Реферат: Українська преса про національні святині
Уведення християнства на Русі дало можливість нашому народові реалізувати свій могутній творчий потенціал. Так, завдяки нашим геніальним предкам, наша земля протягом майже тисячоліття прикрашалась чудовими культовими архітектурними пам'ятками, авторами яких здебільшого були наші співвітчизники. Немов квітами, усіяна Україна цими духовними перлинами, які століттями милували око нашим дідам-прадідам, були осередком духовної культури, народної моралі, Божого Слова. У будь-якому місті або селищі, безсумнівно, головною прикрасою була церква, або ансамбль монастиря. Більш-менш освічена в архітектурі людина, побачивши знімок якоїсь церкви, зможе назвати область, де ця церква знаходиться, адже кожна місцевість має свої архітектурні особливості й традиції.
Наша батьківщина дуже багата на святі місця. Прояснений світлом Христової Благодаті, український народ створював святині, які прославляли його талант далеко за межами колишньої імперії. Унікальні архітектурні шедеври назавжди залишалися свідками таланту нашого народу, його естетичної невичерпності.
За радянських часів урядовці негативно ставились до пам'яток культової архітектури, тому радянські цензори радили редакторам газет та журналів друкувати менше статей з цих питань. Та в роки незалежності в української преси є можливість публікувати такі матеріали. Таким чином преса прилучає населення до місцевих святинь: і тих, що збереглися, і тих, що зникли, прославляє наших славних предків, які залишили по собі ці зразки національного зодчества.
За останні два роки перше місце в газетах, звичайно, посідають матеріали про Успенський та Михайлівський собори, які відновлюються нині у Києві. Для українців назавжди залишиться в пам'яті ім'я будівничого Успенського собору, кріпака Києво-Печерської лаври Степана Ковніра. Величезний талант, закладений в простого кріпака реалізувався в багатьох будівлях Києва. Але найголовніша його робота - усе-таки Успенський собор лаври, який перебудовувався у ХVIII столітті. Окрім цього собору, в Лаврі ним побудована ще дзвіниця на Дальніх печерах (т.зв. Ковнірівська), палітурна майстерня. У Києві ще відомі його Братський монастир, Кловський палац, Троїцька церква Китаївської пустині. Шкода тільки, що автор матеріалу про С.Ковніра, Лев Кудрявцев [1], очевидно, іще не позбавився атеїстичного комплексу, пишучи про "територію колишньої Києво-Печерської лаври" (виділено нами. - С.Б.), або пишучи про завершення "спорудження Державного Києво-Печерського заповідника". У принципі в лаврському статусі "заповідник" і "державний" власне не було нічого принизливого. Але нова наша історія показала, що саме ці визначення заперечували релігійність, святість цього місця. І тим більше, коли С. Ковнір добудовував ансамбль Лаври, про державний і заповідник, звичайно, не було і гадки.
Як і в усьому християнському світі, в Україні монастирі відігравали важливу роль не тільки в релігійному, а й соціальному і культурно-освітньому житті нашого народу. Наприклад, найдревніша київська жіноча обитель - Флорівська на Подолі до революції мала трикласну школу-притулок для дітей-сиріт і дітей з бідних родин [2]. Також монастир мав готель, де плата за нічліг у загальних номерах була від 1 до 3 копійок і від 30 до 70 в окремих кімнатах. Це був найдешевший у місті готель - кожний бажаючий міг безперешкодно зайти до нього, зайняти на підлозі чи на дивані вільне місце, заплатити черговій черниці й сяк-так перебути до ранку. Тому готель був зручним не тільки для мандрівників, а й для бездомних. Після революції монастир зазнав порівняно незначних пошкоджень і після 1961 року був одним із дев'яти українських і двох київських діючих монастирів.
Не так пощастило Преображенському Мгарському монастирю, що у м.Лубни Полтавської області 6 серпня 1919 року більшовики розстріляли ченців обителі разом із настоятелем [3]. На території монастиря був створений Патронат для дітей "ворогів народу". З 1937 року тут був дисциплінарний батальйон, з 1946 року - військові склади, з 1985 року - піонерський табір. З 1993 року у напівзруйнованій обителі відновлене чернече життя.
Подібна доля спіткала і Свято-Григоріїв монастир, більш відомий під назвою Бізюків - видатну святиню Південної України (с.Червоний Маяк, Херсонської області). Ця обитель у ХІХ столітті за духовністю висувається серед українських монастирів на друге, після Києво-Печерської лаври, а з економічного боку вона виходить на провідне місце у світі [4]. У монастирі процвітало землеробство, скотарство, конярство, рибний промисел, винокурня, цегельний завод, гончарні майстерні, кузня, млини, олійниця, пристані, електростанція. Після більшовицького перевороту всіх 1800 насельників обителі було розігнано. У 1920 році на території монастиря було організовано радгосп "Червоний маяк". Найбільший і найкрасивіший собор Вознесіння був зруйнований і на його місці зробили танцмайданчик. Збереглись арка і вівтарна частина, яку використовували як сцену. На стінах вівтаря були написані лайливі слова і малюнки. У Зимовому соборі зробили клуб. Замість ікони - оголошення: "31 грудня новорічний карнавал! Хто прийде у масці - вхід безплатний". Згодом усі монастирські будівлі було перетворено на руїни. На місці каплиці стоїть пам'ятник Леніну з відбитим носом. У 1969 році трактори й екскаватори зрівняли з землею монастирське кладовище. Люди пам'ятають купи сміття, де валялися останки, облачення монахів. На честь 100-річчя від дня народження вождя світового пролетаріату на місці кладовища збудували нову школу. Місцеві жителі згадують, як на шкільному футбольному полі хлопчаки штурляли ногами череп ченця. З 1991 р. обитель почала відроджуватись.
