Реферат: Індивідуальне й соціальне у масово-інформаційних процесах

У теорії журналістики є проблема, яка розв'язується надзвичайно складно – поєднання індивідуальності розуміння й масовості реагування. Щоразу в спробах її вирішення доводиться залишати зручні гомогенні умови досліження й вдаватися до філософії, лінгвістики, психології, соціології. Однак усі гетерогенно організовані пошуки й дослідження не можуть вивести нас за межі вербального світу – світу слів, у яких втілено думки. Отже, саме звідси, від особливостей розуміння слова індивідом, соціальною групою та суспільством, і слід розпочинати пошук відповіді на запитання, як поєднати індивідуальне та соціальне у світі масової інформації.

В. Гумбольдт, засновник лінгвістичного вчення, з якого виросло практично все сучасне мовознавство, вказував на подвійний – індивідуальний і водночас соціальний, масовий – характер розуміння: “Мовна діяльність навіть у своїх найпростіших проявах є з'єднання індивідуальних сприйнять із загальною природою людини” [6, 77-78]. Тут закладено напрям шляху від індивідуальної до масової свідомості, який є віддзеркаленням саме загальної природи й суспільного буття, поза яким людини не існує.

Цим шляхом пішла велика кількість учених (див., наприклад: Б. Рассел [8,39]), але майже ніхто з них не дійшов навіть до спроб цілеспрямованого, зосередженого аналізу масового розуміння.

Бертран Рассел, батько сучасної західної теорії пізнання, ім'ям якого вже піввіку клянуться філософи, соціальні психологи та й математики багатьох сучасних наукових шкіл, – підтвердив і розвинув думку Аристотеля щодо того, що висловлення людини щодо чогось є його індивідуальною інтерпретацією: “Індивідуальне сприйняття є основою усього нашого пізнання [23,42]. Він узяв до розгляду ситуацію, коли інтерпретуючих більше ніж один: “… Коли є дві інтерпретації, … вибір однієї з них є справою смаку і зручсности: не буває так, щоб одна інтерпретація була “правильною”, а інша “неправильною” [23,273]. Тим самим інтерпретація була відсунута за межу “Я”, до межі “Я – Ти”. Сягнути за неї у простір “Я – Всі”, у безмежність масової інтерпретації, не зміг навіть Рассел. Попри всі наукові здобутки у нього була одна суттєва, з нашої точки зору, вада: він лишився байдужим до журналістики. Закляття, яке не пускає у цю сферу класиків світової науки, не було знято й цього разу. Цей автор звернув від наших кордонів не у бік мистецтва, як Г.-Г. Гадамер, а в бік математики – науки, якій масштаби мас-медіа зовсім нецікаві.

Якщо вдатися при вирішенні проблеми співвідношення індивідуального та масового розуміння, до математичного інструментарію, то для визначення реального простору інтерпретації однієї газетної публікації слід запропонувати формулу:

X=N x Y,

де непевна величина Х означає незчислиму кількість дійсних читачів данної публікації,

N відображає невідому й до того ж змінну кількість інтерпретацій кожного з читачів;

Y – кількість дійсних інтерпретацій, здійснених кожним з читачів, унаслідок його вагань або більшої ніж 1 кількості власних цілей.

Таким чином, ми виходимо з припущення, що інтерпретації піддано всю публікацію цілком, а це ідеалізує процес. Якщо ж спробувати позбутися цієї вади, треба додати до формули ще й “К” – коефіцієнт взятої до інтерпретації (тобто до розуміння) кожною окремою людиною частки інформації, що містилася у кожному повідомленні, та “у”, що є коефіцієнтом залучення до процесу інтерпретаційних чинників, які від початку у повідомленні не містилися: знань інтерпретатора, його аксіологічних установ, впливу почуттів тощо.

Отже, в дуже приблизному значенні виведення інтерпретації, з допомогою журналістики, з рівня індивідуального на рівень масовий, виглядатиме так:

X=K (N х Y) у Ця формула наочно показує, що непевність, непередбачуваність є невід'ємними рисами інтерпретації у сфері масової свідомості, але вона зовсім не доводить, що розуміння інформації однією особою є справою простішою, лінійною й примітивною.

Джордж Г. Мід, біхевіорист, який спростував заснвника біхевіоризму Джона Уотсона та проклав шлях інтеракціонізму Т. Шибутані – зупинився на межі групової інтерпретації, не перейшовши до масових масштабів. Його “Я індивідуальне” та “я соціальне” не співпадають, але є невіддільними. Індивідуальне “Я” є свідомим свого соціального “я”, вони перебувають у гармонії та у конфлікті [24,158]. Він тільки зміг вказати, що існують більші за групові масштаби інтерпретації: “Людський індивідуум, який наділенений самістю, є завжди членом більшої соціальної спільноти, ширшої соціальної групи, ніж та, в котрій він безпосередньо й прямо виявляє себе…” [24, 247]. Однак предметом цього дослідження є індивід та група. Усього один раз він побіжно згадує, що в світі існує журналістика – мас-медіа, інформаційні посередники, що діють у масштабах усього людства. “Величезна важливість посередників спілкування (на зразок тих, які належать до сфери журналістики) вбачається одразу, оскільки вони доносять до сівдомостs мас ситуації, завдяки яким людина (і людство – В.В.) може сягати у настановлення у досвід інших особистостей “[24, 233], – але від цієї думки Дж. Т. Мід відразу повертає до драми і роману. Він мав ту саму ваду, він був не журналіст і тому не побачив принципової різниці між однією та другою гілками літератури.

