Реферат: Українська національна ідея та її інтелектуальне забезпечення

Брак та викривлення історичних знань, деформованість національної свідомості і несформованість активної патріотичної позиції посттоталітарного українства породжують неясне уявлення про українську національну ідею (УНІ), множачи різне розуміння її місця та ролі в сучасних державотворчих процесах. Освітнє, інформаційне та духовне усунення постколоніальних ідеологічних завалів і залишкових уламків різних, часто взаємовиключних ідеологем, найперше комуністичних і викривлених радянською пропагандою націоналістичних, відволікає значні національно свідомі сили на відповідні історичні екскурси з метою пояснення суспільному загалу генези УНІ, її захисту в Україні від українофобів замість того, щоб використати її консолідуючий потенціал для розбудови власної держави та чіткого окреслення напрямку її раціонального розвитку. Особливо гостро відчувається дефіцит соціальних індикаторів, які служили б емпіричними референтами реалізації УНІ та її інтелектуального забезпечення протягом не лише восьми років незалежності України, а й віддзеркалювали б засади стратегії її розвитку на віки.
Замість продуктивної праці на ниві УНІ, удосконалення шляхів її трансформації та пошуку нових форм її державного утвердження в історичній перспективі, ми або дріб’язково сперечаємося щодо її ефективності (чи ще гірше, сумніваємось в її наявності та суспільній потребі в ній), або наївно тішимося (чи нищівно картаємо себе аж до поширення комплексу меншовартості) з приводу романтичної закоханості в її історичне коріння та духовно-культурні витоки. Саме штучно-умовний поділ на романтичну та прагматичну її компоненти поглинає значні інтелектуальні сили та заважає консолідації нації1.
Немає нагальної потреби докоряти прибічникам УНІ за те, що вона виникла і почала розвиватись на грунті культурно-філософського романтизму Кирило-Мефодіївського братства лише в ХІХ столітті, ні за те, що вона нині існує без проекцій романтичного ідеалу її подвижників на сучасну соціальну та політичну площини України, її геополітичне положення, на перехідний стан економіки та “совкову” свідомість — мовляв, на спрацьовує і на переломі ХХ та ХХІ століть. Час нарешті самокритично визначити, що реальна здатність бути реалізованою в умовах сучасної України зумовлюється насамперед інтелектуальними і духовними можливостями нації. УНІ — це своєрідний комплекс вірувань, національного світобачення і розуміння, це духовно-інтелектуальний потенціал нації, людини державотворця і співгромадянина, яка, спираючись на минуле і пишаючись ним, а не докоряючи йому, має мобілізувати творчі сили на здобутки сучасні і майбутні, на творіння українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти, цілісної одиниці світового співтовариства.
В контексті реалізації цих завдань настав час чітко, ясно і відверто поставити зовсім не риторичне запитання: “Чи є на світі аналогічні приклади творення такого народу? Чи можна створити одну демократичну державу або спільне громадянське суспільство двох націй: корінної і тієї, що гнобила і далі має намір це робити?” Можна навести низку вартих наслідування прикладів щодо будівництва нових суспільств — громадянських, соціальних, демократичних і навіть певною мірою гуманних. Проте у світі немає випадків, щоб метрополія так довго і послідовно нищила корінний “братній” і близький за мовою народ, і не спромоглася цього зробити.
Хоча проблему українства не вдалося розв’язати шляхом фізичного знищення всіх українців, проте соціальній системі “людина — суспільство — держава”, її освіті, культурі та духовності було завдано величезної шкоди, особливо — розвиткові інтелектуального потенціалу народу, його національній еліті. Сьогодні це негативно позначилося передовсім на спроможності українського суспільства нарощувати ті соціальні клітини, які об’єднують українську націю і формують її свідомість як цілісної активної одиниці світового простору. Значні інтелектуально-духовні втрати в минулому заважають українству усвідомити не лише сенс спільності коренів слів “народ” і “родина”, але й те, що останнє слово в широкому розумінні силою духу перевершує навіть поняття “нація”, оскільки розглядає її як велику родину із спільним минулим та вірою в досягнення спільними зусиллями кращого майбутнього, формує почуття її окремішності в світовому розмаїтті культур, мов, традицій.