Інша відома українська святиня - Глинська пустинь - фактично була повністю зруйнована. Спочатку, у 1921 році різко урізали монастирські землі, потім відібрали млини [5]. А згодом вилучили монастирські цінності - більш як 200 срібних ікон, риз, лампад, іншого. Влітку 1921 року в обителі підірвали всі храми. Влітку 1999 року у щойно відкритому монастирі було освячено заново побудовану надбрамну церкву Іверської ікони Божої Матері.
Набагато більший "улов" у більшовиків був з Києво-Печерської лаври. Одного ранку вантажні машини, доверху навантажені лаврським багатством, виїжджали із Святих воріт [6]. Для збереження спокою (бували випадки, коли віруючі лягали під машини, щоб перешкодити вивозу коштовностей), уся Лавра була оточена кулеметами. Коли пізніше деякі речі, що являли собою велику історичну і художню цінність, на вимогу Академії наук було повернуто, то багато з них були дуже пошкоджені, тому що в машині дорогоцінний метал втоптували ногами, щоб компактніше її завантажити. Загалом у Лаврі було взято більшовиками не менше 4 пудів золота, майже 4 фунти брильянтів, майже 700 пудів срібла і багато інших коштовностей. Великі дзвони перепилювали електричною пилою прямо на дзвіниці, тому що не було змоги скинути їх на землю. Віруючі люди зі сльозами збирали на пам'ять шматочки металу, щоб потім зберігати їх як реліквію.
Духовні втрати, яких зазнала Україна внаслідок комуністичного правління, величезні. Тільки на території сучасної Черкащини з 1919 до 1969 року. органами влади було закрито майже 700 православних та 5 старообрядницьких храмів, 10 костьолів, 60 синагог, більшість із яких безжалісно знищили [7].
Та, окрім людського безумства, часто причиною нищення нашого духовного надбання буває й людська байдужість або недалекоглядність. Оскільки в Україні багато храмів побудовані з дерева, то, на жаль, часто трапляються пожежі, які призводять до зникнення видатних пам'яток дерев'яного зодчества. Дерев'яні храми дуже поширені, зокрема, у сільській місцевості Центральної України і в Закарпатті. Закарпатські храми особливо й тому цінні, адже більшість старовинних храмів із дерева зроблені без гвіздків і клею. До нашого часу в Закарпатті збереглося лише кілька десятків таких церков, а в середині XVIII століття їх було близько 800 [8]. Архітектура закарпатських храмів ділиться на чотири групи. До першої групи належить бойківська будівельна школа з її тризубими, тридільними, триверхими храмами. У їх побудові проглядають давньоруські традиції. Другу групу складають храми лемківської будівельної школи. Вони теж тридільні, але перекриття зрубів у них втратило свою рівновагу, з'явилася більш динамічна композиція, що створюється нарощуванням висоти зі сходу на захід. Третю групу становлять церкви хатнього типу. В їх основі прямокутний зруб, який об'єднує центральну частину і бабинець (частина храму в кінці, де раніше стояли жінки - "баби"), та квадратний (вужчий або гранчастий) зруб вівтаря. Зруби покриті високими дахами, які своїми формами нагадують сільські житла. За побудовою і розмірами вони повторюють давньоруські храми цього типу кінця ХІІ століття в Чернігівському та Галицькому князівствах. Четверта група храмів - гуцульські хрещаті, одноверхі, а деколи три- і п'ятиверхі церкви. В основі їх плану лежить рівнораменний хрест, де поздовжній ряд приміщень за всією "схід-захід" доповнений з півночі та півдня двома боковими притворами.
Не краща за вогонь і відсутність смаку у новітніх реставраторів. Дерев'яні храми часто покривають бляхою, через що вони нагадують складські ангари. Був випадок, коли стіни старовинного храму оббили горизонтальними дошками, а в церкву вставили сучасні кухонні двері.
Згадуючи дерев'яну культову архітектуру України, неможливо пропустити Макаріївський храм - єдину в столиці дерев'яну церкву. Храм був споруджений на честь 400-річчя мученицької кончини Київського митрополита Макарія. Побудований він на горах Татарки, у 1897 році неподалік від тих місць, де, за переказами, на Щекавицькій горі було поховано "віщого" князя Олега, у місцевості, що носила назву Юрковиця [9]. Місце, де стоїть церква, і зараз вражає своїм "неміським" видом, як і сама церква. За архітектурою храм нагадує безліч подібних церков у сільській місцевості Центральної України. Після революції нова влада забрала у церкви приміщення школи і притулку, а згодом, у 1937 році було заарештовано настоятеля, а церкву пристосували під лимарню, зруйнувавши дзвіницю і купол. Відродження Макаріївської церкви почалося під час війни у 1942 році. У 1947 році храм розписував видатний український художник І.С.Їжакевич. Ікони Божої Матері "Несподівана Радість" і святителя Миколая "мокрого", написані ним для цього храму, стали відомими не тільки в Києві, а й по всій Україні. У 1989 році було розпочато роботи з відбудови куполів храму. Нині храм відновлено у його первісному вигляді, і він живе повним літургійним життям.