Реферат: Територіальна структура суспільства і проблематика соціальних груп
У громадянському суспільстві в полі політики все більшої ваги набувають самоорганізаційні об’єднання громадян. Дійсно, управління суспільством завжди йде поруч із самоорганізаційними процесами, які власне і уможливлюють стабільне існування соціуму як цілісного організму, незважаючи на всі політичні, економічні перипетії та природні катаклізми. При чому обидва механізми соціального відтворення взаємно не виключають але й не передбачають одне одного, більш того, можуть якийсь час існувати самостійно: під час війни чи великих соціальних потрясінь координація дій майже повністю перекладається на державу чи зовнішні органи управління; навпаки – за умов ослаблення центральної влади, в періоди анархії стихійно виникають заміщаючі організації, які регулюють соціальні відносини між різними частинами суспільства, хоча, як правило, на примітивнішому рівні і лише щодо найнеобхіднішого мінімуму життєзабезпечення.
Самоорганізаційні групи рідко коли розглядалися через їх політичний капітал та стратегії, з іншого боку – їх не враховували при аналізі поля політики, що звичайно не означає, що вони не виступали його суб’єктами. І практика трансформації країн колишнього соціалістичного блоку, формування громадянського суспільства, що виявила важливість використання самоорганізаційного потенціалу громадян при зміні політичного й економічного устрою, демонструє нам необхідність їх аналізу саме в рамках поля політики. Безпосередні підтвердженням чого, зокрема, стала нова стратегія Світового банку щодо надання допомоги Україні, обговорення і прийняття якої відбулося у 2000 році. Враховуючи аналіз причин неефективності попередньої програми допомоги, на цей раз у ній робиться особливий акцент на розвиток громадських об’єднань, їх участь у прийнятті рішень загальнодержавної ваги, підвищення відповідальності у вирішенні місцевих питань [12-14].
Самоорганізація як соціальний процес суттєво різниться від інших явищ цього класу. В соціології вже давно поширені, але ще недостатньо розроблені поняття соціальних кіл (хоча сам термін використовувався ще Г.Зіммелем) та соціальних мереж. За суттю вони дуже близько підходять до аналізованих тут процесів самоорганізації. Фактично функціонування соціальних мереж так чи інакше призводить до збільшення просторової локалізації її учасників в межах певного соціального кола. На відміну від соціальних кіл соціальні мережі покликані виявляти міжіндивідуальні зв’язки певної досить широкої і не завжди соціально однорідної спільноти.
Також не варто плутати громадські організації, мережі та центри самодопомоги, корпоративні об’єднання, що поширюють свою діяльність лише недалеко за межі професійної, з системою органів місцевого самоврядування. Оскільки перші є наслідком самоорганізаційних процесів і становлять основу громадянського суспільства, в той час як другі – є лише механізмом, створеним владою для реалізації прав та прагнень громадян на участь в державному управлінні через право вибирати та бути обраним. Органи самоврядування мають формалізовану процедуру свого створення та функціонування і входять до інституту виборної демократії, так само необхідного в громадянському суспільстві. Як бачимо, суб’єкти поля політики, посталі внаслідок самоорганізаційних процесів, можуть використовувати пропонований владою механізм самоврядування, прискорюючи та відразу й легітимізуючи досягнення своїх цілей, але, що суттєво, даний шлях, хоч і вторований, та далеко не єдиний для них. Адже, за принципом доповнювальності, необхідність самоорганізації громадян виникає частіше саме в тих сферах життєдіяльності та щодо тих проблем, управління якими не формалізоване, де не існує стандартних чи хоч би прецедентних способів прийняття рішень, що може бути зумовлене незвичністю та новизною самої ситуації або самою природою даної діяльності. Так, сім’я як соціальна група виникла і по сьогодні значною мірою залишається самоорганізаційним утворенням, покликаним забезпечувати і регулювати фізичне та соціальне відтворення суспільства, а інституційні надбудови над нею у вигляді шлюбу чи інших офіційно встановлених і законодавчо закріплених форм догляду за дітьми, напри клад, усиновлення, державна опіка – лише в утопіях здатні повністю витіснити з неї самоорганізаційну компоненту.
Тож, соціальна політика держави з відтворення населення спрямована на регулювання не лише фізичних параметрів народонаселення (загальну кількість, статево-віковий склад, фізичне та психічне здоров’я), а й соціальних характеристик, які становлять його якісний бік. Соціальні характеристики найважче піддаються прямому контролю та прогнозуванню. Для цієї мети, як правило, задіюють важелі управління існуючих соціальних інститутів (освіти, армії, церкви і т. д.), але опосередкованість такого шляху очевидна, бо соціальні риси відтворюються через соціальне середовище, яке не підвладне директивам законодавчих актів. Дієвішим та безпосереднішим виявляється управління відтворенням бажаної соціальної структури за допомогою регулюванню територіальної організації суспільства, яка об’єктивує соціальне середовище в соціальних колах, групах.
ЛІТЕРАТУРА: 1. Межевич М.Н. Структура социально-территориальная // Энциклопедический социологический словарь. Под ред. Осипова. – М.: ИСПИ РАН, 1995. 2. Малес Л.В. Фізична реальність у соціологічному вимірі// Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. – Х.: Вид-во Харківського національного університету ім. Каразіна, 2000. 3. Белов В. Построение империи: время, протранство, власть.// Русский журнал. Вне рубрик [online] 7 Сентября 2000. [cited 24 ноября 2000] Available from: www. russ.ru/ 4. Фролов С.С. Основы социологии: Учебное пособие. – М: Юристъ, 1997. 5. Сорокин П. Система социологии. В 2т. – Сыктывкар: Коминвест, 1991. – Т.І: Социальная аналитика. 6. Шаповал М. Загальна соціологія. – К.: Український центр духовної культури, 1996. 7. Стариков Е.Н. Общество-казарма от фараонов до наших дней. – Новосибирск: Сибирский хронограф, 1996. – 420с.
8. Ісаєвич Я. Браства та їх роль в розвитку української культури ХVI – XVII ст. – К., 1966. – 184с., Пам’ятки братських шкіл на Україні. – К., 1988. 9. Хорев Б.С. Территориальная организация общества. – М.: Мысль, 1981. – 320с. 10. Доценко А.І. Регіональне розселення: проблеми та перспективи. – К.: Наукова думка, 1994. – 194с. 11. Хорев Б.С. Региональная политика в СССР. – М.: Мысль, 1989. – 283с. 12. Всемирный банк в Украине: исправляя ошибки прошлого. Интервью с Лукой Барбоне, директором всемирного банка по Украине и Белорусии //Траснформация. – №6. – ноябрь 2000-январь2001. 13. Общественность комментирует Стратегию помощи Украине //Траснформация. – №6. – ноябрь 2000-январь2001. 14. Сикора В. Новый подход к подъему Украины со дна. Объединение парадигмы социального капитала с политикой развития //Траснформация. – №6. – ноябрь 2000-январь 2001.