Реферат: Поняття та види часу відпочинку

Законодавство про працю не дає визначення часу відпо­чинку. Наукою трудового права традиційно під часом відпо­чинку розуміється час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовува­ти його на власний розсуд.

Як слушно зауважує П.Д. Пилипенко, правове поняття часу відпочинку не відповідає фізіологічному поняттю відпо­чинку, коли людина, наприклад, спить. У зв'язку з цим нау­ковці пропонували увесь час поза робочим часом називати "вільним від роботи часом" або "неробочим часом". Проте у законодавстві застосовується саме термін "час відпочинку", і його правовий аспект полягає у зв'язку із трудовими обо­в'язками працівника, а точніше, коли працівник вільний від такого зв'язку. Право на відпочинок гарантується нормуван­ням робочого часу (Трудове право України: Курс лекцій / За ред. П.Д. Пилипенка. — Львів: Вільна Україна, 1996. — С.97).

Законодавством встановлені наступні види часу відпо­чинку:

— перерви протягом робочого дня (зміни);

— щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);

— вихідні дні (щотижневий відпочинок);

— святкові і неробочі дні;

— відпустки.

Відповідно до ст. 66 КЗпП перерва для відпочинку і хар­чування надається тривалістю не більше 2 годин. Така пере­рва повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встанов­люється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникам повинна бути надана можливість прий­мання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, по­рядок і місце приймання їжі встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілко­вим комітетом підприємства, установи, організації. Перерви для відпочинку і харчування не включаються в робочий час і не оплачуються.

При роботі на відкритому повітрі в холодну пору року за рішенням роботодавця встановлюються перерви для обі­грівання. При цьому власник або уповноважений ним орган узгоджує з профспілковим комітетом кількість і тривалість таких перерв, а також обладнання місць обігрівання. Пере­рви для обігрівання включаються в робочий час (п. 4 Правил о работе на открытом воздухе в холодное время года: Обяза­тельное постановление НКТ СССР от 11 декабря 1929 р. // Кодекс законів про працю України з постатейними матеріа­лами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. - №11-12. - С. 382).

Правила про умови праці вантажників при навантажу­вально-розвантажувальних роботах, затверджені НКП СРСР 20 вересня 1931 p. (Кодекс законів про працю України з по­статейними матеріалами / / Бюлетень законодавства і юри­дичної практики України. - 1997. - №11-12. - С. 382), передбачають, крім обідньої перерви, спеціальні перерви для відпочинку, що входять в робочий час. Тривалість і порядок надання таких перерв визначається правилами внутрішньо­го трудового розпорядку.

Жінкам, котрі мають дітей віком до 1,5 року, крім загаль­ної для всіх працівників перерви для відпочинку і харчу­вання, надаються додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через 3 години після початку роботи тривалістю не менше ЗО хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей тривалість такої пере­рви має бути не менше години. Строки і порядок надання перерв встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підпри­ємства, установи, організації і з врахуванням бажання матері. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком (ст. 183 КЗпП). Пра­вом на перерву для годування дитини користуються жінки, які працюють неповний робочий час. За бажанням жінки, що має дітей, і в залежності від тривалості її робочого дня (зміни) допускається: приєднання перерви для годування дитини до перерви для відпочинку і харчування; перенесення 1 або в сумарному вигляді 2 перерв для годування дитини на кінець робочого дня, тобто більш раннє закінчення роботи в по­рівнянні з тривалістю робочого дня, встановленою трудовим договором (п. 10 Положения о порядке и условиях примене­ния труда женщин, имеющих детей и работающих неполное рабочее время: Утв. постановлением Госкомтруда СССР и Секретариата ВЦСПС от 29 апреля 1980 г. №111/8-51 // Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1980. — №8).

Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) — його тривалість повинна бути не менш як 42 години (ст. 70 КЗпП). При 5-денному робочому тижні працівникам надаєть­ся 2 вихідних дні на тиждень, як правило, підряд — в суботу і неділю. При режимі 6-денного робочого тижня працівни­кам надається 1 вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графі­ком роботи підприємства, погодженим з профспілковим ко­мітетом і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем. На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути припинена в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї та ін.), вихідні дні встановлюються місцевими радами (ст. 68 КЗпП). Відповідно до ст. 69 КЗпП на підприємствах, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або у зв'язку з необхідністю безперервного обслугову­вання населення, а також на навантажувально-розвантажу­вальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується влас­ником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

На працівника, який перебуває у відрядженні, поширюєть­ся режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів відпочинку, не використаних за час відрядження, інші дні відпочинку після повернення з відрядження не надаються. Якщо працівник спеціально відряджений для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, компенсація за роботу в ці дні виплачується відповідно до чинного законодавства. У разі, коли працівник відбуває у відрядження у вихідний день, йому після повернення з відря­дження в установленому порядку надається інший день відпо­чинку (Інструкція про службові відрядження в межах Украї­ни та за кордон: Затв. наказом Міністерства фінансів Украї­ни від 13 березня 1998 p. №59 в ред. наказу Міністерства фінансів України від 10 червня 1999 p. №146 // Праця і зарплата - 1999. - №14).

Відповідно до ст. 71 КЗпП робота у вихідні дні заборо­няється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається з дозволу профспілкового комітету в наступ­них виняткових випадках:

1) для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, загибелі або псу­вання державного чи громадського майна;

3) для виконання невідкладних, наперед не передбаче­них робіт, від негайного виконання яких залежить у подаль­шому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

4) для виконання невідкладних навантажувально-розван­тажувальних робіт з метою запобігання або усунення про­стою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

У таких ситуаціях залучення до роботи у вихідний день провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) влас­ника або уповноваженого ним органу.

Робота у вихідний день компенсується за згодою працівни­ка і власника наданням іншого дня відпочинку або у грошо­вій формі у подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП). До робіт у вихідні дні забороняється залучати працівників, яким не виповнилось 18 років (ст. 192 КЗпП), вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років (ст. 176 КЗпП).

Правило про неприпустимість залучення до роботи в дні щотижневого відпочинку не застосовується до працівників безперервно діючих підприємств, а також тих підприємств, установ, які повинні обов'язково працювати саме в загально-встановлений день відпочинку (наприклад, музеї, театри і т. ін.) На таких підприємствах щотижневий відпочинок на­дається або відповідно до графіків змінності, або в один за­гальний день тижня, що не співпадає із загальновстановле-ним (неділя) днем відпочинку.

Святкові і неробочі дні. Законодавством України про працю передбачені наступні святкові дні, робота в які не про­водиться:

1 січня — Новий рік,

7 січня — Різдво Христове;

8 березня — Міжнародний жіночий день;

1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих;

9 травня — День Перемоги;

28 червня — День Конституції України;

24 серпня — День незалежності України. Законом України "Про внесення змін до КЗпП України" від 24 грудня 1999 p. з переліку святкових днів виключені 7 та 8 листопада — річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Робота також не провадиться і в дні релігійних свят; такі дні згідно із ст. 73 КЗпП називаються "неробочими", чим підкреслюється їх недержавний характер. Проте держава, шануючи релігійні традиції переважної більшості населен­ня, закріпила це положення у законі.

7 січня — Різдво Христове;

один день (неділя) — Пасха (Великдень);

один день (неділя) — Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, особам, які сповідують відповідні релігії, надається до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюванням