Реферат: Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії
Слідом за проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України найвищі керівники РРФСР заявили про можливість перегляду кордонів Росії з суміжними республіками в разі виходу їх зі складу СРСР (певно, що мається на увазі перегляд кордонів на користь РРФСР, передусім з Україною). Називалися та й тепер називаються території й міста на сході й півдні України, що мусили б відійти до Росії, як „ісконно русскіє".
А як же насправді? Чи є Харків або Донбас українськими? Певна річ, невелика стаття не може дати повної відповіді, але на деякі моменти цієї проблеми хотілося б звернути увагу читача. Спробуємо простежити основні етапи формування українсько-російської етнічної межі, почавши від крайньої її точки на півночі (Сіверщина) й закінчуючи на півдні Чорним морем.
Сіверщина
Відомо, що етнічна територія українців сформувалася на землях, які заселяли такі літописні східнослов'янські племена - поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати, а також сіверяни. Зі сходу до території розселення сіверян прилягали землі в'ятичів - племені, що взяло участь в етногенезі сучасних росіян. Саме в цьому регіоні, на сході Сіверської землі, й почала формуватися межа між двома етносами - українцями і росіянами. Ймовірно, початок її становлення припадає десь на середину XII сторіччя - після відгалуження російської етнічної спільноти від загальноруської. (Загальноруська своєю чергою залишалася генетичною базою формування українського народу). Процес становлення українсько-російської етнічної межі розтягнувся на довгі століття. Зумовлено це було і монголо-татарською навалою, і тим, що Чернігово-Сіверщина стала на тривалий час ареною суперництва за право володіння нею Литовської, потім Польсько-Литовської держави з Московською. Раз у раз на цю землю вторгалися кримські татари.
Наприкінці XVI сторіччя на Лівобережжі (куди входила й Сіверська земля) почали формуватися сприятливі умови для інтенсивнішого, ніж на Поділлі чи Волині, розвитку продуктивних сил. Посилення кріпацтва в Галичині й на Волині спричинило масову втечу селян на Наддніпрянщину, де за короткий час дуже побільшала чисельність населення. Зростання міст як осередків торгівлі сприяло утворенню єдиного ринку в усій Наддніпрянщині. Отже, традиційні економічні зв'язки, спільна боротьба проти Польщі й утворення Української держави, до складу якої ввійшла більшість колишніх сіверських земель, стали вирішальним соціально-економічним чинником етнічних процесів на Сіверщині в XVII - на початку XVIII сторіччя.
Варто зазначити також, що в той час на терені колишньої Чернігово-Сіверщини зіткнулися два колонізаційні рухи: з півдня, від Правобережжя Дніпра та Південної Наддніп-рянщини, і з півночі, з різних місцевостей Московської держави, що значною мірою вплинуло на формування тут етнічної межі.
На початок XIX сторіччя етнічні межі в цьому краї чітко визначилися і дотепер суттєво не змінилися.
Слобожанщина та середнє Наддіння
Формування українсько-російської етнічної межі тривало в сусідній із Сіверщиною Слобожанщині.
Довгий час, аж до кінця XVI сторіччя, територія розселення українців, збігаючись на сході з державними кордонами Речі Посполитої, межувала з т.зв. Диким Полем - землями між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Дніпра й Десни. Через часті набіги кримських татар ця територія фактично була не залюднена, хоч Московська держава вважала її своєю. (До речі, Д.Багалій - один із найвідоміших істориків Слобожанщини, - доводячи історичну належність Слобожанщини до України, не раз наголошував, що Дике Поле до його заселення не належало Російській державі).
На зламі ХVІ-ХVП сторіч в Україні відбувалися драматичні події. Козацькі війни з поляками не дали сподіваної незалежності, спричинивши відплатні дії польського уряду. Саме тоді й почалося масове переселення українців на вільні землі Дикого Поля.
„Програвши свою справу з шляхетським режимом на Україні Наддніпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподівався утворити царство свободи і безпанського життя, - він береться утворити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання. „Непослушна" людність, котру приборкували над Дніпром, Сулою або Ворсклою, шукає захисту над Дінцем або Тихою Сосною; своєвільники, котрим Польща загороджувала „козацьку дорогу" Дніпрову, шукають і знаходять собі дороги через степи, через Донець і Дін „в мордовські і черемиські місця", в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнішій хліборобській українській колонізації", - писав М.Грушевський.
