Реферат: Текст як модель комунікативного акту

У теоретичному творі особливого значення набуває функція організації читання. У першу чергу її виконують вступ ("Переднє слово") і заключення (висновки).

Читач, який має намір лише ознайомитись з твором, увести його матеріал в свою буденну свідомість, не турбуючись про вивчення поняття в деталях, тим більше про контроль закономірності висновків автора, використовує теоретичний твір, як популярний.

Тому йому досить обмежитись читанням вступу.

Читач, який має на меті лише використати одержані автором результати, знову ж таки не перевіряючи їх, але беручи за настанови - звертається до висновків-рекомендацій. Він читає заключення, як прикладний твір. Відповідно, вступний текст будують максимально популярно, а висновкам часто надають рис прикладного стилю.

Як зазначав С. Капіца, "по суті сучасні передмови пишуться за тими самими законами, що і 400 років тому, бо нині перед автором стоять ті самі завдання, що й тоді: завжди на кількох сторінках він повинен для широкого кола читачів дати своє кредо”[99] (підкреслення моє, додам також, що перша характеристика передмови, як обіцянки, що і в якому порядку буде викладено і післямови, як звіту перед адресатом, що обіцяне виконано має за собою більше двох тисяч років і належить Арістотелеві. - М.Ф.)

Блоки теоретичного твору - розділи, навіть параграфи будують як самостійні, що володіють всіма головними членами твору, наділені реалізаторами всіх комунікативних та пізнавальних функцій.

В основній частині теоретичного твору постійно зіштовхуються два стилі власне теоретичний, в котрому розгортається міркування, і прикладний, в котрому автор з протокольною точністю намагається представити факти. У випадках явного переважання фактів весь твір із теоретичного переходить в прикладний.

Щоб позбутися зіштовхування цих двох суперечливих стилів, фактичний матеріал останнім часом все частіше виносять за межі тексту теоретичного твору, виділяють в таблиці, іноді розмірковування виводять в окремий розділ. Там же, де факти не піддаються протокольному описові, виклад їх неминуче опиняється під впливом теоретичного стилю.

Будова основної частини теоретичного твору в значній мірі визначається тим, що в ній знімається суперечність стилю, котра закладена в самій природі теоретичних понять: обмежених, термінованих, з одного боку, і гнучких, рухливо взаємопов’язаних між собою, з другого, - єдиних в своїх протилежностях.

Час від часу в теоретичному стилі виникає прагнення до підкресленої чіткості, захоплення визначеннями. Як відомо, такий стиль був притаманний деяким великим філософам минулого, наприклад Декарту та Спінозі. Формалізований, високотермі-нований виклад, однак, призводить до невиправданих обмежень в розвитку поняття і в свій час вилився в гру у визначення. З іншого боку, "вільне " поводження з науковими поняттями, легкі і необгрунтовані переходи і підміни одного поняття іншим створюють напівпопулярну розмову "довкола теми".

Суперечність теоретичного стилю - це і суперечність знання, що формується, та готового знання.

Наукові спроби формувати нове знання ніколи не можуть бути дійсно загальнодоступними. Але, коли наукова основа закладена, тим простіша популяризація.

Нині відбувається постійна взаємодія теоретичного та популярного елементарних стилів, що зумовлено розвитком наук на стику окремих дисциплін, коли ідеї і загальні положення однієї дисципліни виявляються істотними для представників інших дисциплін. Цьому сприяє й прагнення автора теоретичних робіт винести свої ідеї за межі вузького кола осіб, що працюють над тією ж тематикою. Із творів вилучаються вузькоспеціальні відомості і термінологія, специфічний математичний апарат. Даються та обґрунтовуються лише основні, найбільш загальні висновки, зате повністю зберігається логічний апарат теоретичного розмірковування, уводяться образні уподібнення, літературні асоціації, філософські обгрунтування. Все це надає викладові ще більшою мірою характер знання, що формується.

Звичайно, в такому популярному викладі теорії є і небезпека. Вона полягає в тому, що факти, які є основою наукового дослідження, взяті в їх розмаїтості і системності, підмінюються прикладами, а критерій істинності, висунутий спеціалістом, - критерієм правдоподібності.

За отримані вигоди доводиться сплачувати ризиком недосто вірності. Але комунікативний ефект виступає не раз вирішальним міркуванням.

Складність і багатогранність понять, що знаходять відображення в теоретичному творі, виявляється і в будові абзаців, фраз та словосполучень. Недостатня перебудова внутрішнього мовлення, обумовлена високою творчою активністю автора, призводить до широкого використання в теоретичному тексті молекулярних сполучень слів, конструкцій, насичених іменниками в родовому відмінку, вибудовуваних у вигляді ланцюжка. Абзаци тут великі за обсягом, у них відображено переплетіння різноманітних співвід- ношень, передаються суперечлива структура поняття, його причиново-наслідкові зв’язки - і все це в згорнутому вигляді, як згорнуті в понятті численні судження, що до нього входять.

