Реферат: Сутність та основні прояви політичної думки Макіавеллі
Як альтернативу найманим військам Макіавеллі запропонував використовувати власні регулярні війська держави і загони міліції. Йому навіть удалося зробити спробу створення таких військ у Флоренції, але по примсі долі ці війська були розбиті найманцями короля Франції. Незважаючи на невдачу Макіавеллі не утратив віри в правильність своєї ідеї, і навіть набагато пізніше цієї поразки, під час роботи над "Керівник державием" лейтмотивом думки Макіавеллі є створення власних військ, опора на власні сили. Сильна, об'єднана нова держава повинна мати армію зі своїх власних громадян, що могли б у будь-який час устати на захист волі і незалежності своєї батьківщини. Тільки власні війська, власна регулярна армія можуть вірою і правдою служити державі. Причому, вирішуючи чисто практичні задачі, зв'язані з підвищенням боєздатності армії, Макіавеллі радить набирати солдата переважно із селян, як найбільш придатних до військової служби людей; потім уже йдуть ковалі й інші ремісники, чиї навички і сила можуть бути корисні і на військовій службі.
У той же час Макіавеллі вбачає тісний взаємозв'язок і взаємозалежність між правильним державним устроєм - "гарними законами" - і гарними військами, тобто сильну армію можна одержати лише маючи сильну державу.
Але якщо з захистом від зовнішніх ворогів усі більш-менш ясно, те з внутрішніми справу обстоїть трохи складніше. Армія, звичайно, здатна захистити володаря і від власного народу, але цей спосіб звичайно ні до чого гарному не приводить. Зрозуміло, неможливо одночасно задовольнити всіх і кожного, але розумний правитель повинний уміти заручатися підтримкою більшості своїх громадян. При цьому одна з найважливіших задач правителя - це підібрати собі мудрих радників, адже саме по наближеним керівник державия судять про нього самому, і саме від наближених багато в чому залежать рішення правителя. Керівник держави повинний заохочувати правдивість своїх міністрів і, навпроти, дуже турбуватися, якщо хтось раптом збрехав би йому. Але в той же час, дотримуючи належної дистанції, вислухувати правду керівник держави повинний тільки від своїх довірених осіб і тільки тоді, коли він сам того побажає. Але, вибираючи собі міністра, правитель повинний подбати про те, щоб ця людина була вірна йому, а для цього необхідно відповідним чином винагороджувати його: грошима - щоб зробити його несприйнятливим до підкупу, реальною владою і почестями - щоб людина почувала себе необхідним і був упевнений у завтрашньому дні. Керівник держави повинний уміти сприймати корисні ради своїх міністрів, а для цього він, принаймні, не повинний бути дурнем.
У питанні підбора тих, хто йому буде служити, правитель керується інтуїцією і своїм знанням людей, але Макіавеллі дає і деякі загальні принципи. Керівник державию взагалі простіше живеться, якщо його влада в державі успадкована, і його персона освячена багатовіковою силою звички. Це не рятує керівник державия від необхідності думати, але дозволяє жити ледве спокійніше. У нових чи завойованих державах справа обстоїть трохи інакше. Як обов'язкову дію Макіавеллі наказує новому керівник державию видання нових законів - по можливості, звичайно, гарних - просто навіть для того, щоб змінити уклад життя і всі стереотипи, зв'язані з колишньою владою. Як зауваження Макіавеллі говорить, що, незважаючи на парадоксальність цього твердження, люди, задоволені колишнім урядом, мають дуже багато шансів стати лояльними громадянами стосовно нової влади. І, навпроти, обличчя, що допомагали здійснити захоплення влади і стають спочатку природними помічниками володаря, особливо небезпечні згодом. Вони почувають, що знаходяться в особливому положенні, вимагають привілеїв, почестей, нагород, що, звичайно, може не сподобатися керівник державию; але, більш того, вони самим своїм існуванням нагадують і керівник державию, і народу про зміну влади. Тобто такі люди далеко не завжди надійні.
Макіавеллі вважав, що для безпеки нової держави найкраще знищити всякі спогади про старий. Особливо це важливо у відношенні тих, хто по якихось розуміннях ( допустимо, у силу споріднення ) міг претендувати на трон. Такі люди, може бути, і не небезпечні самі по собі, але вони зможуть стати "прапором", під яким зберуться всі незадоволені. Як би жорстоко й аморально це ні звучало, але єдиним діючим способом рятування від погрози є фізичне усунення можливих супротивників. Крім того, на думку Макіавеллі, у володаря існує ще один цілком реальний ворог, здатний розхитати держава зсередини; він указує на дворянство, на ті, хто "праздно живе на доходи зі своїх маєтків, нітрохи не піклуючись ні про обробку землі, ні про те, щоб необхідною працею заробити собі на життя", - як на головного ворога кожної - і республіканської, і монархічної центральної влади. Згідно Макіавеллі, саме дворянський стан є основною причиною загибелі держав і знищення всякої моральності і громадянскості. " Подібна порода людей рішучий ворог усякої громадянскості ", - пише Макіавеллі. Тому він радить просто викорінити дворян: " Бажаючий створити республіку там, де мається велика кількість дворян, не зуміє здійснити свій задум, не знищивши попередньо всіх їх до єдиного ".