Отже слід визнати, що в сучасній Україні відсутній духовно-культурний обруч, точніше, нам заважають його сформувати, а залишають політичний Збруч як релігійний, мовно-культурний, соціально-психологічний штучно створений вододіл, якому не дають пересохнути в нашій свідомості. Становлення сучасного українства супроводжується різним ставленням до таких “значних” подій української історії, як визвольні післявоєнні змагання. Це означає, що ми мали, маємо і далі матимемо дуже розмиту національну свідомість. А без неї немає усвідомлення УНІ, немає національної гордості, відчуття нашої унікальності як самобутнього народу, єдиного і неповторного в розмаїтому світі. Навпаки, останнім часом в Україні дедалі сильніше дається взнаки таке соціальне явище, як антиукраїнізм, який поглиблює економічну кризу, далі інгібує українську мову, культуру, традиції. Проте ми його спостерігаємо мовчки, натомість мас-медіа голосно актуалізують проблему антисемітизму. Складається враження, що вона турбує громадську думку більше, аніж загрозливі прояви цинічного шельмування УНІ з високих трибун чи відверте ігнорування владною елітою української мови як державної.
Отже, логічно доходимо до висновку, що у нас не лише не формується відповідна громадська думка, а й великою мірою відсутня громадська совість. Для свідомості українців особливо вагомою є правдива звістка — “пізнайте правду і правда визволить вас” (Єв. Івана, 8.32). Тобто не УНІ “не спрацювала”, а ми не працюємо на неї як належить державному народові, духовна інтелектуальна еліта якого повинна доводити ідею до суспільного загалу, робити її близькою усьому народові, перетворювати її у пам’ять про спільне минуле, історію; а це формує свідомість, дух нації, який стає рушійною силою майбутніх суспільних зрушень та консолідації.
Таким чином, коли йдеться про дієвість, “працездатність” чи інтегральну силу будь-якої національної ідеї, зокрема й української, в перехідний період розвитку економіки, то слід найперше не піддавати сумніву суспільну цінність самої ідеї, а адекватно оцінювати існуючі у даному соціумі соціальну орієнтацію та мотивації, рівень освіченості, духовності і патріотизму співгромадян. УНІ як соціально-психологічний і духовно-культурний феномен не стала наскрізною в системі “сім’я — людина — суспільство — держава” в свідомості людей, яка нерідко залишається “совковою” і не “працює” на сучасну суспільну трансформацію. Тому головне завдання розвитку УНІ, вирішення проблеми її інтелектуального забезпечення та удосконалення людського фактора.
Сьогодні українству, враховуючи те, що держава Україна вже існує і вона визнана світом (навіть Росія відносить її до категорії “сопредельных государств”), не треба вже вмирати за УНІ, слід відповідально, продуктивно, творчо працювати, надалі дотримуючись десяти Заповідей Божих. На зміну освяченому в кривавій боротьбі патріотичному гаслу “Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу, або загинеш у боротьбі за неї!” повинно свідомо прийти мирне і творче, але не менш патріотичне — “Розбудуємо Українську Державу, або втратимо можливість будь-коли це зробити!”.
Для освоєння цього шляху українству вкрай необхідно позбутися внутрішніх політичних протистоянь, які існують передусім між комуністами і націоналістами. Українським комуністам (якщо такі є) час перестати бути бойовим загоном компартії Росії і боротися з УНІ, а треба сприйняти її, не ототожнюючи з післявоєнним дисидентським націоналізмом, а націоналістам вже не можна однолінійно пов’язувати УНІ виключно з націоналістичним рухом, монополізуючи у такій спосіб почуття патріотизму всього народу і залишаючи за собою партійне право очолити його на шляху реалізації УНІ в довоєнному її розумінні.
Комуністичним ідеологам вдалося, на жаль, привчити всіх українців, зокрема й націоналістів, до думки, яка ще й сьогодні шкодить процесам державотворення і націотворення в Україні: УНІ обов’язково засновується на націоналізмі. У той же час УНІ є набагато глибшим, ширшим і багатомірнішим явищем, яке деякі автори небезпідставно пов’язують навіть з міфологією українського народу, з його стародавніми переказами та історичними подіями2. На передній план розбудови держави сьогодні об’єктивно виходить духовна інтелектуальна еліта, яка хоча не володіє владою, але акумулює в собі силу інтелекту нації, необхідну для повноцінного розвитку суспільства.
