Реферат: Проблеми забезпечення законності в державному управлінні

Проблеми забезпечення законності в державному управлінні полягає в дотриманні принципу верховенства права в державі. Принцип верховенства права визначається в ст. 8 Конституції України та відображає місце і роль права в державі і суспільстві. Він означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів - органів державної влади, посадових осіб та інших, тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо до них. Крім того принцип верховенства права означає співвідношення права і політики, права і економіки, права та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо), яке також полягає у пріоритеті права щодо них.

Конституція України закріпила основу конституційного ладу, вкладаючи конституційно-правові норми-принципи організації та функціонування суб'єктів правових відносин. Ці принципи утворюють фундамент конституційного права, його головну конструкцію, на основі якої формуються конституційно-правові відносини. Принципи конституційного ладу містять головні начала системи права України, причому це найбільш вагомі конституційно-правові основи правового регулювання, ознаки її самостійної державності. У зв'язку з цим теорії і практиці національного державотворення застосовується термін "державність".

Відомі українські вчені - Шемшученко Ю. С., Опришко В.Ф., Шаповал В.М. та ін. - визначають державність як складну і динамічну систему зв'язків, відносин та інститутів публічної влади, розвиток якої (системи) обумовлений особливостями соціально-економічних, політичних і духовно-моральних якостей факторів життєдіяльності конкретного народу або об'єднання народів на певному етапі їх розвитку. [1]

Головним із конституційних принципів повинен визначатися і діяти принцип верховенства права. Цей принцип означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів - органів державної влади, посадових осіб та інших, тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них, оскільки, по-перше. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй, по-друге, норми Конституції е нормами прямої дії. Завдяки цьому можливе звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції і воно належним чином гарантується навіть у разі відсутності інших нормативних правових актів.

Так, згідно з Конституцією України (ст. 6) проголошується один із важливіших принципів організації державної влади, у тому числі, і судової. Особлива роль суду визначається тим, що суд не лише вирішує спори про право, не лише реалізує принцип справедливості у правозастосовчій практиці, а й виступає арбітром у процесі законотворчості. Будь-який суд загальної юрисдикції має право на підставі ст. 144 Конституції визнати неконституційними або такими, що не відповідають законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а також на підставі ст. 124 Конституції акти органів державної виконавчої влади: міністерств, інших центральних відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. При застосуванні Конституції і закону суд може використовувати аналогію закону і права, тобто приймати рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону. Ідеться передусім про екстремальні, виняткові ситуації, особливо в процесах, що забезпечують такий баланс двох інших гілок влади, який в остаточному підсумку гарантував би панування в суспільстві права і справедливості. [2] Оскільки Конституція передбачає, що закони, інші нормативні акти мають прийматися на основі Конституції і відповідати їй. Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. роз'яснив судам, що при розгляді справ вони повинні оцінювати зміст закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює правовідносини, що розглядаються судами, з точки зору його відповідності Основному Закону і застосовувати Конституцію як акт прямої дії, коли закони або інші нормативно-правові акти, серед них і ті, що були чинними до прийняття Конституції, суперечать їй. [3]

Названі норми Конституції дають судам усіх інстанцій право відхиляти закон або інший нормативно-правовий акт, який суперечить Конституції без звернення до Конституційного Суду. Якщо ж визначення відповідності закону або іншого нормативно-правового акту викликає складність, суди зупиняють розгляд справи по суті і надсилають до Верховного Суду України мотивовану ухвалу (постанову) про звернення до Конституційного Суду щодо вирішення питання про конституційність оспорюваного закону чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента чи Уряду України. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Таким чином, наведене вище положення про пряму дію конституційних норм, їх застосування судами загальної юрисдикції засвідчує, по-перше, неординарність самої Конституції як засобу нормативно-правового регулювання і, по-друге, особливий статус судової влади, який не обмежується формальним визначенням судів як конституційних органів. Теоретичні та методологічні тези щодо реалізації принципу верховенства права аж ніяк не спрощують проблем, названих у відповідних сферах державно-владної, також і правоохоронної діяльності. Проте їх виклад дозволяє конструювати логічні підходи до характеристики цієї діяльності, до розв'язання проблем, що виникають.

