієнт розподілу:

де Пр — частина прибутку від реалізації, яка підлягає розподілу між його виробничими підрозділами;

Сд — сумарні додані витрати виробництва в повній собівар­тості продукції, що реалізується підприємством.

Звідси внутрішня планово-розрахункова ціна визначається так:

де Ц планово-розрахункова цінау j-го виробу (виду робіт,

послуг) і-го підрозділу;

С — база ціни (витрати виробництва);

С — додані витрати на виробництво у-го виробу (роботи,

послуги) і-го підрозділу;

g — коефіцієнт розподілу прибутку, який доводиться до

всіх підрозділів у вигляді єдиної норми рентабельності.

Такий підхід дає змогу економічному (фінансовому) управ­лінню підприємства встановити об'єктивні планово-розрахункові ціни на внутрішньовиробничому рівні, а виробничим підрозді­лам — формувати прибуток:

(3.3)

де Пр — прибуток i-го підрозділу, отриманого від реалізації j-го виду продукції (виконання робіт, надання послуг).

Зі свого чистого прибутку підрозділи можуть створювати вла­сні фонди накопичення та споживання, а також резервний фонд, Кошти з фонду накопичення можуть спрямовуватися на фінансу­вання розвитку виробництва; кошти фонду споживання, як пра­вило, використовують для фінансування соціального розвитку та матеріального заохочення трудового колективу; кошти резервно­го фонду необхідні підрозділам, наприклад, для формування обо­ротних виробничих фондів понад централізовано встановлені лі­міти. Збільшення цих фондів проти встановлених лімітів здійс­нюється за рахунок прибутку підрозділу.

Цей підхід до формування прибутку виробничих підрозділів дає змогу:

•на рівні планування розподіляти між виробничими підрозді­лами частину прибутку підприємства від реалізації пропорційно доданим витратам виробництва, що встановлює пряму залежність валового та чистого прибутку підрозділів від результатів роботи підрозділу з виконання планових і договірних зобов'язань;

• формувати планово-розрахункові ціни на продукцію (роботи, послуги) підрозділів, що дає змогу впроваджувати елементи то­варно-грошових відносин на внутрішньофірмовому рівні.

Слід зазначити, що при формуванні внутрішніх цін можна засто­совувати різні коригуючі коефіцієнти, які дають змогу враховувати специфіку кожного підрозділу та об'єктивно відображати її в рівні внутрішньої планово-розрахункової ціни на його продукцію.

Визначаючи внутрішні ціни, адміністративно-управлінському апарату підприємства необхідно об'єктивно оцінити в рівні ціни основні параметри виробничого потенціалу кожного підрозділу. Одним із таких параметрів є фондоозброєність праці, яка зале­жить від наявності машин та обладнання в окремому структур­ному підрозділі. Рівень фондоозброєності праці в багатьох ви­падках залежить від технологічних умов виробництва і тому в підрозділах підприємства може бути неоднорідним. Через це при встановленні внутрішніх цін часто відображають виробничі мож­ливості структурного підрозділу.

Вивчення практики господарювання вітчизняних підприємств дає підстави стверджувати, що затратний метод ціноутворення формує ціни автономно по групі підрозділів і не дає змоги здійс­нити ранжирування рівнів цін виходячи зі ступеня фондоозброє­ності праці.

Розподільний метод ціноутворення на відміну від затратного методу визначає рівні цін сукупно по групі підрозділів, що забез­печує їх ранжирування. Однак широке застосування до недавнього часу критеріїв розподілу (зарплатомісткість, трудомісткість) не забезпечували урахування фондоозброєності праці, бо вони відображали лише затрати живої праці.

Щоб уникнути цього недоліку при застосуванні розподільного методу визначення внутрішніх цін, за критерій розподілу частки витрат і прибутку доцільно використовувати трудомісткість ви­робництва виробу, скориговану на фондоозброєність праці за формулою:

де Тк, Т — трудомісткість відповідно скоригована та планова;

Ф , Ф — відповідно індивідуальний і середньогруповий по­казник фондоозброєності праці.

У свою чергу, показник фондоозброєності праці визначається за формулою:

де А — планова величина амортизаційних відрахувань;

Т — планова трудомісткість продукції підрозділу.

При визначенні індивідуального показника фондоозброєності праці використовуються амортизаційні відрахування та трудомі­сткість по окремому підрозділу, а середньогруповий показник фондоозброєності визначається по групі підрозділів, які пов'язані між собою технологічним процесом.

Вибір величини амортизаційних відрахувань як показника оцінки фондоозброєності пояснюється тим, що, по-перше, вихо­дячи з концепції ціноутворення на продукцію виробничо-тех­нічного призначення ціна на високоефективне обладнання ви­ща, ніж на низькоефективне; по-друге, застосування прискорених норм амортизаційних відрахувань забезпечує встановлення більш високих відрахувань з нового обладнання, ніж зі старого. Взагалі ці обидва фактори дають підстави стверджувати, що сума амор­тизаційних відрахувань по окремому структурному підрозділу може забезпечити достовірне відображення рівня технічних мож­ливостей наявного обладнання та його новизну.

Таке коригування трудомісткості по підрозділах, які ха­рактеризуються високим рівнем фондоозброєності, зумовить установлення більш низького рівня цін, що примусить підроз­діли намагатися максимально використовувати наявне облад­нання.

Аналітичні дослідження практики господарювання вітчизня­них підприємств показали, що внутрішні ціни не відображають змін у якісних параметрах продукції при виробництві різних її модифікацій.

Відсутність взаємозв'язку між рівнем цін та якісними параме­трами кінцевої продукції підприємства не заінтересовує структур­ні підрозділи вживати спільних заходів, спрямованих на забезпе­чення додаткових якісних параметрів готової продукції. Ця проб­лема може бути вирішена через упровадження механізму форму­вання надбавок та знижок до внутрішньогосподарських цін за критерієм якісних параметрів продукції, який базується на баль­ній оцінці впливу якісних параметрів окремого виду продукції структурного підрозділу на якісні параметри готової продукції підприємства. Бальна оцінка установлюється методом експертно­го аналізу, який здійснює комісія в складі служби головного кон­структора і головного технолога, а також виробника. Ця комісія на основі конструкторської і технологічної документації визначає ступінь впливу окремого підрозділу на якісні параметри готової продукції. На її основі визначається рівень надбавок (знижок) за якісні параметри певного виду продукції структурного підрозділу за формулою: