Реферат: Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст

Українсько-західноєвропейські відносини в різних сферах, від економічної до духовної, мають довгу й складну історію, що сягає в глибину віків. Їхні підвалини були закладені в часи Київської Русі, якій загалом належить основоположна роль в історичному житті українського народу, включаючи і його міжнаціональні спілкування. Як етнокультурна реальність, Київська Русь виникла на перехресті цивілізацій між Заходом і Сходом, Візантією і скандинавською Північчю: в цьому своєрідність її історичного буття та її культури. Не можна применшувати роль і значення Сходу в житті Київської Русі, в тому числі й у розвитку давньоруської культури. Та цілком безперечним є те, що в XI-XII ст., після прийняття християнства, Русь остаточно визначилася як європейська країна з превалюючими європейськими орієнтаціями, зокрема політичними й культурними.

Щоправда, вона перебувала в тісних зв'язках передусім з Візантією і південними слов'янами, але це теж була тогочасна Європа, зокрема в культурно-історичному відношенні. Більше того, Візантії належала тоді особлива роль у розвитку європейської цивілізації і культури. Але перш ніж приступити до нашої безпосередньої теми, необхідно визначитися в принципово важливому питанні відношення України й української історії до Київської Русі та її історії. З цього питання, складного не стільки самого по собі, скільки навмисне заплутаного, існують різні погляди, які, зрештою, сходять до трьох основних етнополітичних концепцій. Перша з них була створена російськими державно-політичними колами та істориками, і ґрунтується вона на ідеї "єдиного русского народа", що включає три його гілки -великоруську, малоруську й білоруську, і єдиної руської державності. Ця концепція, за суттю своєю великодержавно-імперська, почала складатися ще в XV-XVI ст. з піднесенням Великого князівства Московського, яке проголосило себе прямим спадкоємцем Київської держави і об'єднувачем "усіх земель руських", що на століття стало політичною програмою російських самодержців. Як науково-історична концепція, ця схема державно-політичного розвитку східного слов'янства була остаточно оформлена М. М. Карамзіним в його "Історії держави Російської" і була прийнята російською історіографією XIX ст. Водночас вона фактично стала офіційною історичною доктриною Російської імперії і залишалася в цьому статусі аж до падіння останньої 1917 року. За слушним зауваженням П. М. Мілюкова, в основі цієї схеми лежить запозичена у московських книжників XV-XVI ст. "генеалогічна ідея московської династії" (523,І, с. 17). Варто зазначити, що спротив історії, очевидність етнокультурної самобутності українського народу змушували російських істориків вносити певні корективи в дану концепцію, шукати додаткову аргументацію.

Так, М. П. Погодін висунув гіпотезу, за якою населення Київської землі до монгольської навали було, так би мовити, "великоруським", навала змусила його податися до Північно-Східної Русі, а залишені землі заселили вихідці із західнослов'янських земель, від яких і пішли малороси. Пізніше Погодін змінив, як іронізував М. Драгоманов, "цей найбільш сепаратистський погляд", але залишився при думці, що "плем'я великоруське і малоруське настільки різняться своїми характерами, що допустити появу цієї відмінності лише після татар немає ніякої можливості. І племена, і мови давніші від татар", тобто від монголо-татарської навали (524,1, с. 367). Російські історики кінця XIX - початку XX ст., як зазначив Д. Д. Дорошенко, "відчули незручність цієї схеми; наприклад, у курсі проф. Платонова, а ще виразніше у проф. Ключевського зустрічаємо відокремлення київського періоду, як початкового і спільного для всього сходу Європи, а потім уже йдуть спеціальні розділи про сформування великоруського племені. Але далі виклад іде у них за звичайною старою схемою: історія московського царства і петербурзької імперії, з епізодичними згадками про українців і білорусів" (523,1, с. 17). Крах Російської імперії і поява СРСР, де інтернаціоналізм було проголошено наріжним каменем ідеології і державної політики, унеможливили існування схарактеризованої великодержавної доктрини. Виникла необхідність її перегляду, і так у радянській науці з'явилася і з часом запанувала компромісна концепція Київської Русі вже не як початкового етапу історії єдиного руського народу, а як "спільної колиски" трьох східнослов'янських народів. Суть цієї концепції в тому, що в домонгольський період нібито існувала єдина давньоруська держава і єдина давньоруська народність, а розділилася вона на три народи внаслідок дії зовнішніх сил, татаро-монгольського і литовсько-польського завоювань.

