Таким чином, проблема способів реалізації та перспектив модернізації українського суспільства потребує, перш за все, його оцінки з точки зору здатності до самоорганізації. Навіть побіжне ознайомлення з історією нашого суспільства переконує в тому, що воно має недостатню відкритість, бо його розвиток в основному проходить в умовах закритих систем - від жорстких авторитарних форм до хаотичного стану.

Змінити цю тенденцію можливо лише впроваджуючи відкритість на всіх рівнях суспільної системи. Це потребує, перш за все, формування громадянського суспільства як механізму самоорганізації та саморозвитку як кожної особистості, так і соціуму в цілому. Наведемо тут думку професора О. Білоруса, який стверджує, що для успішного розвитку України "слід увімкнути на повну потужність особливий український ресурс і механізм саморозвитку, механізм надзусиль у системі об'єднаної всенародної нації, а також механізм інтелектуалізації розвитку суспільства на основі наявного науково-технічного потенціалу, економічної демократії, підтримки ініціативи та самодіяльності громадян".

Докладніше зупинимося на теорії модернізації сучасного українського суспільства, яку в останні роки активно розробляють наші провідні вчені. Більшість дослідників зазначають, що модернізаційні процеси в Україні не мають певної спрямованості, залишається невирішеним питання про мету та ідеал цих змін.

Дійсно, дуже важливим елементом процесу модернізації є визначення мети розвитку. В зв'язку з цим на перший план висувається проблема саме політичної модернізації суспільства, бо в цій сфері формулюються мотиви та цілі розвитку соціуму. Політична модернізація є "особливим специфічним напрямком модернізації й водночас забезпечення процесу в цілому в сфері владних відносин".

На нашу думку, комплексне осмислення політичної модернізації полягає в її розгляді як складової загального політичного процесу. Методика дослідження політичного процесу спирається на такі виміри, як означення його сутності, змісту та структури. Виходячи з цього, розглянемо політичну модернізацію за вказаною схемою.

З точки зору сучасних підходів, сутність політичної модернізації, на наш погляд, полягає в еволюційному запровадженні нових прогресивних форм організації політичного життя та раціоналізації влади шляхом комплексного поєднання соціально-економічних та духовно-культурних чинників суспільної системи.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах - політичній системі, політичній культурі та політичній поведінці. У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти. Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу. Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу.

Поняття "політична модернізація" відображає динаміку оновлення різних компонентів політичної системи, структур, інститутів та засобів політичного володарювання, політичної участі, культури та норм. Кінцевим результатом процесу модернізації політичної системи має бути створення нового, більш раціонального суспільного порядку.

Звернімося тепер до визначення змісту процесу політичної модернізації. Вивчення праць сучасних українських та російських вчених, аналіз світового досвіду дозволяє виділити такі складові політичної модернізації, як динамізація політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій; формування нової модернізаторської політичної еліти; подолання відчуження громадян суспільства від політичної влади; забезпечення реальної участі народу у політичному житті; посилення впливу інформації; постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.

Усі названі складові політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним сенсом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов'язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв'язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального та горизонтального вимірів політики. Тому дуже важливо переосмислити та виявити модернізаційний потенціал демократії, сформулювати новітні риси її сучасної сутності.

Для створення ідеальних типів демократизації одні автори віддають перевагу структурним чинникам. Перш за все створенню в державі соціально-економічних, культурно-ціннісних умов для здійснення демократизації. А інші головними вважають процедурні фактори, такі як вибір та послідовність реалізації конкретних рішень та дій тих політичних акторів, від яких залежить процес демократизації. Прибічники структурного підходу (Ліпсет, Алмонд, Верба, Ростоу, Інглехарт та ін.) виокремлюють три основні типи структурних передумов демократії: відчуття національної єдності та ідентичності; досягнення досить високого рівня економічного розвитку; масове усвідомлення населенням демократичних принципів, довіра до основних політичних інститутів, міжособистісна довіра, громадянські почуття.

