Реферат: Формування місцевих бюджетів України

За цих умов саме процес прискореного формування місцевих фінансів має стати серйозним фактором стабі­лізації ситуації в країні. Він дозволить залучити активність та енергію багатьох тисяч територіальних громад, які з прохачів грошей перетворяться на суб'єкти, що заробля­ють ці гроші.

Функціонування органів місцевої влади в рамках характерного для ринкової економіки жор­сткого бюджетного обмеження змушує їх зверта­тися до ринкових механізмів залучення додатко­вих коштів для розвитку територіальних громад. У світовій практиці однією із форм залучення інвес­тицій є випуск і розміщення так званих «муніци­пальних (місцевих)» позик. У світі застосовуються різні підходи до проведення подібних акцій, став­ляться неоднакові цілі, пропонуються відмінні умо­ви для інвесторів.

Оскільки в розвинутих країнах ринок муніци­пальних цінних паперів виступає одним із дина­мічних, високотехнологічних і значних за обся­гом сегментів національного фондового ринку, то його виникнення та розвиток підпорядковуються закономірностям функціонування останнього та повністю залежить від ступеня його розвинутості.

Акумуляція коштів через випуск облігацій місце­вих позик — явище нове для розвитку вітчизняної економіки У ринкових умовах обмеженість коштів дер­жавного бюджету створює до життя різноманітні способи поповнення місцевих бюджетів, у тому числі й такий інструмент, як місцеві цінні папери. Останній за своїм економічним змістом вигідно вирізняється з інших способів поповнення місце­вих фінансів, наприклад, «добровільної» або «спон­сорської» допомоги суб'єктів господарювання, яка залучається на примусовій основі, нерідко під тиском органів, що перевіряють, і витрачається в довільному порядку, а не на основі чітко визна­чених законодавчих норм. Саме по собі спонсор­ство чи меценатство — явище безумовно іманент­не ринковому середовищу, однак його правова неврегульованість в Україні, практична відсутність будь-яких пільг для спонсора перетворює цю ніби­то благородну акцію у звичайне вилучення коштів з обігу по колу капіталу економічного суб'єкта, що суперечить його економічним інтересам — як інтересам отримання прибутку, так і зацікавленісті бізнесмена у мінімізації податкових сум.

У цілому можна констатувати, що застосу­вання муніципальних позик є, безумовно, рин­ковим інструментом залучення коштів, дозволяє вирішити низку проблем соціального характеру, абсолютно не суперечить засадам промислової пол­ітики та її інвестиційного забезпечення. Однак на сьогодні в Україні подібні дії міських органів вла­ди не набули систематичного характеру, цей інстру­мент застосовувався епізодично, а після подій 1998 року практично припинилося його використання. Така ситуація логічно пояснюється рядом об'єктив­них і суб'єктивних факторів.

Так, об'єктивні обмеження обумовлює сам пе­рехідний характер економіки: не варто очікувати широкого розповсюдження такого інструменту, як місцеві позики, коли фондовий ринок перебуває у стадії становлення. Крім того, недосконалість нор­мативно-правової бази, відсутність відповідної інфраструктури ринку цінних паперів, у тому числі і механізмів реєстрації, дефіцитний характер бюд­жетів усіх рівней, вкрай обмежені фінансові мож­ливості потенційних інвесторів, відсутність досві­ду та практики подібної діяльності аж ніяк не сприяють поширенню місцевих позик.

Серед суб'єктивних факторів спостерігається в цілому негативне ставлення потенційних інвесторів (фізичних і юридичних осіб) до будь-яких позик, цінних паперів, облігацій тощо, недовіра до органів влади різного рівня, слабка інформованість та еко­номічна пропаганда. Крім цього, муніципальні облігації, процес їх емісії, як можливо жоден інший сегмент фондового ринку, опиняється в епіцентрі боротьби не лише економічних, а й політичних інтересів різного рівня, що зазвичай не сприяє розвиткові економічного явища.

Таким чином, розвиток ринку муніципаль­них цінних паперів потребує якнайшвидшого роз­витку, оскільки саме кошти, зібрані під відпові­дальність місцевої влади, в першу чергу, можуть бути спрямовані на збереження і розвиток ви­робничого потенціалу регіону, що відповідає інте­ресам не тільки влади, а і населення певної те­риторії. Конкретна робота має проводитися за двома напрямами: по-перше, розвиток інфра­структури фондового ринку взагалі та відповід­ного сектора зокрема, з одночасним зміцненням кадрового, матеріально-технічного, законодавчого потенціалу, по-друге — підвищення надійності муніципальних цінних паперів, привабливості для інвесторів, ліквідності. Виконання цих умов вкупі із забезпеченням цільового використання зібра­них коштів здатне посилити інвестиційний по­тенціал регіонів.

Не секрет, що саме територіальні громади в розвинутих країнах, спираючись на власні фінанси, є вмон­тованим стабілізатором соціально-політичного ладу та фінансово-економічної ситуації в державі. Проблема фінансового забезпечення розвитку територій властива фактично всім країнам. Її суть у тому, що адміністративно-територіальні утворен­ня, на які поділена кожна держава, мають різну податкову базу та фінансовий потенціал, що є наслідком нерівномірності територіального розмі­щення природно-ресурсного потенціалу та про­дуктивних сил.

