Якісне оновлення основних політичних інститутів і змісту їх діяльності обумовлює також зміни в інституті представництва. Умовою його укріплення є забезпечення адекватного представництва усіх елементів громадянського суспільства, розвиток партійної системи знизу через вираження інтересів реальних соціальних груп.

Принципова новизна ситуації полягає у тому, що людина вже не може, а повинна брати безпосередню участь у політичному процесі. Повинна не з причин безальтернативного примусу, а внаслідок багатоманітності та багатоваріантності сучасного розвитку, успіх якого ґрунтується не стільки на глобальних речах, скільки на урахуванні та взаємозв'язку нескінченної кількості цілей та інтересів самодіяльних членів суспільства.

Другий аспект сучасного вдосконалення демократії в напрямку раціоналізації влади - оптимізація процесу прийняття рішень. Ступінь розвитку демократії залежить від обсягу та механізму прийняття рішень у політиці. Оскільки в сучасному світі кількість проблем у соціальній сфері весь час зростає, а зміст їх ускладнюється, то демократія як механізм перерозподілу рішень стає необхідною умовою раціоналізації влади.

Таким чином можна констатувати, що успішний розвиток сучасного суспільства залежить від рівня раціоналізації влади, підвищення керованості суспільства завдяки вивченню, застосуванню та активізації творчого потенціалу самобутніх громадянських традицій народу.

Потреба у комфортному соціальному існуванні задовільняється через переутвердження сили чи добропорядності свого суспільства, своєї спільноти, своєї політичної організації. Ця потреба задовільняється через переутвердження сили та добропорядності свого суспільства, своєї спільноти, своєї політичної організації. Ця потреба задовільняється за допомогою спільних дій — разом плакати і сміятися, викидати руку вперед, вітаючи фюрера, вимовляти одні й ті самі слова — тільки так люди відчувають свою символічну єдність. Отже, соціальна солідарність — це вимога суспільства, ритуал — необхідний елемент створення такої солідарності. І сучасні держави, і аборигени Австралії потребують символів, щоб створити, сформувати образ спільної ідентичності. Сучасні нації, як і тотемічні клани являють себе людям через символічну репрезентацію колективності. Позитивні ритуали (військові паради, демонстрації на підтримку свого кандидата) збирають людей навколо цих символів та примушують їх відчувати себе немов одна істота, в той же час як негативні ритуали (імпічмент, масові виступи проти спільного ворога) переорієнтують національні сили та виражають національну солідарність через спільну негативну реакцію. Ще 50 років тому М.Лернер назвав конституцію США американським тотемом. Символічна цінність Конституції як уніфікуючої національної силию, більш значуща для людей, ніж її зміст. В американців ритуальність сконцентрована на Конституції, прапорі, американській мрії, у британців — навколо монархії, яка викликає масовий ентузіазм, в українців — на ідеї незалежності власної держави.

Ритуал забезпечує ідеологічне виправдання владній структурі та посилює її через символічну інтерпретацію. Його користь у політичному житті іде від того, що ритуал створює реальність влади, грає її, забезпечує її аурою священності та традиційних цінностей. У ритуалі сполучаються баланс влади з моделлю ідентичності спільноти. Оскільки для кожної спільноти підтримка влади та захист ідентичності є основною метою, що в разі небезпеки може мобілізувати людську активність, ритуал є ідеалом з точки зору правлячої еліти для створення іміджу реальності, який демонстрував би політичний статус кво як інтегральний компонент ідентичності спільноти. С.Geerts в його книзі про Театр Держави в Балі (19 ст.) демонструє як політичний істеблішмент там набуває форми організованої вистави, яка запроваджує владну структуру у комуні, де "статус отримувався правителем, а розкіш була матеріальним виразом статусу", розуміння чого вимагало складної "поетики, а не механіки влади". Держава черпала свою владу (і ця влада була досить реальною) з імажінативних енергетичних джерел її семіотичної спроможності поетизувати нерівність [3]. Отже, ритуал стабілізує існуючі структури, посилює нормативну систему та відтворює баланс влади, тобто підтримує соціальний порядок.

