Реферат: Економіка Латинської Америки

Однією з провідних галузей економіки багатьох країн Латинської Америки е гірничовидобувна промисловість. За показником вартості продукції перше місце у 80-ті роки належало Венесуелі — 37 %, за нею — Бразилії — 19, Мек­сиці — 21, Аргентині — 7 %. На розвиток гірничовидобувної промисловості великий вплив справила індустріалізація, насамперед створення та розвиток у деяких країнах галу­зей важкої промисловості і підвищення зовнішнього попиту. В цілому ж гірничовидобувна промисловість розвивається нерівномірно, а її питома вага у промисловому виробництві Латинської Америки тримається на рівні 15—16 %. Особ­ливістю є також залежність гірничовидобувної галузі від іноземного капіталу.

У середині 60-х років монополії США контролювали в Латинській Америці понад 80 % видобутку й виробництва міді, марганцю, сірки, графіту, 70 % — бокситів і залізної руди, 65 % — свинцю та цинку. Відстоюючи свою економічну незалежність, країни Латинської Америки докладають зусиль для витіснення іноземних монополій та обмеження впливу іноземного капіталу в гірничовидобувній промис­ловості. «Смуга націоналізацій», яка впродовж десятиліть тягнеться по країнах латиноамериканського континенту у цій галузі і спрямована на збереження й раціональне ви­користання природних багатств, свідчить про те, що цей процес розвивається в умовах гострої конкурентної боротьби між країнами Латинської Америки і розвиненими дер­жавами.

Головною сферою матеріального виробництва Латинсь­кої Америки стає обробна промисловість. Саме вона вирі­шальним чином визначає місце регіону в МПП. На Латин­ську Америку припадає 6,5 % виробництва продукції об­робної промисловості країн розвинених і країн, що розвиваються. Порівняно з останніми цей показник сягає майже 45 % відсотків. Бурхливий розвиток галузей оброб­ної промисловості у Латинській Америці припав на пово­єнний період. У 1940 р. її частка у ВНП дорівнювала 14%, 1975 — 20%, в даний час визначається 24 %.

У повоєнний період майже всі країни Латинської Аме­рики проголосили індустріалізацію своєю офіційною полі­тикою в економічному розвиткові. Основою цієї політики став прискорений розвиток обробної промисловості. У її структурі сталися певні зрушення. Дещо зменшилася пи­тома вага традиційних галузей, таких як харчова, текстиль­на, швейна, шкіряна, взуттєва, деревообробна, натомість відбувається зростання частки нових, «динамічних галу­зей»—металообробної, машинобудування, нафтоперероб­ної, хімічної та ін.

Помітні зміни в галузі обробної промисловості стались у 70-ті роки. В Аргентині, Бразилії, Мексиці виникли нові, сучасні підприємства і промислові комплекси у галузі вер­статобудування, автомобіле- та суднобудування, авіаційної й атомної промисловості. Прискореними темпами почала розвиватись обробна промисловість Венесуели, Колумбії, Перу та деяких інших країн. Виникли металообробні, скла­дальні, нафтопереробні підприємства у країнах Центральної Америки й Карібського басейну. Помітно зросли обсяги промислового виробництва. Загальна вартість продукції об­робної промисловості регіону в 1975 р. оцінювалась у 60 млрд дол. Виробництво продукції на душу населення у цій галузі зросло із 100 дол. у 1960 р. до 193 дол. у 1975 р. Та, незважаючи на такі солідні (відносно регіональних обсягів) зрушення, економіка регіону ще значно відстава­ла від розвиненого світу. Згаданий показник 1975 р. був у чотири рази нижчий, ніж у Західній Європі—788 дол. та у вісім разів нижчий за рівень у США й Канаді— 1540 до­ларів.

І ще одна особливість привертає увагу — контрастність у рівнях розвитку окремих країн. За середніми показника­ми регіону криється велика різниця між країнами. Досить сказати, що лише на Аргентину, Бразилію та Мексику при­падає майже 75 % продукції обробної промисловості Латинської Америки в цілому. До того ж внутрішні ціни на продукцію обробної промисловості в регіоні значно вищі за ціни у розвинутих країнах з ринковою економікою. В ці­лому ж рівень розвитку обробної промисловості в регіоні визначається розвитком цієї галузі у Бразилії, Аргентині, Мексиці, а також у Венесуелі, Колумбії, Чилі та Перу, на які припадає 9/10 продукції обробної промисловості ре­гіону.

Така сама строкатість притаманна й галузевій струк­турі обробної промисловості в окремих країнах і субрегіонах. В Аргентині, Бразилії, Мексиці вона порівняно диверсифікована: у країнах «великої трійки» є майже всі сучасні галузі і легкої, і важкої промисловості, а переважне місце належить великим виробництвам, на які припадає понад 60 % зайнятих і близько 50 відсотків вартості продукції. У Чилі, Колумбії, Венесуелі, Уругваї та Перу на великі виробництва галузі припадає майже 50 % зайнятих. У краї­нах Центральної Америки та Карібського басейну в оброб­ній промисловості переважають галузі з первинної пере­робки сільськогосподарської сировини. В Болівії, Парагваї, Гаїті як країнах з відсталою структурою обробної промис­ловості переважають підприємства кустарного типу з ви­робництва напівфабрикатів та виробів споживчого призна­чення.