В економічно розвинених країнах фінансові про­блеми регіонів розв'язуються через надання місце­вим органам влади стабільно закріплених доходних джерел, розширення сфери місцевого оподатку­вання та реформування всієї системи міжбюджетних взаємовідносин.

На жаль, прак­тика України вже виявила численні конфлікти між дер­жавою і керівниками органів місцевого самоврядування у фінансовій сфері. Це є наслідком того, що більшість про­блем місцевих фінансів, як і місцевого самоврядування загалом, залишаються неврегульованими в праві.

Одним із важливих питань податкового ре­формування є подальше посилення ролі місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів, що вимагає розробки та реалізації регіо­нальної податкової політики, яка повинна грун­туватись на чіткому законодавчому розподілі повноважень, відповідальності та фінансово-еко­номічної бази між державними, територіальними і місцевими рівнями управління. Удосконалення податкової системи на макро- та мікроекономіч-ному рівнях має здійснюватись шляхом встанов­лення стабільних ставок податкових надходжень до державного і місцевих бюджетів та розширення прав місцевих органів виконавчої влади щодо форму­вання і використання місцевих податків та зборів.

У більшості розвинених країн місцеві податки становлять 5-30% усіх податкових надход­жень до державних бюджетів і досить значну част­ку надходжень — до місцевих бюджетів. Зокрема, в Японії — 35%, Великобританії — 37%, Німеч­чині — 46%, Франції — 67%, у США — це 66% доходів органів місцевого самоврядування.

Досвід застосування місцевих податків і зборів в Україні засвідчує поки що незначну їх роль у фор­муванні фінансів органів місцевого самоврядуван­ня. Порівняно з практикою західних країн інсти­тут місцевих податків і зборів в Україні фактично залишається недієздатним.

Аналіз фінансових проблем місцевих органів влади, проведений відо­мим ученим В. Кравченком, свідчить, що подат­кові доходи на території України формуються до­сить нерівномірно. Лідером у податкових доходах на душу населення є Київ. Друге та третє місця за показником абсолютного обсягу податкових доходів займають відповідно Донецька та Дніпро­петровська області. До категорії «багатих» територій, тобто до тих, де середні показники доходів на душу населення були вищі, ніж у середньому по Україні, крім зазначених, належали Полтавська, Запорізька, Львівська, Сумська та Харківська об­ласті. В той же час дуже низькі середні податкові доходи на душу населення в Тернопільській та в Івано-Франків­ській області.

У таких умовах проблеми бюджетного вирівню­вання продовжують загострюватися. При збільшенні диспропорцій у територіальному розміщенні по­даткової бази центральній владі дедалі важче здійснювати бюджетне вирівнювання для забезпе­чення єдиного стандарту послуг, які надаються за рахунок бюджету на всій території держави.

За цих обставин зростають обсяги перерозпо­ділу фінансових ресурсів безпосередньо через Дер­жавний бюджет України, що гостро критикується як представниками влади «багатих» територій, так і окремими політичними силами.

Не можна не погодитись із думкою доктора економічних наук, професора, заслуженого еко­номіста України Б. Панасюка, що доходна частина бюджету буде реальною лише тоді, коли визнача­тиметься не на так званих макропоказниках, не­відомо як розрахованих, а на основі реального ста­ну економіки в кожному районі, місті, області. Щоб доходна частина бюджету була реальною, треба розпочинати з те­риторій і, в першу чергу, з бюджету районів. Районна податкова адміністрація разом із районною адміні­страцією за встановленими нормативами мають формувати проекти доходів району і решту надход­жень до обласних і державного бюджету. Опрацьо­вуючи доходи бюджету по районах і в цілому по області, можна більш об'єктивно визначити мож­ливі надходження до державного бюджету згідно із встановленими нормами та нормативами.

Поряд з цим в Україні необхідно створити ба­гатоканальну систему формування бюджету, на основі якої кожен рівень бюджетної системи по­винен мати власні закріплені доходи. Обсяг цих доходів має бути достатнім для забезпечення функцій і обов'язків, які покладаються на той чи інший рівень влади.

Вельми повчальним у цьому плані для України може стати досвід еволюції податкової системи Німеччини. Так, у цій країні законодавчо встановлено, що державні завдання мають розподілятися між фе­дерацією і землями, які входять до її складу. При цьому федерація і землі окремо здійснюють ви­трати, що виникають при виконанні ними своїх функцій. Федерація і землі самостійні в питаннях бюджетного устрою. Принципи незалежного веден­ня бюджетного господарства діють з урахуванням необхідності взаємоув'язки загальнодержавних та земельних інтересів при вирішенні конкретних зав­дань і забезпеченні фінансування. Поряд із феде­ральною державою і землями носіями певних су­спільних функцій виступають общини, які мають місцеві бюджети.