Реферат: Українці про сім'ю, рід і родинне виховання

З ДАВНІХ-ДАВЕН серед україн­ців виник і утвердився погляд на сім'ю і рід як на святиню, а на виховання дітей — як на святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, в на­ших предків мали свої опікувальні божества — Рід і Рожаницю, уособ­лення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Обидва божества йшли безпосе­редньо за головними слов'янськими богами — богом грому і блискавки Перуном, сонця і світла — Дажбогом, неба — Сварогом, вогню — Хорсом.

Не буде перебільшенням сказати, що поруч із божественим культом Сонця, Неба, Води, Землі, Хліба в свідомості нашого народу віками живе культ Матері, Сім'ї, Роду, і це успадковується з покоління в поко­ління. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані вихову­вав молоде покоління. Коли на­роджувалася дитина, її у зв'язок роду приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний цере­моніал, яким об'єднували молоду па­ру з двох родів. Живучість цих обря­дів, головні елементи яких зберегли­ся у звичаях українців і донині, за­свідчує особливо важливе значення їх для соціальної педагогіки. Впли­вова дія народних традицій повністю зливається з самою сутністю ук­раїнської етнопедагогіки, зокрема її гуманістичним спрямуванням, наці­леним на маніфестування вічності життя і нерозривної спадкоємності духовних надбань мертвих, живих і ненароджених поколінь. Силу її психолого-педагогічного механізму з глибокою проникливістю показав Михайло Коцюбинський у своїй знаменитій повісті «Тіні забутих предків».

Саме слово «сім'я» у щоденному спілкуванні українців репрезентує шлюбне подружжя (чоловіка й жін­ку), дітей та інших близьких роди­чів, які живуть разом. Велич і краса її підносяться аж до небес як ознака особливого авторитету й ролі в житті кожної людини засобами такого, наприклад, персоніфікованого обра­зу:

А в тім саду три теремки:

У першому — красне сонце,

У другому — ясен місяць,

А в третьому — дрібні зірки.

Ясен місяць — пан господар,

Красне сонце — жона його,

Дрібні зірки — його дітки.

Повне щастя людини без сім'ї, без домашнього затишку немислиме. Саме тому таку ідею проголошує одна з відомих українських народ­них пісень:

У сусіда хата біла,

У сусіда жінка мила,

А у мене ні хатинки

Нема щастя, нема жінки.

Цю думку стверджують також народні афоризми: «Без сім'ї нема щастя на землі», «З родини йде життя людини».

Погляди на сім'ю в українців тісно пов'язані з оцінкою роду — кровної і свояцької єдності ряду поколінь, які генетично походять від одного предка, усіх родичів, рідних. А звідси й поширені серед народу стійкі вислови типу: «вести рід», «з роду до роду», «від роду в рід» — у всіх поколіннях, з покоління в поколін­ня, від батьків до дітей; «з самого роду» — від народження. Коли ко­мусь судилося щось від народження, кажуть: «Так на роду написано». Одиноку людину, яка не має ні батьків, ані родичів, характеризують: «ні роду, ні племені», «ні роду, ні плоду». Коли ж хтось дуже схожий на кого-небудь зовнішністю, звич­ками та манерами, зауважують: «Один рід, один плід». Цим засвід­чується розуміння ролі спадковості, чи, як тепер прийнято тлумачити, збереження генетичного коду.

Народних афоризмів, що відобра­жають інституцію роду й сім'ї, в українському фольклорі дуже ба­гато. І всі вони, як правило, наголо­шують на важливості роду й родин­них зв'язків у житті кожної людини: «Який рід, такий плід», «Яке корін­ня, таке й насіння». Ряд їх перехо­дить до значно ширших узагальнень: «Від роду — до народу», «Без роду немає народу».

Закликами до вшанування роду, до єдності з ним, радістю родинній злуці й тугою за нею пройнято чимало українських народних пі­сень. «Роде мій красний, роде мій прекрасний!» — часто проголошу­ється в них. І з задоволенням зазначається:

З'їжджається рід до роду

На любу розмову.

Звичайно, увага й повага до сім'ї до роду не приходить сама собою. Її треба виховувати. Це і є той природ­ний, надійний шлях, яким дитина змалку усвідомлює свою приналеж­ність до родини, роду, а через них — до рідного народу, української нації. Тож особлива виховна місія батьків культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості на­шого народу: «Умів дитину породи­ти, умій і навчити», «Батько не той, хто породив, а той, хто спорядив», «Не та мати, що породила, а та, що виховала».

Добрі ті родинні стосунки, що грунтуються на взаємній чесності, щирості, доброзичливості, людській порядності. Звідси й поради: «Свого доправляйся, роду не цурайся», «Хто роду відречеться, того й рід відрече». Будь-яка фальш, навіть найменша, тут неприпустима. Очевидно, проти цього й спрямовані застереження: «Не трать ходу до поганого роду», іронізування: «Рідня — десята вода на киселі», «Близька рідня: на од­ному сонці онучі сушили», розчару­вання: «Великий рід, та ніде голови прихилити» і висновки: «Краще близький сусіда, ніж далекий ро­дич».

