Для Дьюї, мислення - це дiяльнiсть конкретних людських ор­­­ганiзмiв у взаємодiї з їх середовищем, i воно є "iнструментальним" стосовно контролю над середовищем. Вiн вважає, що "iдеалiстична логiка" формулює проблему логiки як проблему зв'язку логiчної дум­­­ки з "чуттєво-матерiальним". Але при цьому iгнорується важлива ри­­­са мислення: контроль над середовищем в iнтересах людини. Також заперечується, що "логiчнi форми" мислення - судження чи умовиводи - вiчнi, необхiднi та внутрiшньо властивi мисленню як чистої та незалежної розумової чи духовної дiяльностi. Форми дуки, згiдно з Дьюї, виникли у процесi природної iсторiї людського мислення як працюючий "захiд", по своїй сутi iнструментальний стосовно контро­­­лю над середовищем. Тому цей захiд може бути замiнено на iнший. Логiчнi форми не є "готовими", вони є лише рiзноманiтними формами речень. Таке трактування Дьюї, що є мислення отримало назву "нату­­­ралiстичного". Воно знайшло своє застосування в iндуктивiстському вченнi про систему знання. Так, у I-й главi "Пошукiв дос­­­товiрностi" Дьюї визнає, що основною помилкою теорiй пiзнання є вiдокремлення знання вiд практики. цю думку вiн постiйно повторює i в iнших роботах.

Якщо ми стаємо на натуралiстичну точку зору i вiдмовляємося розглядати мислення як "дещо в собi", то "в нас немає вибору, за винятком ...можливостi уявити собi мислення як реакцiю на особли­­­вий стимул..."[7. -с.32]. Воно слугує "засобом для вироблення вiддаленої, але правильнiшої реакцiї". Iнакше кажучи, якщо особли­­­востi середовища викликають внутрiшнiй процес мислення, то моторна реакцiя на даний стимул вiдкладається, поки не вiдбудеться "внутрiшньоорганiчна подiя". Отже, мислення виникає "внаслiдок по­­­яви несумiсних факторiв усерединi емпiричної ситуацiї". Успiшне мислення перетворюється у знання, i "визначає мiсце знання у досвiдi, умови його виникнення та дiї означає встановлення, що, оскiльки знання з'явилось у наслiдок утруднень людини, воно пiдтверджується як реконструююче умови, що викликали цi утруднен­­­ня"[7. -с.56]. Тодi мислення являє собою неначе "пiдготовчу школу" для вироблення типiв поведiнки. Воно дає знання, коли керується певними, добре випробуваними методами, i набуває, таким чином, максимальної практичної надiйностi. Саме ця практична надiйнiсть i є основною характерною особливiстю наукового знання.

У "Нарисах з експериментальної логiки" вказується, що вчений повинен розглядати iстину як те, "що приймається на пiдставi вiдповiдного доведення". Розглядаючи "вiдповiднiсть чи згоду" мiж судженням i фактом, про яку звичайно кажуть, що вона означає iсти­­­ну, Дьюї встановлює, що ця"вiдповiднiсть чи згода подiбна до вiдповiдностi мiж винаходом та умовами, для яких винахiд призна­­­чався.

Для усунення будь-яких непорозумiнь стосовно свого емпiризму Дьюї присвятив цiлу главу "Нарисiв..." темi "Контроль над iдеями при допомозi факту". Ця глава цiкава наведенням демонструючого прикладу щодо людини, що заблукала в лiсi. "На щастя", ця людина мала "iдею про зворотнiй шлях", i, дiючи згiдно цiєї iдеї, їй вда­­­лося повернутися додому. Таким чином, iдея людини про шлях додому виявиласяь iстинною. фї iдея про дорогу через лiс була перевiрена саме при допомозi фактiв.

Чи можна тому сказати, що iдея, на основi якої блукаюча в лiсi людина планувала свiй шлях додому, вiдповiдала дiйсно об' єктивно­­­му виходовi з лiсу? "Нi в якому разi", вважає Дьюї, тому що це оз­­­начало б постулювати лiс як "дiйснiсть-зразок", якому повиннi вiдповiдати тiльки наслiдки дослiдження. Згода чи вiдповiднiсть її iдеї з фактом була "згодою мiж планом i його здiйсненням".

Так само, мабуть, мандрiвник по Києву, вивчаючи карту метро з метою досягнути якогось мiсця призначення, не вважатиме, що карта вiдповiдає якимось тунелям-зразкам, iснуючим "заздалегiдь" пiд йо­­­го ногами. Вiн просто вважає карту планом дiй, який багато грома­­­дян рахують корисним, i до якого вiн також може ставитись з довiрою. Стосовно логiки так само, не саме судження, а акт його ствердження є iстинним або хибним. Судження є лише iнструмент..

Коли ми починали главу посилаючись на книгу "Логiчний синтаксис мови" Р.Карнапа, тодi нас цiкавило, а чи дiйсно перехiд до синтак­­­сису має таке важливе значення для iндуктивiзму. I здається пе­­­ресвiдчилися, що рiзнi спроби розумiння поняття "емпiричне" постiйно вступають у самосуперечнiсть.

