Реферат: Економічні дискусії 20-30-х pp

Одні, слідом за Леніним, уважали, що перехід до соціалістичної форми власності має відбуватися поступово; конфіскація, націоналі­зація — це тільки перші кроки до утвердження соціалістичної влас­ності. Значно складнішим процесом є дійсне усуспільнення вироб­ництва, яке відбувається через його природну централізацію та концентрацію.

Інші (цих поглядів дотримувались «ліві комуністи» — Бухарін, Бубнов, Осинський, Иоффе, Смирнов, Троцький, Преображенський) вимагали, щоб цей перехід здійснювався як швидкий , миттєвий акт (без перехідних форм) за принципом конфіскації власності.

Логічним продовженням теми перехідного періоду були дискусії, що розгорнулися довкола проблеми запровадження нової економіч­ної політики (непу).

Унаслідок політики «воєнного комунізму» суперечності багато­укладної економіки надто загострилися і перейшли в політичну сферу, що стало проявлятися передовсім у масових селянських бун­тах і повстаннях.

За таких обставин почався перехід до нової економічної політи­ки, що виходила з реальностей багатоукладної економіки. Складо­вими непу стали: переведення державних підприємств на умови економічної самостійності; запровадження товарно-грошових від­носин; використання державного капіталізму, кооперації; встанов­лення податкового принципу взаємодії підприємств усіх секторів економіки з державою; налагодження міжнародних економічних зв'язків.

Фактична зміна орієнтирів відбулася не миттєво і супроводжува­лась запеклою боротьбою проти спроб реставрації «воєнно-кому­ністичної» моделі, оскільки впровадження непу як учені-економісти, так і політики часто зв'язували із поверненням до капіталізму.

Особливо голосно ідея можливої реставрації капіталізму через неп лунала в немарксистській економічній літературі, зокрема у працях групи вчених, що гуртувалися навколо відомого емігрантсь­кого журналу «Смена вех» і лідером якої був відомий юрист

М. В. Устрялов. Свої економічні погляди він виклав у програмній статті з характерною назвою «Patriotica», де писав, що неп — це не «тактика», а «еволюція більшовизму».

Він розумів таку еволюцію як повернення Росії до капіталізму. Ототожнюючи політику «воєнного комунізму» з комуністичним ла­дом, Устрялов пише, що комунізм — це химера, яка задушила про­дуктивні сили держави, а неп — розкріпачення цих сил, засіб для більшовиків залишитися при владі. Радянська влада ніби-то не від­мовляється від гасел соціалістичної революції, насправді ж вживає буржуазних заходів, необхідних для економічного відродження держави.

Д. Далін присвятив свою статтю аналізу «комуністичної еконо­міки». Так він називає економіку Радянської Росії періоду грома­дянської війни та інтервенції. «Регрес є законом комуністичного го­сподарства в Росії, — пише Далін, — це перша, основна риса цього «способу виробництва»3. Друга риса — загальна зрівнялівка. Саме ідея рівності стала причиною націоналізації промисловості та бан­ків, переділу землі на селі, ліквідації вільної торгівлі. Загальне урівнювання, на його думку, призвело до зникнення стимулу особистої заінтересованості. Звідси економічний занепад та голод 1921 p. Ко­мунізм по-більшовицькому, пише Далін, є перемогою «споживчої тенденції над виробничою».

Неп, продовжує Д. Далін, — це закономірне повернення до капі­талізму. Але більшовикам не впоратися з цим процесом. Буржуазія не погоджується на оренду, великі підприємства залишаються збитковими, на селі панує безгосподарність бідноти, а у продовольчій справі «більшовицька свобода торгівлі» призвела до голоду.

Інші автори празької збірки «Смена вех» і однойменного паризь­кого журналу, наприклад А. В. Бобрищев-Пушкін у статті «Нова ві­ра», роблять висновок: між Радянською владою як правовим інсти­тутом, і соціалізмом нема нічого спільного. Радянська влада не заперечує приватної власності. Уся революція в Росії призвела лише до перерозподілу придбаного шляхом пограбування майна. Цей пе­рерозподіл проходив повністю на основі приватної власності, оскільки «народ є переконаним власником». На думку автора, на­род тяжіє до реалізації приватновласницьких інстинктів, тому в Ро­сії буде і приватна власність, і приватна ініціатива, і торгівля, і коо­перація, не буде тільки викинутих за кордон попередніх власників.

Аналогічно розуміли суть непу Троцький і його прихильники, які розглядали неп з позиції «лівіше за Леніна». Сам Л. Д. Троїцький неодноразово лякав капіталістичним переродженням Росії. У зна­менитій промові на VII розширеному пленумі ІККІ він заперечує соціалістичний зміст економіки країни, що базується на поєднанні соціалістичного і приватновласницького укладів і на товарних від­носинах. Він доводить, що така економіка поступово потрапить у залежність від світового капіталітичного господарства.