З усіх цих факторів проблема національної єдності та ідентичності повинна вирішуватися до початку процесу демократизації. Д. Ростоу, наприклад, стверджує, що національна єдність є "єдиною передумовою демократії", вона включає в себе сталість кордонів держави, постійний склад мешканців, адже у більшості громадян не повинно бути сумнівів, щодо того, до якої саме політичної нації вони відносяться, тобто національна єдність повинна існувати не тільки формально, але й на рівні підсвідомості24. Для демократизації українського суспільства, таким чином, необхідно вирішити етнонаціональні суперечності, контролювати розвиток націоналістичних рухів, домагатися створення єдиної політичної нації.

Проблема існування демократії за наявності неоднорідного суспільства, різних національних традицій та орієнтирів розглядається А. Лійпхартом. За логікою даної концепції різноманітні еліти, що представляють інтереси конфліктуючих соціальних груп, повинні орієнтуватися не на протиріччя, а на досягнення злагоди з метою демократизації суспільства. Але ця концепція теж спирається, перш за все, на збереженні єдності країни та наявності соборних цінностей і загальної ідентичності в свідомості еліт. Останнім часом до базових передумов демократизації політологи відносять існування ефективної держави. На цей чинник звертають увагу, наприклад, Лінц та Степан.

Значного переосмислення зазнали теорії, що основну увагу приділяють економічним передумовам демократії. Тут важливим є не економічний розвиток як такий, а створення на його ґрунті масового середнього класу як соціальної бази демократизації. Емпіричні дослідження останнього часу доводять, що безпосереднього зв'язку між рівнем економічного розвитку та демократизацією не існує. Як вважає С. Фіш, "демократія часто сама створює демократів, а не навпаки". Сучасні демократичні транзити мають здебільшого ендогенний характер та є, передусім, наслідком вибору рішень та політичної практики ключових політичних акторів, а суспільство створює лише контекст для таких перетворень.

Саме сумніви щодо існування єдиних соціокультурних передумов демократії привели до створення нового методологічного підходу до проблеми її формування. Сутність цього методу полягає у вивченні ендогенних факторів демократизації - конкретних процесів, процедур та політичних рішень, що здійснюються агентами демократизації. З цієї точки зору вирішальне значення мають послідовність та взаємообумовленість певних політичних рішень та дій, вибір тактики акторами демократизації. Головне в цьому підході - взаємодія конкуруючих еліт, свідомий вибір у процесі політичного суперництва організаційних форм та інститутів нового політичного устрою. Прибічники процедурного підходу вважають, що дії акторів демократизації не обумовлені навіть їх становищем у суспільстві, навпаки, їх суб'єктивний вибір сам створює нові політичні можливості. У межах синтезу структурного та процедурного підходів вивчення становлення демократії виник неоінституціональний аналіз ролі нових демократичних інститутів в період трансформації.

Перш за все, змін потребує уявлення про демократію як владу більшості, механізм співвідношення прямої та представницької демократії. Зрушення в економіці, духовно-культурній сфері, виникнення принципово нових технологій та інформаційних систем потребують оптимізації та дещо іншого бачення суті демократичних інститутів. Особливість політичної ситуації в нашій країні полягає в тому, що сутність політичних інститутів була викривлена, і вони стали протилежністю своїх аналогів у плюралістичних системах. Так, радянський парламент не представляв народу, а був механізмом ухвалення заздалегідь підготовлених рішень; уряд не був виконавчим органом держави, а був виконавчим комітетом правлячої партії; у свою чергу, ця партія була не політичною партією, а каркасом держави.

Таким чином, мета модернізаторської інституціалізації демократії полягає у поверненні старим інститутам їх сутнісних функцій. Цей процес вже розпочався в Україні. Верховна Рада, наприклад, як вважають автори праці "Український парламентаризм: минуле і сучасне", втратила колишній "статус найвищого органу державної влади і вперше набула в усіх основних рисах статусу парламенту України з якісно новими ознаками". Безумовно, модернізаційні зміни ще тільки започатковуються у нашому суспільстві, тому їм притаманні протиріччя та неоднозначність.