Реферат: Міжнародне гуманітарне право та журналістика

Появі поняттю міжнародне гуманітарне право ми зобов’язані швейцарському професорові Жану Пікте. Він із 1946 року був директором Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) і відповідальним за підготовчу роботу з прийняття в 1949 році чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни.

Міжнародне гуманітарне право являє собою триєдине ціле таких галузевих складових, як “Право Женеви”, “Право Гааги”, і всі міжнародні угоди, що стосуються захисту прав людини. При цьому Женевське право, або власне “гуманітарне право”, охороняє інтереси військових, які вийшли зі строю, і осіб, які не беруть участі у бойових діях. А Гаазьке право, або “Право війни” обумовлює права та обов’язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків.

Близькість і взаємозв’язок системи прав людини і гуманітарного права підштовхнули Жана Пікте до висновку про можливість їх об’єднання “під загальною назвою”. Бо “право війни” і “права людини”- це дві підгалузі гуманітарного права, дві самостійні правові системи в рамках міжнародного гуманітарного права, що діють в різних умовах, захищаючи права людини, “право війни” прагне до зменшення бідувань людей під час війни, а “права людини” захищають людську особистість від сваволі у вільний час.

Статистика МКЧХ свідчить, що за останні 5.000 років було близько 14.000 війн, у яких загинуло приблизно 5 млрд. людей. За останні 3.400 років на Землі було лише 250 років загального миру.

Під час війни обов’язково, щоб громадяни були поінформовані та здатні оцінити дії свого уряду і висловити своє схвалення або несхвалення цих дій. Без такої взаємодії демократія ставиться під смертельну загрозу як на довгу перспективу, так і на короткий строк.

ЗМІ відіграють особливо важливу роль у часи війни, оскільки вони можуть передбачити порушення основоположних прав, у тому числі порушення гуманітарного права.

У період переходу від конфронтації до співробітництва держав світу (друга половина 80-х-90-ті роки ХХ століття) не вдалося повністю уникнути локальних збройних конфліктів. Зростає роль ООН, що продовжує виконувати функції миротворця та арбітра в різноманітних конфліктних ситуаціях. Більш активною стала діяльність Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), що, користуючись засобами “превентивної” (яка випереджає події) дипломатії, прагне до врегулювання та запобігання конфліктам на європейському континенті.

Журналісти не можуть оминути події, пов’язані з порушенням прав людини. Проте більшість публікацій таке поняття, як “порушення прав людини” не згадує. Пишуть про те, що людей “били дубинками”, “переслідували”, людьми “торгували”, але на сторінках газет чітко не зазначалося, що порушувалися права людини (так у більшості випадків). Може тому, що вже багато сказано - в історії немало прикладів, коли людську особистість намагалися пригнітити чи принизити. Минали роки і поступово з’явилися Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав людини та інші міжнародні договори.

Наприкінці 60-х років у Північній Ірландії виник конфлікт через те, що католицька меншість зазнавала дискримінації за релігійною ознакою. У 1968 році мирна демонстрація була розігнана поліцією (при цьому постраждало 77 осіб).

Подібне питання було підняте Юрієм Савенком, журналістом “Известий”, який повідомив, що у Джакарті декілька тисяч демонстрантів, переважно студентів, намагалися пройти до Будинку парламенту. Війська зустріли їх дубинками.

1 жовтня 1999 року в газеті “Известия” читаємо повідомлення про те, що “…дубинками зустріла в Белграді югославська поліція учасників 30-тисячної маніфестації протестам проти режиму Мілошевича”. Журналіст Тарас Ларіохін зазначає, що “учасників…переслідували і продовжували бити”. Віктор Зам’ятін у газеті “День” від 21 вересня 1999року засуджує міжнародну спільноту в тому, що вона “спочатку чомусь спокійно дала косовському конфлікту досягти крайньої фази, а тепер так само спокійно дивиться на наслідки…”.

Посол СРЮ с Україні Войко Дапчевич, як зазначає газета “День” (1999.-23 вер.), усе, що відбувається, називає “геноцидом проти югославського народу, звинувачуючи КФОР і цивільні місії у бездіяльності.

Як повідомляє газета “Известия” від 2 листопада 1999 року, “із московського інформаційного центру надійшов черговий циркуляр: війни більше не показувати… мовляв, Дума і світова громада хвилюються”.

А куди в такому випадку подіти свободу ЗМІ, яка “в умовах конфліктів…має дотримуватися, адже право окремої людини і суспільства в цілому на отримання інформації…особливо важливо в таких ситуаціях” (рекомендація № Р(96)4 державам-членам РЄ про способи захисту журналістів, які працюють в умовах конфліктів і напруженості).

Численні заклики, звернення світової спільноти до Москви припинити воєнні дії в Чечні так і не почули. 29 жовтня на прес-конференції в Нью-Йорку, Москва вирішила переконати всіх у своїй правоті. Сумнівно проте, адже надто велика жертва на кону всіх цих подій-тисячі людських життів.

Проте слід зазначити, що журналісти не залишають поза увагою проблеми прав людини. Поміж рядками своїх публікацій, вони закликають до гуманності, дотримання прав людини, які в мирний час залишаються іноді поза увагою.

Журналістка Зоя Загородня схиляється до думки, що “захищатись силою проти насильства можна, але не підносити її до абсолюту. Перемогти ж його (зло- П.О.) лише агресією “постфактум”-марні зусилля. Це спіраль, з кожним витком якої все важче тисне на суспільство нестерпний тягар зла…”. Чи можна нейтралізувати злочинність?-можна, але гуманізмом і тільки гуманізмом. Тією самою ідеєю розп’ятого Христа.