У цьому контексті націоналістична ідеологія не є ні універсальною, ні всеохопною. Більше того: націоналізм, накреслюючи одну з доктрин державотворення, мусить визнати, що для сучасного суспільного поступу характерна багатовекторність соціальних процесів і явищ, які одночасно заторкують демократичність розвитку спільноти, її науково-технічний прогрес, зайнятість і соціально-економічний добробут людей, ефективність господарського механізму і гуманізм суспільних відносин, консолідацію нації та розширення сфер її комунікації, побудову громадянського суспільства тощо. Разом з тим до націоналізму в умовах повзучої русифікації і зовнішнього тиску північного сусіда слід насамперед ставитися, враховуючи його роль у консолідації української нації, на основі утвердження УНІ як такої, що охоплює всі суттєві сторони “українськості”, прогнозує розвиток країни на далеку перспективу як самостійної одиниці.
Націоналізм великою мірою акумулював зміст УНІ в умовах боротьби української нації за свою державність, відображаючи вищий рівень її національного, соціального та політичного усвідомлення, але не вичерпував поняття “національна єдність”3. Сьогодні для більш повного та якісного врахування людського фактора в процесі розбудови держави більш придатною є теорія “ядра” нації, в основі якої — феномен духовно-інтелектуальної еліти як серцевини (ядра) розвитку кожної нації, основного носія й продуцента її творчого потенціалу. При цьому сама нація розглядається не ізольовано, а як клітина світового співтовариства, національні кордони якої лише служать тими “соціальними мембранами” (природними фільтрами), які пропускають все потрібне для її розвитку та збереження етнічної ідентичності. Водночас такі кордони не можуть бути прозорими, бо вони мають служити інтиму творчості, що збагачує людство тим національним оригінальним набутком, який може мати світову цінність, тобто стати міжнаціональним, загальнолюдським надбанням4.
Можна дискутувати щодо швидкої розбудови в Україні повнокровної національної держави, в якій “відпаде потреба в організаційно оформленому націоналістичному русі”, але дедалі очевиднішою стає теза, що “національно здорове суспільство не є національно стурбованим”5. Бо, як правильно стверджує автор цієї тези, в такому суспільстві рідна мова однаково природно звучить у вустах президента країни і його дружини, простого робітника і вченого, банкіра і домогосподарки. У такому суспільстві національна культура панує в школі, університеті, книгарні, на радіо- й у телеефірі, в театрі. Державна мова є обов’язковою у спілкуванні політиків, депутатів і урядовців всіх рівнів і регіонів, бо вони захищають національні інтереси держави, незалежно від приналежності до різних партій та ідеологій, зокрема і комуністичної чи соціалістичної.
Сьогодні і комуністам, і соціалістам, і націоналістам час усвідомити, що побудувати в ринковому світі Самостійну Українську Державу — це означає насамперед забезпечити її інтелектуальну самостійність, яка не дасть їй перетворитися на ринок малокваліфікованої робочої сили, дешевого постачальника напівфабрикатів чорної металургії, мінеральної сировини чи стати сміттєзвалищем промислових відходів європейської індустрії. В умовах великої конкуренції та шаленого економічного тиску інтелектуальна самостійність України — це чи не одна з найважливіших складових УНІ, які в стані об’єднати націю6. Розуміємо самостійність не тільки як синонім суверенності, а й як інтелектуальну спроможність України, що уможливлює творення власної конкурентоздатної науково-технічної, технологічної та іншої інформації українською мовою. Тобто тих цеглин знань і досвіду, які Шевченко назвав “своєю мудрістю”, і завдяки яким можемо справді самостійно розвиватися та увійти на рівних у світове співтовариство.
Інтелектуальна самостійність України головним чином залежить від рівня розвитку національної освіти, науки і культури, патріотизму та високої активності до здобуття і творення нових знань. Кволість суспільної еліти, особливо політичної, історично була вузьким місцем у нашому державотворенні. Тому авангардну роль повинні відігравати національна духовна еліта, передусім наукова, технічна, освітянська, мистецька. До неї слід віднести насамперед інтелектуалів за їх внеском у процес розвитку України, за створення нових інформаційних продуктів (творів), за нагромадження нових знань, ідей, проектів тощо. А у нас з цим існують проблеми. Смислового інтелектуального простору не створено. Натомість русифікатори України не покаялись і гуманізму щодо вимираючої на зденаціоналізованих ними теренах мови не виявляють. Вимагаючи офіційного визнання двох державних мов, вони фактично виступають за Україну, але без українського національного інтелектуального потенціалу, донора низькокваліфікованої робочої сили і чужої системи творчості, за її подальшу колонізацію та зросійщення. Фактично йдеться про інтелектуальний атниукраїнізм, який засмічуючи національний інформаційний простір патогенним ворожим текстом, ігнорує не лише українську мову як державну, а й по суті виступає проти самої державності України.
