Реферат: Формування місцевих бюджетів України

Ключові позиції у податковому законодавстві належать федерації. Для забезпечення фінансуван­ня всіх трьох рівнів управління податкова система Німеччини побудована таким чином, що найбільш значні джерела формують одразу три чи два бю­джети. Повчальним є й те, що в Німеччині застосо­вується не тільки вертикальне, а й горизонтальне вирівнювання доходів. Землі, які мають високі до­ходи перераховують частину фінансо­вих ресурсів менш розвинутим землям.

При вирішенні проблем бюджетного вирівню­вання необхідно, в першу чергу, розробити пра­вові засади й механізм бюджетного регулювання в Україні, де зафіксувати стабільні частки різних рівнів влади — центральної, регіональної, місце­вої — у розподілі загальнодержавних (регулюючих) податків.

Успішний розвиток процесу становлення місцевих фінансів в Україні можливий лише за умови проведення в державі широкомасштабної адміністративної реформи, результатом якої має стати формування нової, сучасної організації як державної влади, так і місцевого самовря­дування, перебудова неефективних фінансово-бюджетної та податкової систем країни.

Фінансова система, що формується в Україні, тільки тоді стане ефективною, коли в її складі, поряд із держав­ними фінансами, чільне місце буде належати місцевим фінансам як самостійному інституту.

Література

1. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» //Голос України.— 12 червня 1997.

2.

3. Налоговые системы зарубежных стран.— М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997.— С. 21-22, 46-47.

4. Кравченко В. І. Фінанси місцевих органів влади Украї­ни.—К.: НШСД, 1996.

5.

6. Панасюк Б. Податки як дзеркало економічного і полі­тичного стану країни//Банківська справа.— 1997, № 5 (17).— С.16.

7. Налоговые системы зарубежных стран.— М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997.— С. 46-47.

1. Костиков И. Рынок муниципальных облигаций.// МЭМ0.1999, № 1.—С. 110-115.

2. Украинская инвестиционная газета от 9.12.1997.— С. 9-Ю.

3. Дуленко А. Розвиток ринку цінних паперів. // Еконо­міка України, 1997, № 7. — С. 28-29.

4. Сердюк Д. Палочка-выручалочка-муниципалочка.// Українская инвестиционная газета, 1997, № 9. — С. 7.

5. Бизнес, 1998, № 19.— С. 24.

Передумови та проблеми

формування місцевих бюджетів.

Здобувач кафедри фінансів

Київського національного торговельно-економічного університету

Мельничук І.М.

Після набуття Україною суверенітету розпочався про­цес становлення національної фінансової системи. Важ­ливою складовою цього процесу є відродження місцевих фінансів як об'єктивної економічної реальності, властивої фінансовим системам усіх сучасних цивілізованих дер­жав, що пов'язано з радикальною зміною концепції державної влади.

Прийняття в 1996 році Конституції України, закріп­лення в ній інституту місцевого самоврядування та його матеріальної і фінансової основи обумовило необхідність невідкладного практичного розв'язання проблем станов­лення місцевих фінансів, організації фінансової системи держави на принципово нових засадах, що слід підкресли­ти особливо.

Основні положення формування місцевих бюджетів і їхніх взаємовідносин із державним бюджетом містяться в статтях 61-70 закону України «Про місцеве са­моврядування». Крім того, загальні положення цього закону відображають такі важливі для бюджетного процесу поняття, як «бюджет місцевого самовря­дування», «мінімальний рівень соціальних потреб» та інше. Водночас, можна стверджувати, що на сьогодні в Україні не існує механізму, який би забезпечував розробку бюджетів усіх рівнів, а та­кож регулював би відношення між ними.

До найбільш гострих проблем у сфері форму­вання місцевих бюджетів, а також їхніх відно­шень із держбюджетом України, у першу чергу, варто віднести використання вільних бюджетних коштів, нестабільність доходної бази, неефек­тивну систему вилучення надлишків загально­державних податків, недостатнє фінансування з держбюджету.

Так, відповідно до ст. 65 закону України «Про місцеве самоврядування», прибутки, отримані додатково в ході виконання місцевих бюджетів, а також суми перевищення прибутків над витра­тами, що утворилися в результаті збільшення над­ходжень у бюджет або економії витрат, вилучен­ню не підлягають, крім випадків, передбачених законодавством. Рішення про використання цих коштів приймається відповідною радою. Метою прийняття цієї статті було забезпечення зацікав­леності регіонів у збільшенні доходної частини місцевих бюджетів. Проте, в зв'язку із відсутні­стю прозорої системи норм вилучення надлишків бюджетних надходжень з місцевих бюджетів у дер­жавний і чіткого механізму їхнього перерозподілу стаття практично не виконується. При цьому є неузгодженими надходження місцевих бюджетів та суми, що відраховуються ними до державного бюджету. Це позбавляє органи місцевого само­врядування стимулів для збору державних податків.

