В новiй науцi, на думку Уевелла, закони конструюються, виходячи з наших спостережень та експериментiв, за допомогою "iндукцiї", тодi як в середньовiчнiй науцi або фiлософiї процес iндукцiї та проведення спостережень проходив повз "середнi аксiоми" i створю­­­вав найбiльш загальнi фiлософськi принципи, на зразок "доверше­­­ностi", "шукання природного мiсця" тощо, з яких "середнi аксiоми" виводились при допомозi дедукцiї. Головне ж завдання iндуктивно орiєнтованої науки є таким: як прийти до цих аксiом та загальних принципiв. "Сирий матерiал" (факти), який має наука i з якого вона повинна побудувати цi принципи, складається, (1) з результатiв, отриманих внаслiдок фiзичних спостережень та експериментiв (їх ко­­­ротко можна назвати "матерiалом спостережень"); (2) зi слiв та ма­­­тематичних формул разом з правилами, згiдно котрих цi слова та формули з'єднуються мiж собою (їх коротко можна назвати "лiнгвiстичним матерiалом"). Таким чином науки є виведення з ма­­­терiалу спостережень загальних принципiв, котрi за зовнiшньою фор­­­мою складаються з символiв, що зв'язуються при допомозi логiчних операцiй. Тобто, на основi "матерiалу спостережень" наука повинна побудувати якусь структуру "лiнгвiстичного матерiалу".

Уевелл послiдовно визначає антитезу думок та речей. Так, в знаннi, наприклад, що рiк складається з 365 днiв, мiститься, з од­­­ного боку, сума днiв як дещо дане, а з iншого - розумовий акт ра­­­хунку. Iнший вiдомий спосiб вираження думок, який допускає iндук­­­тивiзм, полягає в протиставленнi необхiдних та дослiдних iстин. "Необхiднi iстини" виводяться з наших власних думок так, як це бу­­­ло описано ще Декартом i розкрито Кантом; "дослiднi iстини" виво­­­дяться зi спостереження оточуючих нас речей. Тут навiть проти­­­лежнiсть дедукцiї та iндукцiї може розглядатись як iнший аспект тiєї ж основної антитези. Уевелл вважав, що дедукцiя починає з тверджень, котрi постачаються нашими думками, тодi як iндукцiя по­­­чинає виключно зi спостереження зовнiшнiх речей. Друга антитеза подiбного роду наявна мiж теорiєю та фактом. Два термiни, якi, за Уевеллом, у вищiй мiрi виразно роздiляють членiв цiєї антитези, тобто iдеї та вiдчуття: "Я називаю простiр, час, причину тощо "iдеями"... Цi вiдношення передбачають дещо, що виходить за межi того, що дають чуттєвi спостереження... Ми вживаємо слово "iдеї" для того, щоб виразити цей поданий самим мисленням елемент, який має з'єднуватися з "вiдчуттям" для того, щоб виникло знання"[2. -с.44].

Оскiльки наукова iндукцiя починає з вiдчуттiв, фактiв, на його думку, є проблема пояснення їх єднання, яка вимагає погодитися з Кантом у тому, що це вiдбувається за допомогою здатностi суб'єкта створювати iдеї, теорiї, думки про необхiднiсть, i веде до загаль­­­них принципiв, з яких при допомозi дедукцiї можуть бути отриманi новi уявлення про речi, факти. Врештi решт, iндукцiя вiд спостере­­­жуваних фактiв веде до вiдкриття нових фактiв. У свою чергу, за­­­гальнi науковi принципи можуть бути знайденi тiльки за допомогою iндукцiї з фактiв. Отже тут наявна проблема - чи є iндукцiя мето­­­дом, що веде вiд даних фактiв до нових, чи вiд даних фактiв до за­­­гальних принципiв.

Звернемося до дискусiї з цього приводу, яка мала мiсце мiж Дж.С.Мiллем та В.Уевеллом. Уевелл був першим, хто сформулював структуру науки так, як вона розумiється у позитивiзмi.

Прикладом можуть слугувати наступнi мiркування. Якщо один шар вдаряє iнший шар, то при допомозi iндукцiї ми можемо знайти закон збереження iмпульсу; згiдно Уевелла, термiн "iндукцiя" не може застосовуватись, якщо звичайний бiльярдний гравець завдяки своїй спритностi i не думаючи про iмпульс, може послати шар в бажаному напрямку. Мiлль вважає, що це той тип iндукцiї, до якого здатнi навiть тварини. Уевелл, проте, заперечує, що "...хоча у тварин, як i в людини, дiя i може бути змiнена звичкою, а звичка - досвiдом, такий досвiд, допоки вiн зберiгає цю суто практичну форму, не є частиною матерiалу науки"[2. -с.52]. Так, "кажучи про iндукцiю, ми маємо на увазi таку процедуру, за допомогою якої були побудованi iснуючi зараз серед нас науки"[2. -с.53]. Тому ми повиннi рахува­­­тися з тiєю обставиною, що науки основанi не на практично корисних звичках рефлекторного характеру, а на загальних принципах. Отже, називати практично кориснi звички чи умовнi рефлекси iндукцiєю оз­­­начало заперечення поняття "наука", як щось вiдмiнне вiд практики життєдiяльностi мавпи.

У пiдсумку, за Уевеллом, iстотним моментом всякої успiшної iндукцiї є нове поняття, новий порядок, який створюється автором з його мовного чи логiчного матерiалу. У Кеплера цим поняттям був "елiпс", в механiцi Галiлея - поняття "прискорення", для Ньютона було характерним поняття "прискорення" та "тяжiння", тощо. У свою чергу, хоча цi поняття, за Мiллем, не дається розумом, а виводить­­­ся у наслiдок узагальнення фактiв, вони так само розглядаються не як знання дiйсностi, а як знання принципiв, що допомагають розгля­­­дати дiйснiсть.