Джон Дьюї та Тамотсу Шибутані, як інтеракціоністи, далі інших просунулися у розумінні співвідношення індивідуального і соціального у сфері масової свідомости. Дж. Дьюї пополяризував думку, що суспільство і є комунікація. Її розвинув Т. Шибутані [26, 144], автор “Я- концепції”.

“Ми-концепції” цими американськими соціальними психологами не було створено, а тим більше “Всі-концепції” – західний індивідуалізм та, ширше, філософія раціоналізму, в яку вбудовано цей індивідуалізм, не дають змоги подолати своє власне Dasain як таке, що єдине має значення. Однак шлях до неї, здається, вже вказано – хоч його прокладено саме через терени індивідуалізму.

За Шибутані, люди визначають себе, відчужуючись від інших [26, 190], і в цьому сенсі преса є ідеальним “відчужувачем”. Його інтеракціоністський підхід характеризується впевненістю, що людська злагода й соціальний порядок є продуктом комунікації. Напрямок, якого набула поведінка людини, розглядається як результат взаємних поступок людей, що залежать одне від одного та пристосовуються один одного [26, 27; 30, 174).

Як бачимо, наукова думка останніх десятиліть загрузла в суперечках щодо проблем індивідуального рівня розуміння. За ними забулося знання, заповідане Гумбольдтом, який одночасно і не відкидав пріоритету індивідуального розуміння – і прямо вказував на необхідність розглядати його тільки у загальнолюдському просторі: “Розуміння, однак, не могло б спиратися на внутрішню самостійну діяльність, ...якби за відмінностями окремих людей не стояла б, лише розщеплюючись на окремі індивідуальності, єдність людської природи” [6, 78].

Гумбольдт протиставляв не тільки індивідуальне соціальному, а й соціальне індивідуальному, одночасно підкреслюючи їхню нерозривність. У роботі про індивідуальне та масове у мові він зробив такий запис: “Нація, яка говорить однією мовою, включає до себе всі нюанси людської самобутності. Навіть люди одного розумового спрямування, які займаються однаковою справою, розрізняються у своєму розумінні справи й у тому, як вони переживають на собі її вплив... Мовлення завжди виходить від індивіда (але мова, додамо, – від суспільства - В. В.) ...Незважаючи на це, мова влаштовує кожного” [6, 165].

А. В. Гулига, відомий дослідник філософсько-лінгвістичної спадщини В. фон Гумбольдта, підкреслює як одну з чільних таку думку в теоретичній спадщині класика: “Народ – такий самий організм, як людський індивід”. Вона проходить червоною ниткою крізь усю творчість великого німця: зародилася в естетичних працях, потім сповнює його роботи з філософії історії [5, 20].

Погодимося з тим, що це – геніальний натяк, який сьогодні має вигляд досить умовного й тому не дуже точного.

Його зрозумів О. Потебня, який проголосив: “Протиріччя мовлення й розуміння вирішується, за Гумбольдтом, єдністю людської природи. (Воно не було б вирішено)... якби відмінність окремих осіб не була лише проявом єдності людської природи. Тим же пояснюється й протиріччя суб'єкта й об'єкта, свободи й необхідності” [15, 37].

Антиномія Потебні з'ясовує його позицію: “Мова стільки ж творення особи, скільки й народу” [15, 44].

Таким чином, масове розуміння слова є умовою розуміння взагалі, його формою, простором. Маса, що прагне розуміння, розпадається на кількість індивідів, а потім об'єднується в групи на аксіологічних підставах.

Є історичний і є порівняльний методи, шляхи дослідження; вони ж є основні істини науки. Але історичний – окремий випадок порівняльного, в якому дія відбувається в часі, а не в просторі. Отже, фактично лишається єдиний метод – порівняльний. Відтак, пізнання – дійсно порівняння. Про це писав О. Лосєв у знаменитій “Філософії імені” [12, 36 і далі].

Але народ – це передусім люди, а отже мова – це передусім мовлення. У Потебні мова взагалі відповідає середньому рівневі розуміння в народі [15, 47]. На нього й орієнтуються ЗМІ.

Відомий у всьому світі російський філософ і лінгвіст М. Бахтін пише з приводу дослідження розуміння слова у цих двох рівнях:

“Вербальна реакція – явище найвищою мірою складне. Воно складається з таких компонентів...

1) фізичне явище звучання промовлених слів;

2) фізіологічні процеси у нервовій системі, в органах мовлення й сприйняття;