У контексті проблеми суспільного розвитку дуже часто вживається термін "трансформація суспільства". Так, Т. Заславська у праці "Трансформаційний процес в Росії" констатує, що соціальна трансформація - це радикальна та відносно швидка зміна соціальної природи та соцієтального типу суспільства.

Український вчений С. Катаєв вважає, що термін "трансформація суспільства" дає змогу комплексно охарактеризувати сутність процесів, що відбуваються у суспільстві. На думку В. Горбатенка, категорія "системна трансформація" означає подолання суспільних, політичних, структурних суперечностей та проблем даного суспільства засобом його виходу за рамки власної соціальної організації, що передбачає кардинальну зміну векторів її руху, способів мислення та дії суб'єктів.

Таким чином, термін "суспільна трансформація" охоплює весь процес руху суспільства, різновекторні зміни. На відміну від цього, поняття "модернізація суспільства" розглядає аспект вдосконалення суспільства, його поступу. Поняття "модернізація" акцентує увагу на покращенні соціальних інститутів, що відокремлює його від таких категорій, як "розвиток", "зміна", "трансформація".

Теорія модернізації базується на комплексному поєднанні різноманітних історичних підходів до суспільного розвитку та сучасних наукових розробок. Серед її засновників є С. Ліпсет, Г. Алмонд, Д. Ептер, Л. Пай, С. Хантінгтон, Ш. Ейзенштадт та ін. Розглядаючи зміст їх праць, можна зробити висновок, що термін "модернізація" вживається в таких основних значеннях: 1) як назва комплексу прогресивних суспільних змін; 2) як сукупність економічних, політичних та культурних змін, що відбувалися на Заході з XVI ст. та досягли кульмінації у XX ст., втілившись у так званому сучасному (на відміну від традиційного) суспільстві; 3) як визначення намагань слаборозвинених суспільств наздогнати передові за тими чи іншими методиками.

У сучасних працях українських вчених дедалі більшої популярності набуває постмодерністський підхід до проблем суспільно-політичного розвитку. Так, на думку С.Катаєва, основні риси постмодернізму полягають у поєднанні класичних і модерних принципів. Класичні теорії займалися створенням універсальних теорій, модернізм базувався на увазі до унікальності окремих явищ, постмодернізм стверджує плюралізм засад, багатоманітність підходів.

Водночас термін "постмодернізація" часто вживається для означення нового типу входження у майбутнє - модернізації на основі власної традиційної ідентичності. Серед західних дослідників концепції постмодернізації можна назвати Д. Крузе та Р. Інглехарта. Сутність модернізації Р. Інглехарт вбачає у заміні авторитету релігії авторитетом держави. Постмодернізація, на його думку, - це рух від авторитету держави - до авторитету традиції, до зростання ролі традиційних цінностей та зменшення ролі раціоналізму в житті людини. Таким чином, знову за гегелівською діалектикою, розгортається спіраль суспільного розвитку від традицій (класичне суспільство) - до раціоналізму (суспільство модерну), і знов, від раціональності - до традицій (постмодерністське суспільство), але до традицій більш високого рівня, традицій, які сконцентрували в собі позитивний досвід історії людства.

З точки зору постмодернізму суспільні системи не можуть оцінюватися в поняттях "розвинені - відсталі", їх треба розглядати як "функціональні - нефункціональні", тому постсучасним може бути суспільство, яке здатне забезпечити свою стабільність, життєздатність та розвиток на основі будь-яких підходів. Моделі здійснення модернізації поділяють на органічні та неорганічні, стихійні та цілеспрямовані. Органічною вважається американсько-європейська модель модернізації. Тут перетворення здійснювалися методами, що спиралися на власну культуру та характеризувалися поступовістю, тривалістю, синхронністю змін у різних сферах суспільного життя.

Неорганічні методи здійснення модернізації властиві країнам, що затрималися на стадії традиційного суспільства і тепер здійснюють перетворення "навздогін". При неорганічній модернізації суспільство стикається з цілою низкою проблем, таких як зіткнення традиційних норм та цінностей з цілями модернізації, втрата ідентичності, значна поляризація різних елементів суспільного розвитку, домінування адміністративно-бюрократичного апарату як суб'єкта модернізації, пасивність громадянського суспільства у ставленні до перетворень.

У контексті дослідження сучасної, некласичної модернізації суспільства надзвичайно актуальним виявляється синергетичний метод. Саме він розкриває сутність феноменів самоорганізації, нелінійності глобальної еволюції. Функціональні положення теорії самоорганізації, яку німецький фізик Г. Хакен запропонував у 1973 р. назвати синергетикою, викладені в працях І. Пригожина, Г. Ніколаса, І. Стенгерс, Г. Хакена.

