Реферат: Суть підприємництва, його види та розвиток

Підприємство — первинна ланка народного господарства. Види підприємств і їх розвиток за умов становлення соціальне орієнтованої ринкової економіки

Підприємство — первинна ланка народного господар­ства. Народне господарство країни є складною структурою галузей, що виробляють найрізноманітніші товари та нада­ють послуги населенню, суспільству з відповідною систе­мою виробничих відносин.

На основі суспільного поділу праці народне господар­ство ділиться на такі галузі: промисловість, сільське госпо­дарство, будівництво, транспорт, торгівля та ін. Статисти­ка налічує понад 400 галузей. Від розвитку кожної з них і всієї їх сукупності залежать у кінцевому підсумку вели­чина валового національного продукту, рівень життя насе­лення. Україна, маючи лише 2,7 % території колишнього Союзу, створювала понад 17 % національного доходу, приблизно чверть промислової та третину сільського­сподарської-продукції, що вироблялася всіма республіка­ми, які входили до СРСР. Україна має ряд добре розвину­тих галузей, які не лише забезпечують потреби республіки, а й дають змогу частину продукції направляти в інші регіони. Питома вага України в загальному обсязі вироб­ництва найважливіших видів промислової продукції у 1990 р. становила: вугілля—17,2 %, цукру—52,6 %, м'яса—21,3 %, олії—33,1 %. Великі яотужності має машинобудівна галузь, яка давала 90 % тепловозів, близько половини усіх вантажних вагонів, 35,6 % електро­двигунів.

Протягом десятиліть існування Радянського Сеюзу на­родне господарство України, її підприємства були тісно пов'язані в єдиному економічному кросторі з іншими рес­публіками; розрив цих зв'язків, який стався після розвалу Союзу й утворення самостійних держав, призвів до хаосу — у народному господарстві, знижен»! вироби—тва продук­ції окремими галузями і підприємствами.

Це можна було передбачити, оскільки підприємства України мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. Особливо велика залежність України від постачання нафти та нафтопродуктів, природ­ного газу, деревини, бавовни. Для забезпечення нормальної діяльності галузей необхідно в Україну щороку ввозити 52 млн. т нафти і газового конденсату (85,5 % загальної потреби), ділової деревини 9,5 куб. м (46,8 %), близько 100 млрд. куб. м природного газу (80 %), 205 тис. т бавовни-волокна. Як бачимо, економічні зв'язки між дер-, жавами колишнього Союзу, окремими галузями є об'єктив­но необхідними і там, де вони втрачені, потрібно їх по­новити.

Кожна галузь, що є частиною народного господарства, у свою чергу складається із сукупності окремих підпри­ємств: державних, кооперативних, акціонеріиих, приватних та ін„ які випускають одну або споріднену продукцію, потрібну для задоволення певних потреб суспільства. Тра­диційно під підприємством розуміють фабрику, завод, кол­госп, їдальню та подібні об'єкти.

Підприємство у політекономічному розуміиві — це пер­винна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка виступає як товаровиробник і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності.

На підприємстві відбувається безпосередньо поєднання робочої сиди із засобами виробництва, значною мірою вирішується доля НТП, ефективності виробиицтва. Від діяльності окремих підприємств залежать величина ство­рюваного валового національного продукту, соціальне-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволення мате­ріальних і духовних потреб населення. Як самостійна господарська одиниця підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися май­ном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалі­зовану продукцію і з якого оплачуються рахунки інших ^/ підприємств за поставку сировини, напівфабрикатів, ви­плачується заробітна плата членам трудового колективу, здійснюються інші платежі.

До останнього часу у народному господарстві перева­жають державні підприємства. У них зосереджується близь­ко 90 % основних виробничих фондів і лише близько 10 %— у кооперативних підприємствах, які були, по суті, також одержавлені і давно втратили свій кооперативний характер. Більшість підприємств промисловості були під­порядковані центру колишнього Союзу РСР. На них зосе­реджувалося 73 % основних виробничих фондів, а на об'єктах, підпорядкованих республіці, лише 27 %.

Наприкінці 80-х років у промисловості України налічу­валося понад 7,5 тис. підприємств, виробничих і науково-виробничих об'єднань, що перебували на самостійному балансі, а у сільському господарстві — 7,5 тис. колгоспів та 2,3 тис. радгоспів. У промисловості переважають зде­більшого великі промислові об'єкти. Із загальної кількості підприємств, що перебували на самостійному балансі, мали до 200 робітників — 45 %, а тих, де працювало понад З тис. робітників—лише 3,7 %. Але останні давали до 40 % валової продукції, на них було зайнято 36 % загальної чисельності робітників. Малі підприємства ви­робляли менше 10 >% валової продукції, на них було зосереджено лише 7 % промислового виробничого персо­налу і 5,4 % загальної кількості основних фондів.

