Для Карнапа стала вiдкриттям праця А.Тарського "Поняття iстини у формалiзованих мовах" (1933), у якiй було зображено, що симан­­­тичнi вiдношення не лише можуть розглядатись як логiчнi, але й мо­­­жуть трактуватись з тiєю ж строгiстю, що й синтаксичнi[Див.: 11. -с.44-67].

Пiсля цього, вiн висунув тезу, що логiчний синтаксис повинен доповнюватись логiчною семантикою, а фiлософська процедура має вмiщувати семантичний аналiз (якщо взагалi не звестись до нього).

Цiй проблемi Карнап присвячує свої монографiї "Вступ до семан­­­тики" (1942), "Формалiзацiя логiки" (1943), "Значення та не­­­обхiднiсть" (1947), а також деякi сумiжнi з ними працi.

Вихiдним пунктом своїх розмiркувань Карнап обрав запропоновану Ч.Моррiсом теорiю семантики викладену у роботi "Основи теорiї знакiв" (1938). Моррiс вiдзначав, що "знак" завжди функцiонує у трьохсторонньому вiдношеннi, а саме: 1) у вiдношеннi до людини; 2) у вiдношеннi до того, що вiн позначає; 3) у вiдношеннi до iнших знакiв. Вiдповiдно до цих трьох вiдношень, у яких функцiонує знак, можна вирiзнювати прагматичний, семантичний i синтаксичний аспекти або "вимiри" функцiонування знакiв. Цю теорiї Карнап доповнює подiлом семантики та синтаксису на описовi (якi займаються iсто­­­рично даними мовами - англiйською, французькою тощо) i чистi (якi займаються семантичними i синтаксичними правилами та їх аналiтич­­­ними наслiдками). Услiд за Тарським, Карнап розрiзнює також об'єк­­­тну мову, про яку йдеться у деякому контекстi, та метамову, якою ми говоримо про першу. Вiдповiдно, змiст знання, виражений об'єк­­­тною мовою, називається теорiєю, виражений метамовою - метате­­­орiєю.

На думку Карнапа, чистi семантика i синтаксиси не залежать вiд досвiду реального використання мови, тобто прагматики, тодi як описовi семантика та синтаксис - залежать. Ним вибудовується влас­­­на iєрархiя мов, найвищий рiвень якої займає "синтаксична систе­­­ма"; її iнтерпритацiя, тобто формулювання правил, що визначають критерiї iстинностi всiх її речень, утворює "семантичну систему"; введення емпiричних (фактичних) предикатiв, що дає нам "теорiю".

Плiдний у застосуваннi до математичної логiки, метод семантич­­­ного аналiзу одразу ж був проголошений засобом вирiшення фiло­­­софських проблем (фактично - конкретно-науковий метод перетво­­­рюється в унiверсально-фiлософський).

Власне сам Р.Карнап, не претендуючи на остаточнiсть семантично­­­го аналiзу як фiлософської процедури, не займається прагматичним аналiзом (з тiєї причини, що вiн не впевнений, чи можна включати до фiлософiї емпiричнi проблеми), а оскiльки синтаксичний аналiз проводився ним ранiше, обмежується лише семантичним. Одним з най­­­важливiших фiлософських висновкiв з поняття семантичної системи є висновок про те, що поняття, котрi виступали у фiлософiї як абсо­­­лютнi, насправдi виявляються вiдносними у тому розумiннi, що їх оцiнка передбачає вказання тiєї семантичної системи, у якiй дане поняття використовується. Так, наприклад, тривала суперечка вiдносно аналiтичного та синтетичного знання розгорталась як супе­­­речка про те, чи iснують абсолютно аналiтичнi i, вiдповiдно, абсо­­­лютно систетичнi судження. Але така постановка питання є помилко­­­вою з тiєї причини, що подiл на аналiтичнi i синтетичнi судження носить вiдносний характер - тобто, певне судження буде аналiтичним чи синтетичним лише вiдносно певної семантичної системи. Про окре­­­ме ж судження, взяте безвiдносно до тiєї чи iншої семантичної сис­­­теми, безглуздо питати - аналiтичне воно чи синтетичне.

У логiчнiй семантицi поняття семантичної вiдносностi ("вiднос­­­ний характер семантичних понять", як називає його А.Тарський) вперше було застосоване длявирiшення проблеми розрiзнення об'єк­­­тної мови та метамови. У Карнапа ж воно набуло фiлософського зна­­­чення через вирiшення ним проблеми "зовнiшнiх" та "внутрiшнiх" пи­­­тань теорiї.

У статтi "Емпiризм, семантика i онтологiя" (1950), котра дру­­­кується звичайно як додаток до книги "Значення i необхiднiсть", Карнап проголошує свою "фiлософську нейтральнiсть" у тому ж ро­­­зумiннi, що й неопозитивiзм, який "вiдкинув i тезу про реальнiсть зовнiшнього свiту, i тезу про його нереальнiсть як псевдотверджен­­­ня"[10. -с.124]. Тлумачення логiчної семантики веде Карнапа до твердження, що проблема реальностi зовнiшнього свiту - це проблема не "досвiду", а мови. Вiн розмiрковує приблизно так: якщо ми розг­­­лядаємо об'єкти як дещо розмiщене у просторi i часi, то ми змушенi прийняти "речову мову", у якiй фiгурують iмена речей. Але ж ми мо­­­жемо обмежитись i якоюсь iншою мовою, наприклад - "феноменолiстич­­­ною", або й зовсiм вiдмовитись вiд судження. "Прийняти свiт речей, - стверджує Карнап, - означає лише прийняти певну форму мови... Прийняття речової мови веде... також i до прийняття й ствердження певних речень та вiри у них. Але тези про реальнiсть свiту не може бути серед цих речень, тому що вона не може бути сформульованою речовою мовою i, мабуть, жодною iншою мовою"[10. -с.125]. Тодi ­­­ми не можемо нiчого знати про реальний свiт, оскiльки не маємо за­­­собiв для його вираження будь-якою мовою.