Українська педагогічна мудрість закликає долати всілякі родинні незгоди й негаразди—якщо вже не виходить для дорослих, то хоча б задля дітей. Саме таку ідею утверджує народна пісня «Ой у бро­ду, броду пили гуси воду». Розбагаті­лим братам, які загордились і цу­раються свого роду, своєї рідної сестри, не хочуть до неї, убогої, в гості прийти, вона відповідає:

— Брати ж мої, брати,

дорогії квіти,

Як ви самі не прийдете,

присилайте діти!

Знання свого родоводу — тради­ційна вимога української етнопеда­гогіки. І ця вимога не тільки декларувалась, а й неухильно виконувалась. Упевненість «Нема в світі, як родина, то вам скаже і дитина» хіба не підтверджує це? Підтриму­вати родину означає, перш за все, берегти честь свого народу, його високий авторитет, радувати свій рід гарною поведінкою. Така риса ви­роблялася в дитини у контексті самого родинного життя, на основі щоденних справ і спостережень.

Вище ми зазначали піднесення в уяві українців роду аж до небес та обожнювання його, на що зорієнтовувалися діти та молодь. Але не менш важливими були й справи земні. Дитина змалку щоденно вби­рала душею тепло любові батька й матері, ласку дідусів і бабусь, піклування старших братів і сестер, увагу родичів, про сім’ю, рідних, народні вислови на цю тему. Сутність родових відно­син розкривається у дитячому фольклорі часто через образи навко­лишньої природи, персоніфіковано, що дуже імпонує уяві, розуму й серцю дітей, а тому легко запам'ято­вується. І не дивно, що колена українська дитина знає напам'ять і охоче декламує, скажімо, такий віршик, як «Ходить гарбуз по горо­ду»:

Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду:

— Ой чи живі, чи здорові,

Всі родичі гарбузові?

Прекрасним засобом прояву уваги до сім'ї, роду, предків є національні звичаї і традиції. Це, зокрема, тради­ційні храмові свята, коли сходиться разом з дітьми й сідає за святковий стіл уся родина. Це і збереження, умноження й передача від покоління до покоління родинних реліквій. Це фотокартки родичів у хаті на стіні, прикрашені вишитими рушниками, або сімейні фотоальбоми.

А скільки уваги до сім'ї й роду спостерігаємо в українській святко­вій обрядовості! Так, напередодні Різдва Христового українці ставлять на почесному місці біля столу Дідуха — сніп — як символ далекого предка з надією, що цей родоначаль­ник пращур посприяє, аби сім'я мала хліб і статки, радісне життя. Для дітей цей символічний образ дорогий іще й тим, що винагороджує за гарну поведінку подарунками. Найчастіше це різні ласощі, які батьки заздалегідь приготувати.

Посеред столу на Різдвяні свята українці ставили Деревце, зроблене із золотистих стебел і колосся пшениці, як уособлення Древа Жит­тя, сім'ї, мудрості, вічності людського роду й життя на землі. А оскільки Деревце обвішували різ­ними прикрасами, то воно символі­зувало ще й родинну радість і добро­бут. Витвір цей — дуже гарний, філігранний — репрезентує красу праці українських дівчат-рукомесниць. Його робили, ставили й при­крашали дівчата, особливо ті, що, як кажуть, на виданні. Звичай цей теж символічний. Дівчина, по-перше, де­монструвала перед майбутніми же­нихами свою майстерність і вміння створювати домашній затишок та святковий настрій. По-друге, тут був смисл іще глибший: символізувалися плодючість і продовження роду. Адже кожна дівчина — це потен­ційна дружина, мати своїх дітей. До речі, звичай ставити Дідуха й Де­ревце подекуди зберігся на Україні й до нині. Живе він і в народній уяві. Згадаймо хоча б дитячий віршик:

От ялинка, деревце,

На тобі і те, і се,

Щоб ти гарною була

І, як квітка, розцвіла!

До речі, традиція ставити ялинку не українська, а запозичена. Харак­терною національною рисою україн­ців є любовне ставлення до природи. Тож не могли вони в силу цієї своєї чудової ознаки вигадати такий жор­стокий звичай, коли задля короткої втіхи під Новоріччя вирубують, а потім викидають тисячі, мільйони хвойних дерев. То чому б не повернути по всій Україні цей наш давній, чудовий національ­ний звичай ставити рукотворне Де­ревце? Скільки було б врятовано молодих і струнких ялинок та смері­чок! Як би збагатилась і прикраси­лась від цього природа нашої ук­раїнської землі! А багатства і краси їй ніколи не бракувало.

Студенти, з якими я працюю,— майбутні вихователі дитячих садків і вчителі початкових класів — з гу­манних спонукань у ставленні до природи протягом останніх років вели роз'яснювальну роботу серед населення (і словесно, і влаштуван­ням показових виставок) щодо заміни ялинок композиціями з хвой­них гілок і різних прикрас. Але помітного успіху це не дало, що знову підтверджує: перевершити ви­найдене народом дуже важко. Тож візьмімо на озброєння в охороні наших лісів те, що віками застосову­вав наш народ,— традиційне ук­раїнське Деревце.