Початки переселення українців на ці терени збіглися в часі з розгортанням Російською державою оборонного будівництва на її південних рубежах. Протягом ЗО-40 років XVII сторіччя тут було споруджено т.зв. Білгородську лінію - систему укріплень, що включала низку міст-фортець і йшла від Охтирки на заході, далі на схід через Білгород (звідси й назва) в напрямку Острогозька, Воронежа й Тамбова. Одночасно пересельцями з України, яких російський уряд радо брав на свою службу, залюднювалися великі простори краю. Та була ще й російська державна колонізація цих земель, але її стримував передусім брак коштів на будівництво нових міст. Перевагу надавали саме пересельцям з України - „черкасам", як називали їх у Московщині, тим більш, що „черкаси" вимагали від уряду менше субсидій, ніж російські „служилі люди", особливо на спорудження міст (те саме стосувалося й озброєння, грошового та хлібного утримання). Уряд пильнував також, щоб укріплення поселенці будували в найнебезпечніших місцях - поблизу татарських сакм (шляхів) та біля переправ.
До половини XVII сторіччя переселення українців у цей край не були масові, хоч Філарет (Гумілевський) - автор „Історико-статистичного опису Харківської єпархії" і відзначає, що більш чи менш значне переселення з Наддніпрянщини велося і в 1617, 1638, 1645-1647 роках.
З 1637 року українців оселяли переважно в містах Білгородської лінії (Короча, Усерд) та в інших місцях (Путивль, Ливни, Єлець). Тоді поза межами Білгородської лінії із значних поселень наші земляки заснували тільки Чугуїв (1638 р.).
Після поразки українського війська в битві під Берестечком 1651 року почався масовий переселенський рух на Слобожанщину - Слобідську Україну (від „слобода" - свобода; слободами українці називали поселення, що їх засновували).
Д.Багалій визначив три періоди масової української колонізації Слобожанщини - 1651-1659, 1659-1663, 1663-1680 роки. На перший період припадає заселення прикордонних із Гетьманщиною (Лівобережною Україною) місцевостей, а також тих, з яких сформувалася потім більша частина теренів Сумського, Охтирського й Харківського слобідських полків (полк - військово-адміністративна одиниця Слобідської України й Гетьманщини). 1651 року українцями заселено Краснокутськ, Городнє, Хухру та Колонтаїв. 1652 року засновано Острогозьк, Малинівку (поблизу Чугуєва). 1653 року відбулося нове заселення Охтирки (місто було засновано 1641 року в складі Речі Посполитої, але, згідно з Полянівським мирним договором 1647 року, воно відійшло до Російської держави, а всіх мешканців Охтирки примусово виселено до Речі Посполитої). Заселявся весь район Білгородської лінії від Охтирки до міста Вільного, яке заклали московські „служилі люди" 1640 року (тепер - село Вільне Великописарівського району Сумської області). На 1654 рік припадає нове заселення слободи Терни (заснованої 1643 року і 1647 покинутої жителями) і заснування Ворожби (Лебединської). Між 1652 і 1654 роками засновано Харків, тоді ж виникли й навколишні слободи - Вільшана, Липці, Хорошеве та поселення на Змійовому городищі (тепер - Зміїв)". 1655 року (згідно з іншими даними - 1652 року) закладено місто Суми. Майже одночасно поблизу Сум постали інші поселення - Боромля, Лебедин, Нижня Сироватка, Стецьківка, Тростянець. Близько 1657 року українці збудували фортецю і заселили місто Цареборисів - на місці збудованого 1600 року росіянами і спаленого татарами 1612 року міста (тепер - село Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області).
Нова хвиля переселень прокотилася на початку б0-х років XVII сторіччя. У той період залюднено велику територію між Дінцем і Осколом. Через ці землі пролягав один з головних шляхів, яким татари ходили на Московську державу - Ізюмський. Тоді було засновано Салтів, Богодухів.
1663 року почався третій період української колонізації Слобожанщини, особливо потужний у 1674 - 1675 та 1679 -1680 роках (в українській історії ця доба відома під назвою „Руїна"). Українці далі освоювали межиріччя Дінця й Осколу, заснували Балаклію, Савинці, Бишкин, Андрієві Лози (тепер містечко Андріївка Балаклійського району Харківської області). Лиман, Дворічну, Горохуватку, Вовчу (тепер - Вовчанськ), Бурлук, Хотімлю, Куп'янку (тепер - Куп'янськ) тощо.
У межах Сумського полку постали слободи Білопілля, Суджа (тепер місто Курської області РФ), Грайворон (тепер місто Білгородської області РФ), Ямна (поблизу Вільного). 1676 року „черкаси" заселили місто Тор (тепер Слов'янськ Донецької області), 1677 року заклали Золочів".
Від 80-х років XVII сторіччя залюднюються землі між річкою Осколом (на заході), Білгородською лінією (на півночі), Дінцем (на півдні) й Доном (на сході), де був татарський Кальміуський шлях. Тут виникають слободи: Стара Біла (тепер - місто Старобільськ на Луганщині), Біловодськ. Початком 80-х років датується виникнення міста Ізюма й поселень поблизу Муравського шляху - Коломака, Перекопа, Високопілля. На початку 90-х років харківський полковник Г.Донець збудував Маяцьке (тепер - село Маяки), Райгородок і Черкаське (усі Слов'янського району на Донеччині) - укріплення нової оборонної лінії.