Реферат: Християнство в соціосинергетичному контексті

Процес самоструктурування християнства здійснювався на початку хаотично: були відсутні локальні структури, які б виконували функції центрів соціального порядку, християни жили незалежними одна від одної спільнотами, були відсутні чітко впорядковані теологічні норми, які б регулювали життя нової соціальної групи. Але вже в ІІІ-ІV сторіччі нашої ери процеси самоорганізації християнства зумовили появу стійких соціальних структур навколо ресурсних потенціалів: громади починають згуртовуватись навколо проповідників, розвиваються чіткі ієрархічні структури із розподілом владних повноважень (запровадження єпископського сану, кредо, канону тощо). Це значно зміцнило позиції християнства в теологічній боротьбі з іншими видами релігій та в боротьбі за виживання проти офіційної влади.

Римська імперія, яка вже знаходилася в стані занепаду, не здатна була протистояти християнському руху, який набував все більшої сили, в той же час, усвідомлювалась необхідність соціально-легітимізуючого важеля, здатного запобігти деструктивним процесам в суспільстві. Тому очевидно, що такі міркування були одним із вагомих аргументів на користь прийняття імператором Константином рішення щодо перетворення християнства із опозиційної в державну релігію.

Подальший перебіг історичних подій показав, що союз Римської держави та християнства виявився нетривким, оскільки з часом імперія впала під наступом зовнішніх ворогів. Проте чітко локалізована, диференційована християнська структура в цих умовах вижила і, навіть більше того, показала здатність своєї системи пристосовуватись до нових обставин. Занепад Римської імперії сприяв тому, що в цих умовах церква для збереження стабільності суспільства змушена була взяти на себе виконання секулярних обов’язків (оборона Рима, управління навколишніми територіями, забезпечення населення продуктами), що послугувало прецендентом для майбутніх претензій церкви на світську владу.

Динаміку християнства як живої соціальної системи, здатної до саморуху, визначають адаптаційні процеси не лише по відношенню до факторів зовнішнього, але і власного внутрішнього середовища. Висока чутливість християнства до дії різного роду чинників супроводжувалась структурними та організаційними змінами всередині самого соціального інституту, що дозволяло підтримувати автентичність структури. Прикладом такої внутрішньої еластичної реакції є виникнення чернецтва, пустельництва у лоні християнства, які спочатку сприймались як контркультура, але згодом стали однією із підвалин християнської культури.

Здатністю до адаптивних зрушень можна пояснити і просторову експансію християнства, яку воно здійснювало з моменту свого виникнення (асиміляція варварів у християнському світі, хрестові походи, прийняття Руссю християнського варіанту релігії тощо).

Ретроспективний погляд на історію зародження християнських структур протягом першого тисячоліття відображає їх відкритий характер, активний процес співро­бітництва з іншими соціальними системами, що в синергетичному розумінні є природнім, адже процеси зародження, становлення нового соціального порядку передбачають пластичність системи як до мікро- , так і до макрофлуктуацій, порушення симетрії всередині соціального цілого, активне запозичення та освоєння зовнішніх джерел енергії заради забезпечення конкурентоспроможності системи.

Протилежною тенденцією в самоорганізації соціальної системи в синергетичному дискурсі є процеси, що пов’язані із збереженням соціального порядку, які характеризуються інтегральністю, синтезом структур, процесів всередині соціального цілого, недостатньою чутливістю системи до зовнішніх та внутрішніх детермінант.

Епоха пізнього середньовіччя пов’язується із зниженням інтенсивності соціальних процесів всередині соціального інституту християнства, максимальною ієрархізацією владних повноважень, посиленням однорідності соціальних взаємозв’язків в системі. Констеляція різного роду чинників (історичних, політичних, економічних тощо) сприяла тому, що християнство в західному суспільстві по мірі соціального конституювання згодом монопольно перебрало на себе виконання соціально-консолідуючих функцій, відтворення соціальної структури та зв’язків. По суті кажучи, не існувало інших альтернативних соціальних утворень, здатних конкурувати із християнством в інтегруючій площині. Протягом століть церква виступала соціальним інтегратором саме через діяльність в якості легітимного органу влади. Завдяки створенню цілісної християнської інфраструктури (папського престолу, структури парафій, в межах яких люди причащалися до таїнств, сплачували церковну десятину, формували свою моральну поведінку, мережі монастирів, інституту інквізиції, монополії церкви на освіту тощо) був здійснений перерозподіл влади на користь духовних осіб. В середні віки інститут християнства також слугував засобом циркуляції, тестування кадрів, адже доступ до вищих церковних та світських посад лежав через монастирську освіту, знання латині, виявлення лояльності до офіційної християнської ідеології.