З огляду на це державним пріоритетом повинен стати, по-перше, курс на збереження у ринковому просторі, в який ми вступаємо, своєї національної ідентичності та спадкоємності розвитку. Тому давно слід на державному рівні опрацювати комплексні програми стратегії розвитку інтелектуального потенціалу як засадничих елементів національної безпеки України, як основоположної складової і наскрізного чинника розвитку УНІ в умовах нової Європи і динамічного світу.
По-друге, є нагальна потреба опрацювання державної програми елітаризації українського суспільства та інтелектуальної його орієнтації на такі невмирущі цінності, як Знання і Розум, Духовність і Патріотизм, Свобода і Творчість. Адже з перших днів набуття незалежності слід було б виокремити цю ідею з-поміж розмаїття щоденної суєти, періодичної передбиворчої боротьби та майже суцільної моральної збіднілості принаймні такими трьома актуальними ідеологемами.
Якщо Ви мудра і працьовита людина, справжній фахівець, то маєте всі підстави, аби бути особистістю новаторською, творчою, націленою на добрі вчинки.
Якщо Ви творець нового, то чому б Вам не спрямувати свої зусилля на розбудову соборної, економічно і політично суверенної, інтелектуально самостійної, духовно та матеріально багатої України?
Якщо Ви патріот України, порядна і побожна людина, вірите в єдиного Бога — Творця Неба і Землі, що створив за своєю подобою людину, то чому б Вам не докласти максимальних зусиль, аби: а) всім українцям стати “за одно” і об’єднатися в Єдину Національну церкву; б) сформувати політичну українську націю та утвердити українську мову як державну; в) розбудувати справедливе модерне громадянське інформаційне (чи постінформаційне) суспільство на засадах Триєдиності національного, соціального і духовно-інтелектуального.
Якщо все це так, то чи не краще кожному покласти бодай маленьку цеглинку у фундамент українського державотворення та націотворення, засвітити маленьку свічку свободи і незалежності, ніж плакати і проклинати темноту імперії зла. Хто претендує стати народним обранцем на всіх рівнях управління, повинен не тільки характеризуватися відповідним рівнем особистого інтелектуального потенціалу (найвищою кваліфікацією у потрібній для розбудови держави галузі діяльності, набутим досвідом, реальними результатами праці тощо), мати необхідний політикові талант для розв’язання поточних і перспективних проблем України, врешті — досить міцне здоров’я (зокрема і психічне) та величезну працездатність, але й вирізнятися такими чеснотами, як Патріотизм, висока Мораль, Честь та Духовність.
Використання цих критеріїв у процесі рекрутування нашої політичної еліти сприятиме утвердженню у суспільстві культу Знань і Розуму, Інтелекту та Творчості. При такому підході УНІ стане не лише об’єднуючою ідеєю, а й чинником інтелектуалізації нації та прояву політичних, ділових здібностей державних лідерів, зорієнтує партії не на ворожнечу, а на пошук компромісів у найскладніших проблемах розвою України та його ідеологічного забезпечення.
Духовній еліті, як і владі, також належить турбуватися про українську систему ідеологічного забезпечення державотворення, яка засадничо випливає із природи духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) нації7. ДІМ нації — це той суспільний інгредієнт сукупності існуючих доктрин державотворення, який надає їм на нашій землі забарвлення українськості, акумулює спадкоємність, соборність та прогресивність розвитку України як самостійної і самодостатньої одиниці у світовому розмаїтті народів і держав. Виходячи із завдань інтелектуального забезпечення УНІ, елітаризації суспільства та необхідного удосконалення особистісного фактора, концепція підвищення духовної інформаційної мобільності (ДІМ) нації та людини у сучасному світі жорсткої конкуренції може і повинна стати основою метастратегії УНІ та її інтелектуального забезпечення.