Особливість зовнішньоекономічного аспекту проблеми розвитку обробної промисловості в Латинській Америці по­лягає в тому, що її структура істотно відрізняється від структури цієї галузі у розвинутих країнах. Якщо в остан­ніх питома вага важкої промисловості вдвічі перевищує частку легкої промисловості, то в Латинській Америці — менше, ніж на третину. До того ж розвиток обробної про­мисловості, як і економіки в цілому, значно залежить від іноземного капіталу.

Відчутною залишається питома вага сільського госпо­дарства в економіці країн Латинської Америки, хоча його частка у ВНП має тенденцію до зниження: в 1960 р.— 16,9, 1970—13,8, 1985—12,0%. Сільське господарство також належить до галузей економіки, що визначають місце Ла­тинської Америки в МПП. Цей регіон вирощує понад 6,5 % світового виробництва пшениці, майже 15 % кукурудзи, до 20% бавовни-волокна, понад 60 % кави, майже 50 % ба­нанів, понад 15 % м'яса, від 20 до 30 % цукру-сирцю.

Головними статтями сільськогосподарського експорту залишаються банани, кава, бавовна, м'ясо, пшениця, цукор-сирець цитрусові. І в той же час країни регіону, за винят­ком хіба що Аргентини, не забезпечують себе продуктами харчування. Частка імпорту продовольчих товарів зали­шається постійно високою: у 80—90-ті роки сягає 35 %. Де­далі зростаючу частку внутрішнього споживання доводить­ся задовольняти за рахунок імпорту.

Для сільського господарства, як і для інших галузей, притаманна нерівномірність у географічному розміщенні. Головна маса сільськогосподарської продукції, мало не 2/3 обсягу виробництва за вартістю, виробляється у країнах «великої трійки»— Бразилії, Мексиці, Аргентині. Ця нерів­номірність підсилюється деформованим характером сіль­ськогосподарського виробництва, зумовленим його залежні­стю від зовнішнього ринку. Відтак сформувалася однобока спеціалізація на експортних культурах, або, точніше,— на експортних виробництвах. Для Бразилії та Колумбії голов­ною експортною сільськогосподарською культурою є кава, для Еквадору—банани, для Аргентини—продукція тва­ринництва та пшениця, для Уругваю — продукція тварин­ництва, для країн Центральної Америки — кава, банани, бавовна, для держав Карібського басейну—цукрова трос­тина, банани.

Сільське господарство в Латинській Америці значно залежить від іноземних монополій, хоча земля у деяких країнах націоналізована. Тому цілком зрозумілим є ши­рокий розмах аграрних реформ, але вони здійснюються в регіоні по-різному. В одних країнах — Мексиці, Болівії, Гватемалі, Чилі, Перу, Панамі — вони досить радикальні;

в інших — Венесуелі, Еквадорі, Колумбії — мають обме­жений характер; в окремих країнах — Бразилії, Гондурасі, Коста-Ріці, Аргентині, Уругваї та деяких інших—мають лише символічний характер. Та головним питанням, яким визначається характер і глибина перетворень в аграрному секторі, було й залишається питання перерозподілу земель, тобто обсягу експропріації латифундистської власності та рівень задоволення вимог селянства.

Для фінансової системи країн Латинської Америки притаманні деякі спільхарактерні риси, зокрема такі, як переважання в більшості з них надходжень від непрямого оподаткування над доходами від прямих податків, значні асигнування бюджету багатьох країн на економічні та со­ціальні цілі, перевищення бюджетних витрат над дохода­ми, покриття дефіциту бюджету за рахунок додаткової емісії паперових грошей. Частина податкових надходжень збирається місцевими адміністраціями і не враховується бюджетом центральних урядів. Істотними статтями надхо­джень до бюджетів деяких країн — зокрема Аргентини, Бо­лівії, Венесуелі, Перу — є доходи від державної власності, а також від надання фінансових коштів, ліцензій та плат­них послуг приватному секторові — в Мексиці, Домінікан­ській республіці, Гондурасі, Перу, Еквадорі. Й ще особли­вість — поряд із щорічними бюджетами у деяких країнах складаються спеціальні рахунки капіталовкладень; у при­бутковій частині таких рахунків відображаються надхо­дження від державних кредитів, а у видатковій — платежі за основними статтями капіталовкладень держави. Харак­терною рисою бюджетів більшості країн є хронічний дефі­цит. Постійно потерпає валютно-фінансова система і від інфляційних потрясінь.

Провідне становище в кредитній системі країн регіону належить центральним емісійним банкам. В цілому кре­дитна система Латинської Америки — це розгалужена й досить розвинена мережа банків, установ довгострокового кредитування, страхових агентств, структур взаємного коо­перування та інших видів кредитування. Крім того, в латиноамериканських країнах діє мережа філіалів іно­земних банків.