Синергетика критично переглядає лінійну модель соціального прогресу. Тому дуже важливо оцінити її методологічний потенціал відносно інших методів дослідження соціумів. По-перше, синергетика спрямована не на існуючі процеси, а на ті, що тільки виникають. Наприклад, розглядаються моменти виникнення порядку з хаосу. Саме це має величезне значення для сучасного українського суспільства, стан якого багатьма вченими та практиками оцінюється як хаотичний, безплідний динамізм.

По-друге, синергетика дозволяє побачити світ у незвичайному ракурсі, оскільки за основу беруться такі категорії, як відкритість, нестабільність, нелінійність. Виявляється, що складноорганізованим системам не можна нав'язувати шляхи розвитку. Необхідно зрозуміти, як сприяти їх власній еволюції. Практика доводить, що великі зусилля можуть виявитися марними, або навіть шкідливими, якщо вони суперечать тенденціям саморозвитку складної системи.

Суспільно-політичні аспекти взаємодії порядку та хаосу надзвичайно чітко виявляються в сучасних процесах глобалізації. Відомий американський журналіст Т. Фрідман у своїй книзі "Усвідомлення глобалізації. Лексус та Оливкове дерево" пише, що глобалізація - це безперервна, безкомпромісна інтеграція ринків, національних держав та технологій до такого рівня, який робить можливим більш швидкий, глибокий та дешевий рух індивідуумів, корпорацій та національних держав до світового співтовариства та зворотній рух його до індивідуума, корпорації та нації-держави.

У часи "холодної війни" головним показником розвитку було вирішення ідеологічного питання: ви за соціалізм чи за капіталізм? Головне питання глобалізації - якою мірою ви пов'язані з іншими? Провідні економісти періоду глобалізації Й. Шумпетер та А. Грошв вважають, що найкращим виходом є вивільнення стихії капіталізму. Й. Шумпетер, що був міністром фінансів Австрії, а нині є професором Гарвардської школи бізнесу, сучас-ну економіку розглядає як "творче руйнування", тобто безперервний процес заміни застарілих структур більш ефективними. Таку ж думку стверджує американський політолог Д. Аптер: "Політична нестабільність у соціальному сенсі ви-робляє дух творчості та інновацій".

Взаємозв'язок порядку та хаосу надзвичайно чітко виявляється саме в процесі модернізації суспільства. Так, на думку українського вченого М. Михальченка, стратегічні цілі модернізації полягають у досягненні стабільності суспільної системи. Нестабільність (хаос) також виступає як необхідний елемент політичного процесу. Бо дуже часто стабільність може переростати в стагнацію, що гальмує суспільно-політичні процеси. І тоді головним чинником прогресивних змін стає нестабільність як пошук нових моделей розвитку.

Таким чином, на перший план виступає таке поняття, як самоорганізація складної системи, творчий синтез порядку та хаосу. На думку одного з авторів синергетичної теорії Г. Хакена, систему можна назвати здатною до самоорганізації, якщо вона без специфічного зовнішнього впливу створює просторову, часову або функціональну структуру. У випадку самоорганізації система вступає у неспецифічну взаємодію з іншими, зовнішніми щодо неї.

Системи, здатні до самоорганізації, мають такі властивості, як відкритість та не лінійність. Відкритість в синергетиці означає наявність постійного обміну системи з середовищем, речовиною, енергією, інформацією. Щодо соціальних систем, специфіка такого обміну полягає в тому, що він здійснюється не тільки на периферії, але в кожній точці даної системи, має місце взаємопроникнення різних середовищ.

Виходячи з цього, аналіз рівня відкритості суспільних систем, їх політичного життя має охоплювати всі суспільно-політичні елементи - від одиничних (відкритість людини) - до всезагальних (відкритість суспільства, держави).

Проблема відкритості суспільства розглядалася такими видатними вченими, як К. Поппер, П. Бергсон, Ю. Габермас, Дж. Сорос. К. Поппер, наприклад, прямо пов'язує відкритість суспільства зі здатністю до "самореформування та самовдосконалення". Ю. Габермас політично функціональну відкритість розглядає як механізм "перетворення державної влади на механізм самоорганізації суспільства. Ідея самоорганізації, що ґрунтується на громадській комунікативності вільно об'єднаних членів суспільства, таким чином вимагає подолати відчуження держави та суспільства. Вони стають елементами єдиної системи самоорганізації та розвитку соціуму. Тенденція до подолання дихотомії "держава - суспільство" зароджується наприкінці XIX ст., коли формується взаємозалежність держави та економіки. Вона виявляється в їхньому юридичному віддзеркаленні, з одного боку як неокорпоративістське "усуспільнення держави" з позицій новонароджених корпорацій, а з іншого - як "одержавлення суспільства", що стається внаслідок політики втручання з боку більш активної держави. Саме процес самоорганізації суспільства демократичними засобами долає розділення держави та громадянського суспільства на підставі фактично посталого функціонального взаємопроникнення обох систем.