Конкретні напрями впровадження та оптимізації такої мобільності у вертикальних і горизонтальних її формах наповнюють тезу про інтелектуальне забезпечення УНІ конкретним змістом. За допомогою вертикальних форм (структур вертикальної передачі інформації від покоління до покоління) формуються історична пам’ять і національна свідомість, гордість і менталітет народу, базовий (ресурсний) рівень знань — національна освіта, культура, духовність, традиції, громадська думка, виховний ідеал, норми поведінки, ціннісні орієнтації та ін. За допомогою горизонтальних форм передачі (на рівні одного покоління чи особи) — інтелектуальний потенціал народу, наука і наукові школи, система інтелектуальних національних центрів, творчі та інноваційні організації. У вертикальному русі знань першорядна роль належить сім’ї, школі, культурі, релігії, традиціям, а в горизонтальному — національній науці, різним формам творчості та підвищенню кваліфікації, фаховій перепідготовці та адаптації до нових умов, соціальній активності людей. Кожен має свою “вертикаль” знань, досвіду, які є стартовою базою для творчості та досягнення певного рівня елітарності у суспільстві.
Метастратегія УНІ має націлювати кожного і українство в цілому на виконання принаймні трьох архіважливих завдань суспільного розвитку. По-перше, українська нація має стати якомога мобільнішою у здобутті традиційних та творенні нових знань (інформації, передового досвіду, інтелектуального продукту), реформуванні та інтеграції власних систем освіти, науки, економіки, кращого використання людського потенціалу. По-друге, в процесі державотворення вона повинна активніше синтезувати вітчизняний і зарубіжний позитивний досвід для підвищення свого добробуту, пристосовуючись до ринкових умов господарювання, однак не поступаючись національною (традиційною) основою свого духовного розвитку. По-третє, ставитися до мови як до природного субстрату духовноінтелектуального потенціалу нації, а суспільної еліти — як до ядра нації, носія і основного генератора такого потенціалу. Отож, суспільний механізм удосконалення і розвитку цього потенціалу — це перманентне і комплексне удосконалення форм духовної інформаційної мобільності нації та творення її активного, національно свідомого ядра. Рухаючись по “горизонталі”, зводимо не лише ДІМ нації, піднімаємося на її духовну висоту, а й заразом підносимо вище (на рівень здобутої інформації, знань, досвіду тощо) планку “вертикалі” для всіх прийдешніх.
Це — сутність інформаційної взаємодії як такої. В протилежному випадку діє так званий “ефект від Матвія” — хто має, тому додається і примножується, хто не має, в того все віднімається.
Якщо ДІМ нації розглядати в більш широкому контексті (не лише стосовно України, а загалом щодо країн посттоталітарних і постколоніальних, які зазнали втрат від поділу їх територій, від інгібування їх мов, культур, релігій, інформаційних інтервенцій в їх простір тощо), то це — багатофакторна концепція збереження ідентичності того чи іншого народу в імперськозалишковому, несприятливому для національного і духовного відродження середовищі, концепція розвитку інтелектуального потенціалу народу як бази його інтеграції на рівнопартнерських засадах у вільне світове співтовариство.
Можна погодитися, що на перших порах розбудови нової України ми не були в стані опрацювати УНІ як комплексну ідею, стисло і чітко її сформулювати, знайти наукову методологію розвитку нашого суспільства, її соціальні індикатори. Проте й сьогодні наші підходи не відрізняються дієвістю й глобальністю.
Утвердження УНІ на початковій стадії української революції 90-х років було досить складним, тому що для частки (в зросійщених регіонах України досить значної) соціуму основна діяльність полягала саме в боротьбі з УНІ, в прищепленні українству психології “совка”, а не державотворця. Ясна річ, що тоді ці злочинні комуністичні сили принишкли, налякані потужним народним рухом за духовне і національне відродження Української державності, але в “окопах” очі їх ще більше червоніли від променів свободи української революції та її синьо-жовтих стягів як символів не лише розстріляної в 20-х роках більшовиками УНР та криваво придушених визвольних змагань 1943 — 1950 років, а й більш далекої історичної правди корінного народу, який хотіли знищити, зросійщити і асимілювати, приспавши його ідеологічним дурманом “спільної колиски”. Українська політична специфіка явища суспільного альбінізму полягає в тому, що велика кількість людей стала його ревними прихильниками не під впливом любові до більшовизму, від якого часом і їм перепадало на горіхи. Основна причина цього асоціального явища в тому, що комуністична ідеологія краще від алкоголю (чи разом з ним) знімала зі своїх адептів будь-яку відповідальність за злочини, вчинені в ім’я створення так званого “советского человека” і “счастливого коммунистического будущего”, даючи їм вже сьогодні, а не в майбутньому, певні соціальні привілеї та забезпечуючи соціально-психологічний комфорт для їх розмноження на завойованій землі.