З позиції теорії самоорганізації середньовічне християнство можна ідентифікувати як самоізольовану систему, яка шляхом мінімізації контактів із зовнішнім світом, погашення флуктуацій (посилення ортодоксальності вчення, жорсткої боротьби із єрессю), втрати ресурсного забезпечення нівелювала свій адаптаційний потенціал. То ж, коли потік ідеологічних, економічних, наукових викликів зріс, релігія зазнала поразки у боротьбі із новітніми соціальними утвореннями.

Продовжуючи перегляд шляхів розвитку християнства слід зазначити, що в ХІІ – ХІІІ ст. у Європі відбулися вагомі зрушення: почали зароджуватись паростки економіки, комерція сприяла розламуванню рамок регіоналізму, всередині християнства набирали силу критичні течії єретиків, розкольників, зростало міське населення, поширювалась писемність, набирали сили національні держави. В цілому, в цей період християнська інституція опинилась в незвичайному для неї соціально-економічному, політичному ландшафті. Відповіддю церкви на черговий “виклик історії” стала консервація існуючих устоїв, відсутність ефективних реформ, жорстка боротьба як із зовнішніми, так і внутрішніми флуктуаціями (суди інквізиції над єретиками, бюрократизація папської монархії, відлучення від церкви, зростання фінансових потреб Ватикану).

Таким чином, відсутність ефективних адаптаційних механізмів, які б забезпечували інтегративний взаємозв’язок релігії, як із складовими своєї системи, так і зовнішнього середовища логічно привела соціальний інститут християнства до доби Реформації, яка сприяла відновленню рівноваги у суспільстві, але вже на користь світської влади. Соціально-регулюючі функції поруч із релігією на себе перебрали нові інституалізовані форми соціальної діяльності: наука, освіта, управління, економіка тощо.

Чи означає посилення ефективності світських владних структур стосовно згуртовуючої функції в суспільстві безповоротний секуляризаційний процес? Перш ніж спробувати дати відповідь на це непросте питання слід звернути увагу на те, що синергетична перспектива не розглядає соціальний розвиток як однозначно висхідний, прогресивний процес, а, навпаки, акцентує увагу на його поліваріативності. Відповідь на це питання може дати активна поведінка конкретної соціальної структури, її здатність адаптуватись до тих чи інших соціальних контекстів.

Розвиток релігії, як відзначали ще класики соціології, зумовлюється коливальними рухами: розквіт релігії – занепад – відродження (по П.Сорокіну – це циклічне чергування умоглядної та чуттєвої культур,по В.Парето – це чергування епохи священиків, що охороняють віру, та епохи скептиків – інтелектуалів). В основі таких коливань лежить періодичне вичерпання можливостей, творчого потенціалу кожного попереднього соціального порядку. В синергетичній перспективі цілком логічно припустити, що такі циклічні зрушення є своєрідною відповіддю живої динамічної соціальної системи на назрілі буттєві проблеми.

Сучасні соціологи вказують на відмінності між двома принципово різними підходами щодо визначення соціальної ролі релігії в суспільстві: з одного боку, мається на увазі структуруючий вплив християнства на розвиток соціальних інституцій, а, з іншого боку, увага фокусується на внутрішньособистісній вірі в бога (“внутрішня” та “зовнішня” релігійність (Р.Адорно); релігійність “інтерналізована та інституалізована” (Г.Олпорт); релігійність, що заснована на особистісному досвіді, та така, що грунтується на піідкоренні загальновизнаним нормам (Р.Аллен); містична, індивідуальна та організаційна, або легалізована релігійність (А.Маслоу)).

Як на думку автора, процес секуляризації зумовлює не стільки зникнення самого соціального інституту християнства, скільки зміну його організаційної форми, важелів, при допомозі яких цей соціальний феномен може виступати консолідуючим фактором. Адже соціальний інститут, за термінологією сучасного російського соціолога В.Биченкова, може приймати організаційну форму не лише емпіричного, колективного утворення (“соціального тіла”), а й надемпіричного, трансчасового утворення (“геометричної точки”), здатного впливати на свідомість, поведінку людини могутністю свого принципу..

Зрозуміло, що в умовах інституційного різноманіття сучасного соціуму говорити про структуруючий вплив християнства як соціальної організації є перебільшенням, проте ідейно-психологічний вплив християнських чеснот, засад, як своєрідної віртуальної реальності, прийнявших форму надемпіричних, надколективних утворень є досить вагомим, оскільки людська природа завжди потребувала і буде потребувати в пошуку відповідей, пов’язаних з питаннями осмислення фінальності людського буття, усвідомлення межі економічних, науково-технічних прагнень людини в сучасному суспільстві. Мова може йти про секуляризацію соціальних відносин, але не свідомості.