Реферат: Трудова імміграція (в'їзд) в Україну і політика російської імперії щодо переселенців у другій пол. ХІХ ст

Після оприлюднення правил від 18 липня 1888 р. генерал-губернатор Київської, Подільської та Волинської губерній генерал-лейтенант Олексій Ігнатьєв видав наказ зробити детальний перепис іноземного населення в цих губерніях. Для забезпечення правильного здійснення цього перепису і реєстрації при подальших переходах іноземних переселенців з місця на місце, а головним чином для того, щоб дати їм зрозуміти, що з цього часу становище останніх корінним чином змінилось, Ігнатьєв видав постанову, згідно з якою будь-яке ухилення колоністів від перепису та незаявлення про перехід на нове місце каралось штрафом до 500 карбованців або арештом до трьох місяців [9].

Проведений за таких умов перепис дав наступні цифри іноземних поселенців в Україні: у Волинській губернії — 200924 душ обох статей, у Київській губернії — 4714 душ, з яких 2603 чоловік мешкали в Радомишльському повіті і 1103 чоловік в Київському повіті, в Подільській губернії — 1902 сімей, з яких 511 сімей були російськими підданими, а решта — іноземними.

З вказаної кількості емігрантів у Волинській губернії 1216 душ проживали в містах і містечках і 199708 чоловік у селах. Із загальної кількості емігрантів, які жили поза міськими поселеннями, 155860 чоловік, або понад 78%, складали німці, 21579 чоловік чехи, 21932 чоловік — поляки та інші слов’яни, вихідці з Австрії та Пруссії, 337 чоловік належали до інших національностей. З усієї цієї кількості емігрантів лише 28180 чоловік, або 4,1%, належали до іноземних підданих, решта були російськопідданими [10].

Наприкінці ХІХ ст. імміграція в Україну відбувалася швидкими темпами. Так, за даними 1882 р. іноземних поселенців нараховувалось у Волинській губернії 15747 дворів (87731 чоловік), у 1886 р. кількість іноземних дворів у цій губернії становило вже 26355, або на 6% більше, аніж у 1882 р., у 1889 р. емігрантів було понад 160000 чоловік, а за даними перепису 1890 р. кількість іноземних дворів перевищила 33600 [11].

Тобто за вісім років кількість іноземних дворів збільшилася у Волинській губернії на 213%, а кількість поселенців на 227%. На таке ж збільшення іноземної колонізації вказує і кількість окремих пунктів, заселених іноземними поселенцями. Таких пунктів у губернії нараховувалось у 1886 р. — 926, а в 1892 р. вже 1573. Навіть припускаючи, що отримані внаслідок перепису цифри не зовсім точні, оскільки не всі іноземці, які прийняли російське підданство і мешкали в містах, були враховані, можна констатувати, що наприкінці XIX ст. трудова імміграція в Україну тривала як і раніше, не припиняючись ні на один рік. Єдина відмінність імміграції кінця ХІХ ст. від попереднього періоду полягала в тому, що вона збільшувалась за рахунок вихідців із Царства Польського і меншою мірою за рахунок переселенців з інших країн [12].

У цей період збільшується також кількість емігрантів, які прийняли російське підданство. Це й зрозуміло, оскільки лише в такому випадку чужинцям можна було розраховувати на придбання нерухомого майна в Україні. В 1886 р. таких осіб у Волинській губернії нараховувалось 74,7%, а в 1892 р. їх кількість досягла 86,9%.

Еміграція з Польщі полегшувалась тим фактом, що іноземці, які там жили, автоматично зараховувались до числа російськопідданих громадян і записувались в окрему облікову книгу. Такий статус давав можливість представникам різних національностей вільно приїздити до України та купувати земельні ділянки до 24 десятин. Цим і пояснюється зростаючий приплив емігрантів на Україну наприкінці ХІХ ст.

Російський уряд, наляканий таким перебігом подій, знову почав вживати рішучих заходів, щоб приборкати це “зло, яке послаблює слов’янський елемент у краї”. 13 вересня 1891 р. на засідання Комітету міністрів у Петербурзі в присутності Варшавського генерал-губернатора розглядався новий закон, який розроблявся Міністерством внутрішніх справ. Стосовно проекту нових правил поселення в Україні висловились високі посадові особи держави.

Військовий міністр заявив, що зосередження значної кількості німецьких колоністів в прикордонних губерніях повинно бути визнане шкідливим у політичному відношенні. Приєднуючись до думки Військового міністра, генерал-ад’ютант Гурко додав, що обмежувальні правила необхідно розповсюдити на всіх переселенців незалежно від підданства.