Тривалий час в економічній науці та практиці була поширена думка про переваги великого виробництва над дрібним. Тому вживалися заходи щодо централізації ви­робництва. З цією метою у 60-х і особливо у 70-х роках наполегливо проводилася політика створення на території республік колишнього Союзу, у тому числі і в Україні, виробничих і науково-виробничих об'єднань. Наприкінці 60-х років їх налічувалося в СРСР- 608, а на початку 1981 р. стало вже 4,1 тис., наприкінці 1990 р. — 4,7 тис. У них об'єднувалася половина підприємств країни. В організації таких об'єднань не обійшлось без помилок. Був взятий курс на ліквідацію малих і середніх підпри­ємств шляхом їх штучного залучення до об'єднання. Такі адміністративно-організаційні утворення в ряді випадків були малоефективними і не дали очікуваних результатів. Підтвердженням цього є те, що у таких об'єднаннях було зайнято ионад 60 % виробничого персоналу, а давали вони продукції трохи більше 57 %.

Важливою проблемою суспільного виробництва є ви­значення оптимальних розмірів підприємств. Оптимальни­ми вважаються такі розміри, за яких створюються наіі-більш сприятливі умови для використання досягнень на­уки, техніки, при мінімальних затратах досягається ефек­тивне виробництво високоякісної продукції. Оптимальні розміри підприємства визначаються у кожному окремому випадку і залежать від досягнень рівня техніки, технології, паливно-енергетичних ресурсів, розвитку транспорту, про­фесійного рівня робітників тощо. Відповідно до цих умов підприємство може бути великим, середнім або малим. Наприклад, продуктивність сучасного прокатного стану, обладнаного електромоторами потужністю 40—50 тис. квт становить 2,5 млн, т на рік. Це зумовлює необхідність відповідних розмірів доменних і мартенівських цехів. У да­ному випадку розміри підприємств визначаються потужніс­тю промислових агрегатів.

Розрахунки економістів показують, що на сучасному етапі розвитку продуктивних сил в автомобільній промис­ловості найбільш вигідними є підприємства з обсягом виробництва 500-^600 тис. легкових і 130—150 вантажних автомобілів. У взуттєвій промисловості найбільша ефек­тивність досягається на підприємствах, що виробляють 4— 5 млн. пар взуття на рік. Розширення виробництва понад ці межі призводить до зменшення економічної ефективнос­ті роботи підприємства через збільшення термінів будів­ництва, транспортних витрат, ускладнення у системі уп­равління иідпривмством тощо.

НТР ие завжди пов'язується з укрупненням виробни­цтва, збЬялпенням підприємства. На перший погляд здаєть­ся, що автоматизація виробництва обов'язково вимагає створення великих підприємств. Проте досвід показує, що за умов технічного прогресу, які постійно змінюються, вигідніше мати не гігантські автоматичні лінії, а окремі високопродуктивні автомати, роботи, верстати з програм­ним управлінням, які легше піддаються переналадці і блокуванню відповідно до потреб ринку.

При визначенні оптимальних розмірів підприємств вра­ховують не лише чисто технічну сторону виробництва, а й соціальне-економічне становище — наявність трудових ресурсів, їх зайнятість, ступінь задоволення потреб насе­лення у тому чи іншому товарі тощо.

Міжнародний досвід свідчить, що поряд з великими підприємствами, об'єднаннями доцільне функціонування середніх і малих. Невеликі, технічно добре оснащені під­приємства у багатьох випадках мають переваги. Вони можуть швидше і гнучкіше враховувати технологічні ново­введення, зміни попиту, більш оперативно задовольняти потреби у дрібносерійній і поштучній продукції, краще використовувати вільні трудові ресурси, особливо у малих містах.

Дрібні підприємства можуть бути субяостачальниками різних деталей для великих підприємств. Причому це вигід­но обом сторонам. Досвід закордонних великих корпорацій США, інших капіталістичних країн, а також наших підпри­ємств-гігантів показує, що виготовляти самостійно все, до дрібних деталей, невигідно і недоцільно, оскільки другоряд­ним виробам завжди приділяється менше уваги, ніж основ­ним, а це у свою чергу впливав на якість кінцевого виробу.

Для малого підприємства дрібні деталі є основними виробами, тому вони приділяють їм належну увагу. Малим підприємствам властива вузька спеціалізація виробництва, вони виготовляють одну-дві споріднені деталі і можуть при цьому домогтися високої організації виробництва та праці. Крім того, таке підприємство можна легко замінити у виробництві деталей іншим, що служить додатковим сти­мулом у боротьбі за якісні поставки продукції.