Шлях, яким ритуал утверджує соціальний порядок, не обов'язково полягає в його репрезентації, або забезпеченні виправдання базуючись на священних цінностях. Функція відновлення рівноваги, як правило, виконується ритуалізацією конфлікту або того, що М. Gluckman назвав ритуалом повстання. Функціоналістська точка зору на соціальну структуру визнає існування напруженості та конфліктів в системі та шукає соціальні процедури та інститути, які б спрямовували та виявляли потенційно деструктивні суперечності. Ритуали відіграють саме цю роль. Суспільства як малі, так і великі (складні), традиційні та індустріальні розвивають ритуали, які виражають протест проти існуючого порядку, але не змінюють його. Вони не виражають сумнів щодо базових принципів соціальної структури, але виражають незадоволеність людей або груп, що займають нижчі позиції та відчувають себе ображеними тими правилами, які керують їхнім життям. Як зазначав Gluckman: "Ці ритуальні повстання відбуваються в рамках сталої та освяченої традиційної системи, в якій іде дискусія про деталі розподілу влади, а не про структуру системи як таку" [4]. Конфлікт між групами та категоріями виражається та матеріалізується у символічній поведінці, незадоволення демонструєтьсяі тимчасово створюється реверсивний соціальний порядок. Таким шляхом досягається психологічний та соціальний катарсис, та прихована соціальна напруженість, фрустрації, образи виражаються та спрямовуються. Ритуал, що дозволяє поведінку, яка за нормальною схемою заборонена, виражає реверсивно нормальний, легітимний соціальний порядок, і самий факт того, що повстання представлено у жорстких рамках соціальної угоди, та закінчується у визначений момент, звичайний реальний порядок отримує якість природнього нормального, постійного стану справ.

Політичні ритуали відіграють важливу роль в процесі наділення та позбавлення конкретних осіб владними повноваженнями. Щоб передати людині владу над іншими особами, треба створити ситуацію, в якій би інші люди побачили претендента на використання влади якось специфічно, щоб визнали за ним право віддавати накази, впливати на поведінку інших людей, вершити їх долі. Авторитет, віра в те, що людина має владу в своїх руках, річ сама по собі абстрактна, а люди можуть зрозуміти, у кого є авторитет, а в кого його нема тільки з допомогою символів (ритуалів). Саме пройшовши через певний ритуал, людина, яка не мала авторитету, сили, влади, в наступний момент стає авторитетним правителем. Тому формальна церемонія вступу є універсальною і необхідною для всіх тих, хто займає верховні посади у владній піраміді. Ритуал президентської інагурації, церемонія коронації монарха — це момент культурної трансмісії. Вони поєднують минуле і сьогодення у символічних актах пригадування, легітимізації, святкування. Ритуал мобілізує підтримку владного авторитету, символи допомагають створити прийнятний образ влади над населенням у самого населення. Людина стає монархом або президентом тому, що її починають сприймати як монарха або президента. Ритуалами супроводжуються і процеси позбавлення влади (або скорше авторитету, ореолу святості влади) лідерів минулого.

В політичному житті держави існує багато ритуалів. Ритуали політичної культури — церемоніальні події, які драматизують символи, що цінуються всім політичним співтовариством. Вони не залежать від того, хто знаходиться на верховній політичній посаді, від класової чи партійної приналежності цієї особи. Вони звертаються до політичних міфів, які стоять над біжучими політичними подіями, вони демонструють певний базовий консенсус з приводу цінностей, що торкаються всіх легітимних суб'єктів. До ритуалів політичної культури, як правило, зараховують так звані святкування, меморіали, історичні дійства, паради, процесії, фестивалі.

Регулярні святкування — ритуальна форма на честь певної важливої події або персони у політичному житті нації. З року врік в один і той самий день за допомогою святкування урочисто відзначають певну дату, пов'язану з походженням існуючого політичного порядку. Подібні ритуальні святкування мають підтвердити прихильність населення до цього політичного порядку, продемонструвати символічну єдність нації. Меморіали — це ритуали рівня політичної культури, що прив'язуються до певного визначеного місця. В меморіальний (пам'ятний) день офіційні особи повинні покладати вінки, віддавати данину і т. п., відвідують специфічні історичні місця — місця битви, перемоги, поразки. Історичні дійства, паради, процесії — це форми ритуалів, що включають дії, де еліта та символічні об'єкти "проходять перед очима" аудиторії. Історичні дійства демонструють сцени символічного значення; паради використовують маршеву та бравурну музику для драматизації певних політичних символів. Процесії рухаються малими групами еліти, які святкують певну політичну подію.

Наступним типом політичного ритуалу можна назвати ритуали спадковості або вступу. Як правило, ці ритуали поєднують певний політичний символ з персонажем або групою, викликають символічний захист або сакцію під специфічну ситуацію. Подібні ритуали легітимізують не весь режим у цілому, а скорше його окремих представників — групи чи індивіди, або драматизують поступове продовження легітимного режиму через певного роду кризу регулярності. Ці ритуали в політичному житті держави є універсальними. В цілому вони контролюють процес вступу індивіда у визначену політичну роль, драматизуючи сам процес та персонаж, якому надається легітимна можливість вступити на посаду. Драматизація процесу наслідування в політиці забезпечує безперервність політичної культури. Такі ритуали інвестування політичних еліт символізують те, що "старий порядок змінено", але одночасно "старий порядок залишається у тому, що політична спільнота зберігає своє існування та силу". Гасло "Король помер, хай живе король!" драматизує право нового індивіда зайняти роль і підтверджує те, що спільнота передає цю роль певному (не випадковому) правителю. Ці ритуали впливають на відповідальність та функціонування політичного режиму.