Отже, поява трьох східнослов'янських народів мотивується в ній несприятливими зовнішньополітичними обставинами, внутрішні чинники в належній мірі не беруться до уваги, що вже робить її малопереконливою з наукової точки зору. Насправді ж східнослов'янський світ Х-ХІІст. являв собою об'єднання племен і племенних союзів під зверхністю Києва, далеке від того, щоб злитися в одну народність. Як державне утворення Київська Русь трималася на військовій силі великих князів, у васальній залежності від яких перебували місцеві князі. Ризиковане твердити, що в межах цього державного утворення йшло до формування єдиної народності, факти свідчать про інше, про зростання в ньому не інтеграційних, а дезінтеграційних процесів. Чи не найактивніше відбувався цей процес у ХІ-ХІІІст. в Північно-Східній Русі, в Ростово-Суздальському, а далі Великому Володимирському князівствах, де формувалася російська народність. У ХІІ-ХШ ст. на Русі виникли місцеві державно-політичні утворення, лише номінальне залежні від Києва, що прискорювало формування східнослов'янських народностей. З етноісторичного погляду це були іманентні процеси, які розпочалися задовго до татаро-монгольської навали і продовжувалися після неї. Аналогічні процеси відбувалися і в мові східнослов'янських племен.

Як показав О. О. Шахматов у своїй останній великій праці, розпад східних слов'ян на племена зі своїми діалектами відбувся ще в VII-VIIIcT., а в IX ст. створюються три групи цих племен - південна, північна й західна і розгортається формування трьох східнослов'янських народностей та їхніх мов (752). Ці викладки знаходять підтвердження і в новітніх лінгвістичних дослідженнях, зокрема в працях А. Залізняка, які показують, що в домонгольський період існували такі ж значні відмінності в мові Південної і Північної Русі, як і в післямонгольський період, в ХІП-XIV ст.(535). Слід тут сказати й про те, що з часом "спільна колиска" ставала дедалі тіснішою для "старшого брата", і він почав дедалі енергійніше заволодівати нею, витісняючи "молодших братів". Такого вигляду, принаймні, почало набирати це співжиття братів у радянській російській науці, особливо останніх десятиліть. Наприклад, у монографії акад. Д. Лихачова "Развитие русской литературы X-XVII веков" література Київської Русі трактується виключно як перший етап розвитку російської літератури, позначений домінуванням "монументального стилю", про українську й білоруську літератури тут жодного разу навіть не згадується (601). Третя концепція, яку можна назвати національно-українською, була розроблена й обґрунтована М. Грушевським, але своїм корінням вона йде в глибину віків. Власне, свій початок вона бере у київських літописців ХІ-ХІІ ст., у тій же "Повісті временних літ", де ставиться питання "откуда пошла єсть руськая земля" і дається на нього відповідь: пішла вона з Києва, з середнього Придніпров'я, тут була закладена Київська держава, яка в Х-ХІ ст. поширила свою владу на всі східнослов'янські племена.

Це той етногеографічний осередок, де відбувалося формування руського (українського) народу, і, отже, Київська держава була принаймні державно-політичним утворенням цього осередку. Свідомість даного факту жила в історичній пам'яті українського народу, загострилася вона у XVII-XVIII ст. серед поборників козацької державності і знайшла вираження, зокрема, в "козацьких літописах", які прагнули пов'язати два великі періоди української історії, київсько-великокнязівський та козацько-гетьманський, і встановити їхню наступність. Отже, в своїй концепції Київської Русі як породження історії українського народу на ранніх її етапах М. Гру-шевський спирався на глибинну національну традицію, від якої відійшли українські історики першої половини XDC ст., пішовши в цьому питанні за Карамзіним. Певне повернення до неї спостерігається в українських учених другої половини XIX ст., зокрема у М. П. Драгоманова, який писав: "Щодо періоду, який передував XIII ст., то вона (історія України. - Д. Н.) показує нам федерацію руських вільних міст. особливо міст південної Русі, що групувалися навколо Києва. Цей період української історії історики звичайно конфіскують на користь царської імперії, яка насправді походить від Московського князівства і є набагато пізнішою, датуючись від 1328 p. Більше того, деспотично-аристократичні московські інституції, що розвинулися під татарськими впливами, не мали нічого спільного з князівствами і південної, і північної Русі ХІІ-ХІІІ ст. І слід ще зазначити, що стародавня київська історія пов'язана безпосередньо з козацькою Україною як місцем дії і походженням акторів, так і своїми республіканськими інституціями" (819, с. 8).