Утвердження УНІ не лише в тому, що “традиційний поділ методології суспільної діяльності на тактику і стратегію має бути доповнений ще однією складовою — метастратегією, що не редукується ні до хаосу різнобарвних і безкомпромісних соціально-політичних протистоянь, ні до спроб зверхнього нав’язування народу під виглядом його власної волі інтересів окремих груп”8. Головне, що така метастратегія має грунтуватися на справедливості і правді, а протистоянь тут не уникнути.
Адже УНІ передбачає повернення народові його історичної пам’яті, національної свідомості та гордості, навичок державотворчої діяльності, на які поневолювачем було накладено табу. Рекомендуючи таку метастратегію, сплутують демократію з неповагою до титульної нації, її землі, до мови і культури корінного народу, що їх цілеспрямовано нищили впродовж віків. Адже “окремі групи” можуть скласти і провідники народу на шляху розбудови державності та збереження національної ідентичності, воля яких стає важливим державотворчим чинником.
За цих обставин, мабуть, логічно, щоб така компонента УНІ, як метастратегія (якщо цей термін має право на існування) грунтувалася на тій державотворчій інноваційній діяльності, якої нас було позбавлено за часів поневолення та ізоляції від вільного демократичного світу.
Національна ідея в Україні повинна мати чітке соціально-економічне, духовно-інтелектуальне і, передусім, національно-відроджувальне, гуманістичне спрямування. Усі диктатори народжувалися з неповаги до прав людини, а всі імперії починалися з нехтування правами націй, інгібування їх мов, культур, традицій, які нищилися в першу чергу.
Світова спільнота поки що не відпрацювала надійного правового захисту збереження розмаїття мов, культур у планетарному вимірі. Українська національна ідея стане ефективною рушійною силою розвитку держави, якщо її метастратегія сприятиме інтелектуалізації спільноти, формуванню духовної інтелектуальної еліти нації, яка, свого не цураючись і чужому навчаючись, здатна створити потужний потенціал інтелектуальної власності України, що буде запорукою не лише рівнопартнерської інтеграції її у світове співтовариство, але й гарантом збереження та розвитку національної ідентичності народу як складового феномена світового суспільного розмаїття.
Найважливіше, на що має спрямовуватися нині УНІ — це формування на високій моральній основі соціальної злагоди, психології державотворця та утвердження інтелектуальної самостійної нації. З цією метою вчимося “так, як треба”, працюймо та господарюймо, як у розвинутих країнах: будуймо українську Україну — шануймо і плекаймо її освіту, науку, мову, культуру, традиції; бережімо її землю і “вічні будемо з нею”. Будьмо чесні, справедливі, національно горді нашою культурно-етнічною ідентичністю та глибиною історичного коріння в світовому розмаїтті культур. Тоді матимемо “свою мудрість” і повагу світу, ефективну економіку, а суспільний загал запоможеться добробутом. Тоді ми, незважаючи ні на що та наперекір усьому, йтимемо “о власній силі” вперед в духовній та інтелектуальній благодаті, в національній і соціальній злагоді до новітньої доби, яку не називатимуть ні посттоталітарною, ні постінформаційною, а золотою, хоча буде вона ноосферою, оскільки акумулюватиме Розум людини та нації, людства і космосу.

ЛІТЕРАТУРА

1 Онищук С. Національна ідея і культура: цензура романтичних сподівань // Українські варіанти. — 1998. — № 1. — С. 4 — 7.
2 Задорожный И. Особенности национальной идеи // Зеркало недели. — 1998. — 27 июня.
3 Багряний І. Національна ідея та націоналізм // Сучасність. — 1992. — № 4.
4 Вовканич С. Пріоритет еліти: інтелект і творчість у злагоді з духовністю // Сучасність. — 1997. — № 7-8. — С. 189 — 197.
5 Вітковський В. Націоналізм для України // Українські варіанти. — 1998. — № 1.
6 Вовканич С. Інтелектуальна власність — компонента самостійності України // Вісник АН України. — 1987. — № 3. — С. 55 — 65.
7 Вовканич С. Духовна інформаційна мобільність нації в системі розвитку держави // Розбудова держави. — 1994. — № 4.
8 Кізіма В. Метастратегія соціально-політичного життя України: від ідеології тоталітаризму до ідеї тотальності // Політологічні читання. — 1994. — № 2.