Досить чітко в "Керівник державиі" виражена позиція Макіавеллі стосовно релігії взагалі і стосовно католицького Рима зокрема. Макіавеллі всіляко підкреслював величезну значимість релігії для життя держави і величезну користь, що може витягти розумний правитель з релігійності людей. Релігія саме як суспільний, соціальний інститут зовсім необхідний для побудови і функціонування держави. За допомогою релігій створюються нові держави, поєднуються народи і країни, в ім'я релігійних ідеалів люди здатні на подвиги і позбавлення, і задача володаря повернути цю енергію релігійного фанатизму на благо собі і державі, зробити її творчої.
У такий спосіб Макіавеллі добре бачив, почував і усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і влада над розумами і серцями віруючих і тому призивав усіляко використовувати цю силу для загального блага, особливо для об'єднання і зміцнення держави. Виходячи з цього, Макіавеллі настійно рекомендує главам чи республік царств зберегти основи підтримуючої їхньої релігії. Якщо вони будуть заохочувати і множити усе, що виникає на благо релігії, хоча б вони самі і вважали все це обманом і неправдою, то їм буде легко зберегти своя держава релігійним, а значить - добрим і єдиної.
Однак Макіавеллі визнавав саме практичну користь релігії. Після знайомства з його добутками в мене не створилося відчуття, що він був глибоко релігійною людиною. Скоріше в поняття Бога він уключав деякі абстрактні сили долі, з якими людина може і повинний бороти. Що стосується християнської релігії, а особливо Римської католицької церкви, то до неї він, схоже, і зовсім не випробував ніякої поваги. Це його злегка зневажливе відношення цілком з'ясовне. Як християнин de jure він зобов'язаний був знати основні догмати християнської віри, як утворений людина свого часу він повинний був читати праці батьків церкви, але те, що він бачив навколо себе, нітрохи не нагадувало світ євангельських заповідей. Розпусні і продажні священики, обагрені кров'ю руки намісників святого Петра, кардинали, що б'ються за владу подібно зграї диких псів, - от те, що було цілком звичайним для того часу. Ті ж, хто намагався бороти з положенням речей, що створилося, найчастіше розставалися з волею, а те і із самим життям. Як приклад можна привести сучасника і земляка Макіавеллі - Савонаролу, але і цей борець за чистоту Церкви навряд чи був людиною, здатним залучити симпатії такої особистості як Ніколо Макіавеллі до християнської релігії; вузьколобий фанатизм, непомірна гординя, що погано сполучається з проповідуваною ним християнською смиренністю, - людина, наділена такими якостями, не занадто підходив на роль ідеального пастиря.
Ще одним запереченням проти християнства було те, що в поведінкову модель християнина ніяк не вписувалася ідея "сильної особистості", запропонована Макіавеллі. Ідеалом керівник державия є людина, що йде до поставленої мети незважаючи ні на які перешкоди, не обертаючої уваги на долю; така людина повинна уміти відкинути всі, включаючи десять заповідей, в ім'я рішення задачі, що коштує перед ним. Християнство ж не сприяє вихованню таких людей, і взагалі, християнський спосіб життя знесилив світ і зрадив його в жертву мерзотникам, тому що християнська релігія направляє сили людини на терпіння, а не на подвиги.
Однак основною причиною неприйняття Ніколо Макіавеллі не християнства взагалі, але Римської католицької церкви була невідповідність її політики протягом багатьох століть ідеї об'єднання Італії. Як щирий патріот своєї батьківщини Макіавеллі не міг не повставати проти положення речей, що існував на той момент: роздробленості країни на дрібні напівфеодальні князівства, що постійно воюють між собою і не бажаючі об'єднатися навіть для відсічі численним зовнішнім ворогам, руйнування країни іноземними арміями і багатьох інших лих.
Здається, існує ще нескінченно багато точок зору, з яких можна розглядати цей добуток. Наприклад, "Керівник держави" з'явився одним з перших праць, а по суті і практичному посібнику, по міжнародній дипломатії. Цією книгою Макіавеллі ще раз підтвердив, що він був одним із самих блискучих дипломатів епохи і, без сумніву, гідним представником славної школи Флорентійської дипломатії.
Також, розглядаючи якості, який повинний би володіти ідеальний керівник держави, Макіавеллі вперше в Новій історії заговорив про економіку держави як складової частини його благополуччя. Розглядаючи скнарість як порок людини, але чеснота державного чоловіка, він указав на неприпустимість занадто високих податків, тобто таких, виносити які населення вже не змогло б. Макіавеллі затверджував, що керівник держави може бути щедрим тільки за рахунок чужого добра - військового видобутку, наприклад, - але ніяк не за рахунок добробуту своїх підданих.