За концепцією М. Грушевського, Київська держава була утворена "полуденною частиною східнослов'янських племен", тих племен, із яких сформувався руський (український) народ, передовсім полянами. "Русь - це земля полян, -писав Грушевський, - русини - це поляни передовсім, хоч в ширшому значенні се ім'я обіймало в ХІ-ХІІ ст. всю Україну, а і все східне слов'янство, зв'язане київськими князями в одну державу, під іменем Русі протиставлялося теж часом іншим політичним організмам" (504,1, с. 191). Цей висновок М. Грушевського підтверджується всім текстом "Повісті временних літ", з якого видно, що Київська земля - це земля полян, яку десь з IX ст. почали називати "Руссю". Визнається це й багатьма російськими вченими. Наприклад, М. Тихомиров зазначав, що "в ХІІ-ХІІІ ст. назва "Русь" означала певну область: Київську землю у вузькому значенні слова" - на відміну від Київської держави (719, с. 61). І далі він уточняв: "Назва "Русь" -давня назва Київської землі, країни полян, відомої вже в першій половині IX ст" (там само, с. 80). Також Б. Рибаков визнавав: "Текст "Повісті временних літ" дає право об'єднувати Київ, Чернігів і Переяслав в одне ціле. Цим цілим була "Русь", яка замінила собою назву "Поляни" (690, с. 86). Звідси лише один крок до висновку, що поляни разом з сіверянами та волинянами були тими племенами, з яких безпосередньо формувався український етнос. Проте російські вчені, як правило, уникають цього висновку, підставляючи спільного для східнослов'янських народів посередника в розгортанні етноісторичних процесів - "давньоруську народність", яка нібито склалася в ХІ-ХІІ ст. Щодо російського народу, то він, за М. Грушевським, почав формуватися в міжріччі Волги й Оки дещо пізніше, в процесі слов'янської колонізації цієї території, заселеної здавна угро-фінськими племенами: "Він витворився на фінськім ґрунті цією новгородсько-кривицькою та кривицько-в'ятицькою колонізацією, асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся колонізація одначе заховала в нім вповні слов'янський національний тип" (504, І, с. 185). Як доводив М. Грушевський, Московська (російська) держава не була спадкоємицею Київської, вона виросла з власного коріння, і починати історію Росії з Київської держави - це не лише спотворювати початковий період історії іншого, українського народу, а й позбавляти російський народ його справжніх витоків (503). Ця концепція на початку XX ст. була тією чи іншою мірою прийнята й деякими російськими істориками, найбільш послідовно розвивав її М. Д. Приселков у книзі "Утворення великоруської держави" (674). Однак не можна й спрощено підходити до цієї складної проблеми й вирішувати її однозначно, відлучаючи Росію і росіян від Київської Русі та її спадщини. Безперечно, зачатки державності були перенесені в міжріччя Волги й Оки з Києва, Володимирське велике князівство відгалузилося від Київського великого князівства, хоч згодом Володимирське державне утворення зазнало татарських впливів і модифікувалося на східний лад. Не менш безперечним є й те, що російська культура взяла початок у культурі Київської Русі, зберігала й по-своєму розвивала її традиції. "Загалом відомо, - слушно писав з цього приводу І. Лисяк-Рудницький, - що Московське царство в багатьох засадничих рисах (головно політичного й соціального устрою, а також і культурної атмосфери) кардинально різнилося від Київської Русі. Але, з другого боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в Україні. На політичному полі це буде, наприклад, тяглість династичної традиції, ваги якої в цих віках не вільно недооцінювати. А на культурному полі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі до наших часів збереглися в народній пам'яті фрагменти київського епосу, тоді як в Україні це давно забулося. І староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях..." (597,1, с. 25-26). Важливо зазначити, що концепція Київської Русі як вихідного етапу історії України знаходить певне підтвердження і в західноєвропейських історико-літературних джерелах XVI-XVIII ст. В цих джерелах, починаючи з "Трактату про дві Сарматії" (1517 p.) М. Меховіти й "Нотаток про Московію" (1549р.) С. Герберштайна, нерідко з'являються екскурси в історію Київської Русі, причому характерно, що з'являються вони здебільшого в описах "Русії", тобто України, а не "Московії", тобто Росії. А це є переконливим свідченням того, що в Західній Європі того часу Київську Русь пов'язували переважно з Україною, а її історію - з українською історією. Висвітленню даного питання буде приділена належна увага в подальших розділах цієї книги. Важливо ще торкнутися тут проблеми історичної ономастики України й українського народу в часи Київської Русі й у XV-XVIII ст. З цього питання дотепер зустрічається багато плутанини, неісторичний підхід до етнонімів "Україна" й "українці", спроби вивести їх ледве не з епохи Київської Русі, наділивши сучасним змістом. З другого боку, спираючись на спільність назв, російська наука й громадська свідомість найтісніше пов'язують Київську Русь і Росію, вбачаючи в другому етноісторичному утворенні пряме продовження першого. Але ж історію назви етносу не можна ототожнювати з самим етносом, назви можуть мінятися, з'являтися й зникати, а етнос залишається й розвивається; історія знає безліч подібних прикладів.