Тепер повернемося знову до Карнапа, який вважає, що будь-якi питання, що зустрiчаються в теоретичнiй сферi, можна подiлити в загальних рисах на - "питання про об'єкти" i "логiчнi питання". Отже мова йде про рiвень теоретичного пiзнання. "Питання про об'­­­єкти" - це тi, що стосуються об'єктiв областi розгляду. "Логiчнi питання" - це тi, що стосуються речень, термiнiв, теорiй тощо, якi самi вiдносяться до об'єктiв логiчного емпiризму. Таким чином, на­­­ука має справу з об'єктами, а фiлософiя науки - "реченнями, слова­­­ми, теорiями тощо".

Звiдси випливає, за Карнапом, що Расселу та Вiтгенштейну, яких вiн вважає своїми попередниками у справi побудови "наукової фiло­­­софiї", взагалi не слiд було говорити про об'єкти i факти, про значення речень та про порiвняння речень з дiйснiстю, бо це все привело їх до повернення iдеї апрiорностi - "метафiзики".

У свою чергу вiн визначає наступне: "Пiд логiчним синтаксисом мови ми розумiємо формальну теорiю лiнгвiстичних форм цiєї мови ­­­систематичний виклад формальних правил, що керують мовою, а також розвиток наслiдкiв, що витiкають з цих правил"[8. -с.41]. Це озна­­­чає, що "логiчний синтаксис" - це система, що охоплює правила по­­­будови i перетворень мови. Правила перетворення показують, як мож­­­на з'єднувати символи один з одним, щоб скласти речення.

Отже, якщо ми знаємо правила перетворення, то це означає, що нам вiдомо, якi речення суто емпiрично можуть бути виведенi з iнших речень i якi не можуть або суперечать iншим реченням. З фор­­­мальної точки зору те, що p витiкає з q, означає, що якщо ви ска­­­зали q, то за правилами мови ви можете сказати тiльки p, але нi в якому разi "не-p". Тут судження постає лише як iнструмент, а от сам факт його ствержування має визначатися через поняття "iстина" або "хиба".

У свою чергу, логiки, котрi переконанi, що логiка має справу з смисловими вiдношеннями мiж реченнями, насправдi неусвiдомлено вважають, що вони мають справу зi значеннями речень, якi можуть верифiкуватися.

Але для фiлософськи освiдчених iндуктивiстiв це не так. Наприк­­­лад Карнап вважає, що принципи логiки можливо i необхiдно формулю­­­вати абсолютно незалежно вiд значення слiв - тобто просто як син­­­таксичнi правила побудови i перетворення. Оскiльки "ми володiємо у всiх вiдношеннях повною свободою щодо форм мови; правила побудови речень i правила перетворення (останнi звичайно iменуються як "постулати" i "правила виведення умовиводiв") можна вибирати цiлком довiльно". Дану точку зору Карнап назвав "принципом терпи­­­мостi", котрий надає "безмежнi можливостi довiльного винаходу уся­­­ких можливих видiв мов"[9. -р.73].

В цiлому, для iндуктивiзму, логiчний аналiз мови науки набуває строго формальної синтаксичної природи, де вся система наукових положень, виводиться вiдповiдно до певних формальних правил з про­­­токольних положень.

Отже, щоб дати уявлення про будь-яку науку, не треба говорити нi про "факти i об'єкти", котрi дана наука вивчає, нi про те, як вона їх вивчає i отримує рiзнi вiдомостi про них. Навпаки, науку слiд розглядати просто як систему методiв для створення положень, виражених її особливою мовою, яка дана звичайному порiвняльному емпiричному аналiзу.

Здiйснивши загальний "логiчний аналiз науки", виявивши його еврiстичнiсть, яка показала фактичi розбiжностi та формальну єднiсть багатьох теоретичних систем наукового знання, Карнап пере­­­ходить до узагальнення, яке полягало в показi можливостi iснування єдиної всезагальної мови науки, на котру можна перекласти всi на­­­явнi у рiзноманiтних мовах окремих наук положення. Ця мова була названа "фiзичною мовою", а теорiя "єдностi науки" - "фiзи­­­калiзмом". Тому онтологiчна пiдвалина такої теорiї єдностi науки виражається так: вся наука стосується одного свiту, а "фiзи­­­калiстська теорiя" виявляє основну фiзичну природу цього свiту. Фiзикалiзм логiчно виражається наступним чином: наявна деяка мова, поiменована фiзичною мовою, на яку можна перекласти всi науковi положення. Iнакше кажучи, у фiзичнiй мовi завжди знайдеться поло­­­ження, рiвнозначне будь-якому науковому положенню.

За методологiчну пiдставу такого розумiння треба визнати на­­­явнiсть переконання, що основною характерною рисою науки є те, що вона являє собою "мiнливу систему речень", якi мають "постiйно уз­­­годжуватись"; при цьому узгодженiсть визначається синтаксичними вiдношеннями кожного наукового речення до iнших речень системи. "Вiрнiсть" будь-якої наукової теорiї залежить вiд того, як вона може бути пристосована до iснуючої системи наукових речень. За своєю суттю принципи логiки потають як цiлком довiльнi та умовнi; прийнята "система логiки" повнiстю залежить вiд вiльного вибору: "нехай будь-якi постулати i будь-якi правила, що лежать в основi виведень, обираються довiльно"[10. -с.89].