У працях його сподвижника Є. Преображенського ці проблеми також займають значне місце. Уже на зорі непу він з ультрареволюційних позицій критикує новий курс як «політику, що означає сво­боду збагачення, накопичення та використання найманої праці і ні­чого більше».

На думку Преображенського, за непу в Росії діють два «природні закони». «Природний закон» розвитку дрібного товарного виробни­цтва відновлює капіталістичні відносини, скасовані Жовтнем. «При­родний закон» розвитку соціалістичного суспільства грунтується на базі великої промисловості, орієнтується на розширення прориву, здійсненого революцією назовні, з прагненням за рахунок дрібно­буржуазного та середньокапіталістичного оточення розширити його із середини.

Обидва закони, уважав Преображенський, діють незалежно від держави диктатури пролетаріату. На те вони і «природні». Радянська влада не спроможна управляти ними і змушена буде їм підкоритися.

Говорячи про майбутнє, він не виключає того, що «процес розви­тку та відновлення капіталістичних відносин у найближчі роки ви­переджуватиме процес «соціалізації», а селянство може розпочати війну з пролетаріатом».

Преображенський указує на неминучість економічних криз в пе­рехідний період. Він убачав причину їх у співіснуванні капіталізму (якому притаманні кризи) і соціалізму (який керується планово). Причиною криз є, на його думку, також і помилки планових органів.

Саме проблема управління народним господарством, котре ба­зувалося на двох формах власності і в перспективі бачилось як соці­алістичне, засноване на суспільній власності, гаряче дискутувалась в економічній літературі.

Частина економістів визнавала директивне централізоване планування розвитку обох секторів економіки головним напрямком державного управління процесом усуспільнення виробництва. Вони покладались на врівноважувальну дію плану (обов'язкового до ви­конання) стосовно економіки, стверджуючи, що план є повноцінним і ефективним замінником важелів саморегулювання.

Інші вчені вважали, що сектор економіки, орієнтований на відно­влення товарно-грошових відносин, має розвиватись за принципом саморегулювання. Втручання держави в розвиток цього сектора треба обмежити індикативним плануванням на підставі плану-прогнозу. Пряме регулювання економічних процесів з боку держави вони допускали лише щодо державних підприємств, заперечуючи, що план може бути засобом урівноважування економіки.

Але обидві групи економістів погоджувались, що основними принципами управління є забезпечення пропорційності й безкризовості розвитку суспільної економіки.

У багатьох працях, виданих у перші роки непу, планування про­тиставлялося товарному виробництву. Л. Красін, В. Куйбишев, Г. Кржижановський, С. Струмилін, Г. Александров уважали, що план переможе стихію капіталістичного товарного виробництва. Для цього треба тільки перетворити план на закон. Вони стверджу­вали, що провідною в соціалістичному плануванні має стати ідея директивності, оскільки директивний характер плану випливає з природи соціалізму, коли на зміну стихійному економічному розви­тку приходить свідомо керований процес.

Прихильники директивного планування дотримувалися думки, що планування треба орієнтувати як на перспективу, так і на поточ­ний період, як на окремі галузі, так і на народне господарство в ці­лому. План має відображати концепцію загального розвитку соціа­лізму, грунтуватися на конкретних (контрольних) цифрах, бути реалістичним.

Реалізм у плануванні сприймався як необхідність обов'язкового порівнювання витрат і результатів виробництва (навіть за умов де­фіциту). Єдине, що залишилось не визначеним, — це способи вимі­рювання цих витрат та результатів, оскільки автори заперечували ціннісні показники, як і товарно-грошові відносини.

Особливо складним і винятково гострим було питання провідних ланок у соціалістичному плані. Запеклі дискусії з цієї проблеми за­полонили багато сторінок економічної літератури. Прихильники ідеї директивного планування обстоювали курс на переважаючий розви­ток важкої промисловості, яка створювала умови для усуспільнення власності.

Так, Ф. Дзержинський, аналізуючи джерела соціалістичної ін­дустріалізації, критикував позицію Сокольникова, що виступав про­ти мобілізації так званих внутрішніх засобів для соціалістичної індустрії, оскільки вона проводилась коштом селянського, несоціалістичного господарства.

Ідеї соціалістичної індустріалізації захищав і В. Куйбишев. Він указував, що врахування потреб аграрного сектора суперечить курсу на створення соціалістичної власності, різко критикував «буржуазних» економістів (А. Гінзбурга та ін.) — авторів першого проекту промислової п'ятирічки, в якому не знайшли відображення насущні потреби індустріалізації .

Струмилін, виступаючи з приводу надрукованих 1925 р. «Конт­рольных цифр развития народного хозяйства в 1925-26 гг.», запро­понував власний комплексний план розвитку народного господарс­тва на відміну від наявних планів розвитку окремих галузей. Провідною ланкою в ньому також була важка індустрія, а першоче­рговим завданням — створення умов для планування: економічних (суспільна власність на засоби виробництва) і політичних (диктату­ра пролетаріату).