Начальник Жандармського управління генерал-ад’ютант Вановський зауважив, що існування іноземних колоній поблизу важливих стратегічних районів може становити серйозну небезпеку. В свою чергу міністр фінансів відзначив, що опублікування правил проти іноземців може призвести до небажаних в умовах економічної кризи з фінансової точки зору наслідків. Генерал-губернатор О.П.Ігнатьєв виступив з клопотанням, щоб нові правила розповсюджувалися виключно на Волинську губернію.

У результаті цих нарад 14 березня 1892 р. Олександр ІІІ в Гатчині підписав указ урядуючому Сенату, в якому заборонив усім іноземцям, в тому числі і тим, які прийняли російське підданство, оселятись у Волинській губернії на вільних землях. Цар надав волинському губернатору право в адміністративному порядку висилати осіб, які оселились в цій губернії після обнародування означеного указу [13].

Виняток було зроблено лише для іноземців, які прийняли православну віру. Фактично ця заборона стосувалася і тих переселенців, які поселились в інших губерніях на Україні, оскільки в пункті 2 нових правил за ними було збережено право володіти і користуватися земельними ділянками лише до закінчення орендних контрактів.

Ці закони різко змінили становище іноземців в Україні, і вони починають шукати можливості емігрувати в інші країни, особливо в Бразилію. Але ці прагнення значною мірою були паралізовані діючими в Росії законами відносно залишення Батьківщини і переходу в інше громадянство. Внаслідок дії цих законів німці-колоністи, які бажали емігрувати з Росії, примусово повертались з прикордонних перехідних пунктів і поселялись на попереднє місце проживання.

Так, 7, 8 та 9 червня 1890 р. німецькі колоністи Волинської губернії в кількості 175 чоловік намагались перейти кордон через прикордонні пункти Милятин, Самоволи, Дружкопіль, але були затримані прикордонною вартою і повернуті силою на місця їх постійного проживання. А 4 грудня цього ж року прокурор Київської судової палати Огарьов засудив Фрідріха Бюлова за начебто підбурювання колоністів до еміграції в Бразилію [14].

Слід зазначити, що не всі громадяни Російської імперії схвалювали подібну національну політику уряду. Тверезо мислячі люди розуміли корисність самовідданої праці іноземних переселенців і прагнули відстояти їх права. Так, у записці Волинського губернського Предводителя дворянства губернатору Ігнатьєву від 8 лютого 1893 р. йшлося про доцільність збереження пільгового становища колоністів, яке вони мали до 1892 р.

Це клопотання голова Волинського дворянства С.А.Уваров підтвердив наступними фактами: за період з 1884 по 1892 р. Волинська губернія за розмірами сплати податків в державний бюджет зайняла одне з перших місць в Росії. Причому кількість цих податків на 300000 карбованців перевищила призначену норму. Сталося це завдяки введенню в обіг, починаючи з 1884 р., 800000 десятин землі, які не обкладалися до останнього часу поземельними зборами і внаслідок кропіткої праці іноземних працівників були переведені з категорії безперспективних у категорію високоефективних земельних ресурсів [15].

З іншого боку, заселення вільних земель іноземними селянами мало позитивний вплив на українське населення, оскільки воно могло знайомитись з передовими методами обробки землі за допомогою машин, які використовували переселенці. Але усі ці докази царський уряд не хотів брати до уваги і продовжував іти наміченим шляхом. Таким чином, аналіз політики імперських урядових кіл показує, що у другій половині ХІХ ст. відбувається поступове ущемлення прав і свобод іноземних громадян, які приїхали в українські губернії. Укази і закони 90-х р. минулого століття фактично ліквідували фермерське землеволодіння в Україні, що спричинило певний економічний спад в Російській імперії.

ЛІТЕРАТУРА

1 Крыжановский Е.М. Чехи на Волыни. — Спб., 1887. — С. 7.
2 Центральний державний архів України (далі — ЦДІА України), ф. 442: канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторства, оп. 618, спр. 261, арк 112.
3 Там же.
4 Там же, арк. 253.
5 Там же, арк. 117.
6 Полное собрание законов Российской империи. — Спб., 1902. — Т. ІХ.
7 ЦДІА України, ф. 442, оп. 618, спр. 261, арк. 113 — 114.
8 Там же, арк. 376.
9 Там же, оп 52, спр. 439, Ч. ІЯ, арк. 91.
10 Там же, оп. 618, спр. 261, арк. 115.
11 Там же.
12 Там же.
13 Там же, арк. 255.
14 Там же, спр. 199, арк. 7.
15 Там же, спр. 261, арк. 251.