Свiй висновок Карнап аргументує таким чином. Стосовно того чи iншого об'єкта можна поставити питання подвiйного типу. "Внутрiшнє" питання - це питання про те, чи входить об'єкт до сис­­­теми речей у просторово-часовому вiдношеннi. Так, визнати що-не­­­будь реальною рiччю - означає "включити цю рiч у систему речей в певному просторово-часовому положеннi серед iнших речей, визнаних реальними вiдповiдно до правил каркаса", тобто семантичної систе­­­ми. "Зовнiшнє" питання - це питання про реальнiсть речi взагалi: як таке, воно, згiдно Карнапа, є науково неосмисленим. "Бути ре­­­альним у науковому розумiннi - означає бути елементом системи; от­­­же, це поняття не може осмислено застосовуватись до самої систе­­­ми"[10. -с.128].

Слiд нагадати, що при побудовi семантичної системи провiдне мiсце займають умови iстинностi, тобто правила, що визначають зна­­­чення iстинностi всiх речень системи. Зрозумiло, що таких правил не можна сформулювати, якщо немає точного поняття iстини, котре використовувалося б у формалiзованих мовах.

Таке визначення i було дане у працi А.Тарського "Поняття iстини у формалiзованих мовах". На думку пана Альфреда, завдання полягало в тому, щоб "сконструювати предметно адекватне i формально вiрне визначення термiну "iстинне висловлювання"[11. -с.14], тобто вiн намагався уточнити поняття iстини так, щоб воно виходило з поняття iстини як вiдповiдностi речення i "факту" i водночас формально точно дiяло б у рамках мови. Будуючи метамову як мову, що мiстить змiннi бiльш високого типу, Тарський, по сутi, дає семантичний варiант расселiвської теорiї типiв.

З цих положень Тарського можна зробити два методолодогiчнi вис­­­новки. По-перше, що використання понять "iстине"-"хибне" в пред­­­метнiй (об'єктнiй) мовi є незаконним. По-друге, що єдино адекват­­­ним вживанням поняття iстини є його використання при спiвставленнi двох висловлювань, але аж нiяк не висловлювання i того стану ре­­­чей, котре виражене в цьому висловлюваннi.

Твердження про те, що предметно адекватним i формально вiрним визначенням iстини є її семантичне визначення, котре констатує наслiдок спiвставлення двох висловлювань (а не висловлювання i дiйсностi), подано Карнапом у "Вступi до семантики". Вiн вважає, що термiн "iстинне" вживається у логiчнiй семантицi в тому ро­­­зумiннi, що "стверджувати, що речення iстинне, означає те ж саме, що й стверджувати саме речення; наприклад, два твердження - "ре­­­чення "мiсяць круглий" iстинне" i "мiсяць круглий" - суть два фор­­­мулювання одного й того ж твердження"[8. -с.55].

Щоправда, Карнап вiдразу ж визнав, що це "саме по собi не є визначенням для "iстинне". Це, швидше, стандарт, на основi якого ми судимо, чи адекватне, тобто - чи узгоджується з нашим намiром ­­­визначення iстини"[8. -с.57]. Як правило цю позицiю визнають як начало переходу до конвенцiоналiзму. Однак, якщо згадати його по­­­силання на суто прагматичне тлумачення визначення iстини через намiр, тодi маємо визнати, що приписування Карнапу кон­­­венцiоналiстичних iдей явне перебiльшення. Наприклад, вiн вважав, що питання про вибiр системи для нього "є, швидше, не теоретичним, а практичним питанням, швидше питанням можливого вибору, анiж ствердження"[8. -с.62].

Вiдзначимо ще один цiкавий момент. Формулу "p є еквiвалентним "p iстинне" можна прочитати у якостi гносеологiчного постулата ­­­"включай до наукової теорiї iстиннi твердження"; в деяких випадках факт написання чи виголошення речення автоматично свiдчить про йо­­­го iстиннiсть (наприклад, "це речення надруковане типографською фарбою"), тощо.

У зв'язку з розробкою теорiї iстини для формалiзованих мов у США виникло ще одне вiдгалуження неопозитивiзму - так звана "за­­­гальна семантика". Цiкаво, що хронологiчно її розробка почалась ще до того, як Р.Карнап та його послiдовники взялись за розробку "се­­­мантичного аналiзу".

Визнаним засновником "фiлософiї загальної семантики" був Аль­­­фред Кожибський (1889-1950), польський iнженер, що натуралiзувався у США. Представники даного напрямку згрупувались навколо Iнституту загальної семантики, заснованого в США в 1937 р., Мiжнародного то­­­вариства загальної семантики, а пiзнiше навколо журналу "ЕТС" [розшифровується: "I так далi"](1942 р.). фх основнi працi: А.Ко­­­жибський - "Наука i розсудливiсть", "Вступ до неаристотелiвських систем та загальної семантики" (1938); А.Рапопорт - "Операцiональ­­­на фiлософiя" (1953) i стаття "Дiалектичний матерiалiзм i загальна семантика" (1948); Ст.Чейз - "Тиранiя слiв" (1938), "Влада слiв" (1954); С.Хайякава - "Мова в дiї" (1941), "Мова в думцi i дiї" (1949), стаття "Семантика, загальна семантика i сумiжнi дис­­­циплiни" (1951). Навiть iз першого погляду на тематику праць представникiв фiлософiї загальної семантики помiтно, що вони охоп­­­люють проблематику, яку сьогоднi iменують пролемами фiлософiї в ситуацiї постмодерну.