Інтенсивний процес творчого мислення призводить до високої компресії висловлювань і пов’язаних з нею недостатнього члену вання та високої шпаруватості тексту, слабкого виділення різних планів. Для автора теоретичного повідомлення звично складну думку - синтаксичне ціле - вкласти в одне речення, блок - тезу і її аргументацію - в один абзац.

Тому читацьке сприйняття часто буває утрудненим і доводиться ділити текст одного абзацу на декілька. Віхами членування можуть слугувати зміни планів у викладі, на що вказує зміна домінуючих членів, переходи від теоретичного до фактографічного матеріалу.

Рідше (в тих місцях, де творчий процес був послаблений чи автор свідомо орієнтувався на полегшення сприймання читача) текст може втратити теоретичний характер і виявиться необ’єктивно дрібно розчленованим на абзаци. Про це свідчить розірваність логічної операції, наявність в двох сусідніх абзацах одного й того ж домінуючого члена.

Внаслідок домінування логічної складової в теоретичному тексті є звичними речення, що починаються з сполучника, вставними конструкціями, які вказують на перехід із сфери узагальнень в сферу фактів чи, навпаки, від емпірії до висновків. Широко використовуються детермінуючі члени, що відображають зміни спрямування думки автора, котрий розглядає поняття у всіх його численних зв’язках.

Орієнтованість на логіку будови поняття призводить до того, що першими в реченні часто виступають вставні слова, що вказують на зв’язок уривків тексту, на місце поняття в ньому, на виділення фактичного матеріалу із теоретичного викладу, спонукають читача до осмислювання матеріалу.

Тим важливіше застосування засобів функції організації читання в межах абзацу та фрази. Найбільш поширені протиставлення та паралельні конструкції, оскільки вони допомагають віддзеркалити, зобразити структуру поняття. Паралельні конструкції при цьому виступають не як якийсь штучний мовленнєвий захід, а як засіб виразу плану змісту, який передає характер відносин поміж його компонентами.

Структура теоретичного поняття обумовлює переважання складнопідрядних розгалужених речень, як правило, з неоднорідним підпорядкуванням. Переважання складнопідрядних, а не складносурядних речень пояснюється тим, що окремі частини в складнопідрядному реченні в смисловому відношенні тісніше пов’язані між собою, аніж в складносурядному. Тут більше явно пов’язаних поміж собою, залежних одна від одної конструкцій.

Поширення атрибутивних сполучень викликане необхідністю уточнити поняття, "відсікти" ознаки, що не є суттєвими, у даному випадку призводить до використання конструкцій з напівповно-значними дієсловами. Однак, навіть ставши звичною рисою теоретичного стилю, розщеплені конструкції за своєю природою (повнота перебудови внутрішнього мовлення) належать до прикладного стилю і тому "зловживання конструкціями з "розщепленим" присудком в ряді випадків надає науковому мовленню канцелярський характер"[100].

Також традиційною, але зовсім не завжди не обумовленою природою теоретичної мови, а лише модною її особливістю є широке застосування пасивних та безособових конструкцій, - результат прагнення елімінувати особу дослідника. Інша справа, що в теоретичному мисленні відбувається ніби персоніфікація абстрактних понять.

Синонімічні заміни тут відбуваються в першу чергу в напрямі від виду до роду. Будь-який термін, що стосується більш вузького поняття, може бути замінений терміном для відповідного більш широкого поняття, коли немає необхідності підкреслити обслуговуючу ознаку. За необхідності частого повторення одного й того ж видового терміну відкидають певні частини, замінюючи їх вказівними словами (цей, той, даний і т.п.).

Зрозуміло, подібні операції недозволсні в тих випадках, коли значення складових термін слів переносне чи змінено супроти прямого (пор. сліпа шахта, жива сила, сила удару, бо сліпа шахта не є видом чи типом шахти, а жива сила не належить до сил)[101].

А. П. Коваль називає наступний логічно обумовлений ланцюг синонімічних замін терміна, що відіграє роль домінуючого члена абзацу - підмета: вказівка на місце терміна в системі повідомлення ("Нарешті, можна розглянути останню підгрупу реакцій невалентних перетворень..."); загальна назва ("Реакція розкладу"); характеристика ("Всі реакції, котрі...; такі реакції під час яких") Зміна позначень може бути пов’язана і з перетвореннями і змінами, котрих зазнає предмет чи поняття. "Вихідні дані (нітрат) оформляються в наступному реченні другим терміном (прожарена сіль); надалі йдеться лише про частину продукту, котра, в свою чергу, називається діоксід церія. Ряд "нітрат-сіль" міг би бути ще розширений формулою чи дуже загальним поняттям типу "продукт, речовина" [102].