Ще один аспект цієї проблеми — нестабільність нормативів у системі відрахувань загальнодержавних податків із місцевих бюджетів у державний. Відповідно з чинним законодавством, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків щорічно визначає вищий орган місцевого самоврядування. При цьо­му щорічно змінюються види податків, які нале­жать зарахуванню в місцеві бюджети, що пору­шує стабільність доходної бази останніх.

Ситуація ускладнюється надмірною централі­зацією коштів на державному рівні, що ставить можливості реалізації місцевими органами влади покаладених на них функцій у повну залежність від Державного бюджету. Позиція Міністерства фінансів у цьому питанні обумовлена адміністра­тивно-теріторіальним режимом України як унітар­ної, а не федеральної держави, а також недостатнім кваліфікаційним рівнем місцевих органів влади для фінансування бюджетних програм.

Разом з цим, як відомо, Франція, яка має ана­логічний адміністративно-територіальний устрій, фінансує з держбюджету близько 40% витрат консолідова­ного бюджету.

При цьому необхідно відзначити існуючий су­б'єктивізм у розподілі бюджетних ресурсів, коли, по-перше, тому або іншому регіону віддається перевага у виділенні коштів, а по-друге — бюд­жетні кошти виділяються непропорційно і нерівно­мірно.

Ще однією проблемою є невідповідність повно­важень, покладених на місцеві органи влади, і виді­лених коштів на ці цілі. Ситуацію ускладнює центральна влада, яка при складанні бюджету і визначенні розмірів трансфертів "забуває" забезпечити фінансуванням усі передані на місця повноваження. Крім того, регіони України дуже різняться за рівнем життя, промислового виробництва, розвитку підприємництва. А наша бюджетна система передбачає "подушне" вирівнювання бюджетних витрат. Саме тому, здорові пропозиції регіонів по поліпшенню бюджетного забезпечення навряд чи здійсненні. У чому суть цих пропозицій? Залишилась ностальгія по тим блаженним часам, коли на місцях залишалася частина податку з прибутку підприємств чи навіть ПДВ, багато керівників масштабу району і вище почали обережно лобіювати повернення до золотого століття. Їхні пропозиції прості: залишати у розпорядженні громади відсоток від усіх платежів, що збираються на її території. Думка цілком здорова: таке положення речей буде стимулювати місцеву владу до розвитку промисловості, підприємництва, торгівлі.

Крім того, в Україні вистачає районів, на території яких знаходиться лише одне-два великих підприємства. При системі "потроху звідусіль" районні бюджети менше б залежали від коливань виробництва на цих підприємствах (насамперед, від виплати зарплат на них). Нарешті, останній аргумент — податки, у яких зацікавлені місцеві влади, звичайно збираються набагато ефективніше, ніж "держбюджетні", а адміністрування по них набагато людяніше. Грубо говорячи, директору легше домовитися з міським головою, чим з начальником податкової адміністрації.

Але введення подібної системи малоймовірно в силу вищезгаданого урівнювання бюджетних нормативів. Зрозуміло, що в Донецькій області сукупний податковий відсоток буде істотно вищий, ніж у Закарпатської, отже, порушиться принцип рівномірного бюджетного забезпечення. А відновлювати справедливість за допомогою трансфертів занадто клопітно і технічно складно. Так що, найближчим часом місцевим начальникам прийдеться миритися з тим, що вони мають.

Вони і миряться, демонструючи центру, наскільки хитрі на вигадки. Ті ж позабюджетні фонди — по суті, місцеві системи оподатковування, формують другий бюджет, часом порівнянний з основним. Скільки не намагалися бороти з цим явищем у Києві і на місцях, позабюджетні фонди (чи благодійні) були, є і будуть. Тому що іншого виходу немає.

У різних регіонах фонди бувають різні: будівельні, медичні, правоохоронні, культурні. Подекуди лукаво не мудрують і називають свої фонди просто благодійними. Так навіть зручніше — ніхто не обвинуватить керівника в створенні позабюджетного фонду, якщо усе робиться під соусом добродійності. Та й перед місцевими радами про діяльність благодійного фонду можна не звітувати. На відміну від фонду позабюджетного.Механізми ж залучення засобів в усі фонди однакові:"пропозиції, від яких не можна відмовитися".Створення позабюджетних фондів стимулюється ще і внутрішньо суперечливим пристроєм регіональної влади. З одного боку, вона виборна (ради, мери). З іншого боку — призначається з Києва (губернатори, глави адміністрацій). Задачі цих влад не завжди збігаються, і кожна прагне до контролю над фінансовими ресурсами. Отут вже однієї годівниці мало. Тому позабюджетні фонди і фондики множаться в межах одного регіону: фонд мера, губернатора, фондики голів райадміністрацій. Причому не можна сказати, що всі ці гроші безбожно розкрадаються. Більшість дійсно направляється по призначенню — на ремонт, закупівлю, підтримку... У деяких регіонах керівництво, щоб підвести під існування фондів законну базу, проводить опитування населення. І населення, як правило, двома руками голосує "за". Тому що не платить. А підприємців, котрі реально наповняють фонди, ніхто і ніколи не запитував. Навіщо, адже є ідеальний механізм примуса: хочеш тут працювати — плати.