Таким чином проблема методологiї iндуктивiзму постала у чiткiй формi питання: чи створюються поняття активнiстю нашого розуму, яка й будує новi поняттєвi схеми, чи формуються у наслiдок уза­­­гальнення фактiв? Чи пiдкоряється активнiсть нашого розуму емпiричним даним?

Мiлль стверджував, що загальний закон iснує у фактах i його потрiбно лише помiтити та прочитати, Уевелл, навпаки, наполягає, що загальний закон є продуктом людської активностi. Вiдповiдно Уе­­­велл вважає, що можна розрiзнювати два рiзних (i навiть iнодi не­­­сумiсних) способи встановлення загальних законiв природи: за допо­­­могою iндукцiї i за допомогою iнтуїцiї. Тому виникає потреба "пов­­­ного" визначення поняття "iндукцiя". Це визначення пiзнiше було вписано, у схему вiдомого нам принципу верифiкацiї. Так, було виз­­­нано, що пiд законом iндуктивного пiзнання мається на увазi тверд­­­ження: "пiсля того, як однаковi наслiдки спостерiгались багато раз без винятку або з рiдкими винятками, цi наслiдки будуть повторюва­­­тись завжди, якщо тiльки умови навколишньої дiйсностi не змiнять­­­ся"[2. -с.112]. Цей метод отримання загальних законiв iменується позитивiстським, на вiдмiну вiд арiстотелiвського методу отримання загальних законiв з "iнтелiгiбельних", самоочевидних принципiв (аксiом), на якi спирається дедукцiя.

Ототожнення емпiризму позитивiстiв з вiрою в можливiсть вiдкриття виключно шляхом спостереження величезної кiлькостi фактiв, що подекуди розглядається як характерна риса позитивiзму, або, вiрнiше, позитивiстського пiдходу до науки, на наш погляд, основується на дуже поверховому його розглядi [Напр. див.: 3. -с.15-26].

Так, наприклад, свою фiлософську позицiю Спенсер називає "пере­­­будованим реалiзмом". "Перебудованiсть" своєї реалiстичної фiло­­­софiї вiн вбачає в тому, що цей реалiзм не ототожнює вiдчуття iз дзеркальним вiдображенням властивостей речей, якi їх викликають. У своїй працi "Класифiкацiя наук" вiн досить критично поставився до класифiкацiї наук О.Конта, котрий будував класифiкуючу систему вiдповiдно до ступенiв загальностi. На його думку, при подiлi наук на класи усi науки мають характер абсолютної загальностi, а тому є поряд покладеними. Принциповi Конта Спенсер протиставляє подiл на­­­ук на абстрактнi, абстрактно-конкретнi, конкретнi. Логiку, матема­­­тику та механiку вiн вiдносить до абстрактних наук, бо вони спира­­­ються на незалежнi вiд емпiричних даних уявлення, тобто суто апо­­­диктичнi: "Рiзниця мiж чистими формами речей i самими предметами ­­­така, що йти далi чистих форм нiкуди... перехiд iз однiєї групи в iншу неможливий"[4. -с.12]. Фiзику, хiмiю, бiологiю Спесер вiдно­­­сить до наук, якi займаються емпiричними реальностями, тобто до конкретних наук. А там, де виникають об'єднання абстрактних i конкретних наук (наприклад - теоретична фiзика), вiн вбачає абс­­­трактно-конкретнi науки.

У своїх працях "Головнi початки" (1862), "Пiдвалини бiологiї" (1864-67), "Пiдвалини психологiї" (1870-72), "Пiдвалини соцiологiї" (1876-96), "Пiдвалини етики" (1879-92) Спенсер виявляє себе послiдовним провiдником iндуктивiзму та противником вчень про "метафiзичну iнтуїцiю" як основу наукового мислення, що створює синтетичнi судження. Проте, безпосередньо для себе вiн визнає го­­­ловною проблемою визначення основи синтетичних суджень, що виявляє себе у створеннi аргументацiї до положення про вiчнiсть матерiї, як синтетичного єднання уявлень, якi вiдповiдають принципам емпiризму.

Спенсер ставить конкретне питання: "Чи маємо ми гарантiю, бiльш надiйну, нiж гарантiя свiдомої iндукцiї на основi досвiду?"[4. -с.32]. Вiдповiдаючи на нього, вiн обгрунтовує, що "самоспостере­­­ження" (опис дiй нашої свiдомостi) дозволяє довести на досвiдi психологiчну неспроможнiсть уявити собi зникнення матерiї, якщо досвiд нас у цьому переконав. Аналiз вказує, що поняття про вiчнiсть матерiї безпосередньо дане свiдомостi. Тобто, тут вiн спирається на загальновiдоме визначення поняття "буття" Пар­­­менiдом. Уявивши собi, що простiр займає лише один предмет, ми не здатнi уявити його перетворення в нiщо, бо "нiщо" теж потрiбно уя­­­вити певним чином.

У свою чергу, на вiдмiну вiд позицiї Парменiда вiн вважає, що неможливiсть змiстовно уявити "нiщо" засвiдчує про те, що наше мислення своєю основою кладе саме чуттєвий досвiд, адже "абсолютне зникнення" принципово знаходиться за межами навiть можливого досвiду чуттєвого сприйняття.