Однією з найбільш суттєвих проблем реалізації норм Конституції е реалізація принципу верховенства права при утвердженні і забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, які захищаються судом (ст. 55).

Згідно зі змістом принципу верховенства права максимальна свобода і вільний розвиток особистості забезпечуються таким правовим порядком, відповідно до якого ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом (ст. 19 Конституції). Це означає, що держава є гарантом не лише належної реалізації передбачених Основним Законом прав і свобод людини і громадянина, а й неприпустимості не передбачених Конституцією і законами втручання в життя і діяльність особи та примусового впливу на неї. Такі повноваження держави випливають із самої суті верховенства права, а закони повинні відповідати праву як мірі загальної і рівної для всіх свободи і справедливості. Відповідно до вказаного принципу органам законодавчої, виконавчої і судової влади дозволяються лише такі дії, які безпосередньо передбачені законом, що визначає їх статус і компетенцію. Навіть приписуючи законодавчі заборони, держава може запровадити лише такі обмеження суб'єктивних прав громадян, метою яких е сприяння забезпеченню загальнонародних інтересів у цілому, добробуту суспільства і, що особливо важливо, які визначені лише законами. Це випливає із базової (основоположної) конституційної норми, яка встановлює, що головним обов'язком правової держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч. 2 ст. З Конституції). Досить у цьому зв'язку послатися на ті положення Основного Закону, які передбачають, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними, непорушними (ст. 21), що права і свободи людини і громадянина визначаються виключно законами України (ст. 92). Будь-які прогалини, колізії та інші недоліки в законах мають тлумачитися і використовуватися лише на користь особи. Ніщо не може бути підставою і ніхто не може примусово робити те, що не передбачено законодавством.

Не можна не підкреслити, що багато конституційних принципів відповідає існуючим у світовій практиці стандартам, яскраво свідчить про вирішення в

" Конституції України регулювання правового статусу людини і громадянина, .^що містяться в таких міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права, а також про громадські та політичні права, інші міжнародні пакти, конвенції. [4] Зокрема, такі норми, які визначають, що: ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27); ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28); неможливість віддання жодної особи без її згоди медичним, науковим чи іншим ' дослідам (ч. З ст. 28); кожен має право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33) та інші, повністю відповідають Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини та Протоколам до цієї Конвенції, підписаної від імені України Більш того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3), а можливість обмеження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише у випадках, передбачених законодавством.

Розглядаючи проблему, пов'язану із захистом прав і свобод людини, у першу чергу слід визначити необхідність дотримання і виконання нормативно-правових приписів із боку правоохоронних органів держави і перш за все міліції. Міліція як державний орган виконавчої влади забезпечує необхідний баланс між власними завданнями і правами громадян. Гарантією дотримання прав громадян с пряма вказівка законодавця на те, що міліція виконує свої завдання неупереджено в точній відповідності з законом. Слід акцентувати увагу ще на одному з важливих питань: ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Ця вимога, що викладена у ст. 5 Закону України "Про міліцію", повністю відповідає конституційній нормі про те, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60 Конституції) і ніхто не має права примушувати їх виконувати. Так, згідно з п. 10 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, який затверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР 29 липня 1991 р., в разі одержання неправомірного наказу підлеглий зобов'язаний негайно доповісти про неправомірність наказу особі, що його віддала. У разі підтвердження наказу - не виконувати його, а доповісти старшому прямому начальнику. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу в залежності від характеру скоєного правопорушення та його наслідків винна особа може бути притягнута до того чи іншого виду юридичної відповідальності згідно з чинним законодавством. Зміст цих положень поширюється і на випадки безпідставного розширення завдань, що поставлені перед міліцією використанням її особового складу не за призначенням, тобто залучення до виконання завдань, не передбачених законом.