Реферат: Електроенергетика України
План
Мета роботи.
Постановка проблеми.
Аналіз проблеми.
Пропозиції до розв’язання проблеми.
Обґрунтування пропозицій і вибір альтернатив.
Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями.
Необхідні ресурси і умови.
Висновки.
Мета роботи
Метою даної роботи є проаналізувати стан галузі електроенергетики в Україні в конкурентному середовищі та визначити її конкурентоспроможність, а також її роль в розбудові незалежної України та перспективи всередині країни.
Постановка проблеми
Електроенергетика є базовою галуззю економіки України, від надійного і сталого функціонування якої значною мірою залежать темпи виходу України із скрутного економічного становища та енергетична безпека держави.
Електроенергетична галузь функціонує в особливих умовах. Процес постійного і безперервного в часі збалансування виробництва і споживання електроенергії забезпечується єдиним диспетчерським управлінням об'єднаною енергетичною системою України.
В силу зазначених особливостей шлях електроенергії від виробника до споживача не може відбуватися без проходження стадії оптової купівлі-продажу, що зумовлює необхідність існування оптового ринку[1].
У 1994 році з метою запровадження конкурентних засад в електроенергетиці розпочато структурну перебудову та реформування енергетичної галузі. Реформування здійснювалося за такими напрямами:
реструктуризація галузі;
запровадження конкурентних відносин між виробниками та постачальниками електроенергії;
державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в електроенергетиці;
створення оптового ринку.
Протягом 1994-1996 років проведено демонополізацію та реорганізацію виробничих енергетичних об’єднань, асоціації ГЕС та підприємств енергетичних мереж, які забезпечували на відповідних територіях виробництво, транспортування, розподіл та реалізацію електроенергії, і створено нову структуру галузі, яка сприяє формуванню конкурентних відносин на оптовому ринку електроенергії.
У результаті реорганізації галузь має таку структуру:
4 енергогенеруючих компанії на базі теплових електростанцій;
1 енергогенеруюча компанія на базі атомних електростанцій;
2 енергогенеруючі компанії на базі гідроелектростанцій;
40 енергопостачальних компаній — власників розподільних мереж, які поставляють електроенергію споживачам.
Частка електроенергії виробленої на різних типах електростанцій становить:
ТЕС – 36,4 млн. кВт
АЕС – 12,8 млн. кВт
ГЕС – 4,7 млн. кВт
Щодо палива, яке українські енергогенеруючі підприємства використовують для виробництва електроенергії та тепла можна зазначити:
АЕС. Ситуація ускладнюється відсутністю у державі власного циклу виробництва ядерного палива. З 1998 року припинено російські поставки тепловиділяючих збірок на компенсаційній основі, тому обсяги виробництва електроенергії на АЕС безпосередньо залежать від політичних рішень щодо погашень заборгованостей перед Росією за поставлене ядерне паливо.
ТЕС (найбільша частка у виробництві електроенергії). Використання низькоякісного (непроектного) палива на багатьох блочних електростанціях спричиняє інтенсивне старіння обладнання ТЕС[2]. Використовуване паливо:
Кам’яне вугілля – частка у виробництві електроенергії та тепла у 2000 – 25,5%
Природний газ – частка у виробництві електроенергії та тепла – 23,1%
Мазут – 1,4%.
Але, не зважаючи ні на що, галузь потребує коштів, інакше вона стане просто небезпечною[3]. Достатньо сказати, що вже цілком вичерпали свій ресурс 98% енергоблоків теплових електростанцій. Зношеність енергомереж країни, за даними Мінтопенерго, призвела до того, що технологічні втрати електроенергії в них складають 20% її транспортованої кількості та постійно зростають: у 1996 р. вони складали трохи більше 12%, а сьогодні в таких областях як Хмельницька, Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Херсонська, Одеська доходять до 36—44%. За оцінками експертів, Україна щорічно втрачає в електромережах електроенергію, для виробництва якої необхідно до 10 млрд. кубометрів газу.
Представники енергопостачальних компаній вважають, що чималу частку в загальних технологічних втратах електроенергії складають так звані «комерційні» втрати — неврахована електроенергія, що була поставлена споживачам. В результаті постійно знижується рентабельність української енергетики. Так, середній показник рентабельності українських обленерго в першому півріччі 2001р. склав майже «мінус» 7% (проти «мінус» 2,3% — за аналогічний період минулого року). Поряд з високими втратами в мережах, енергетики пояснюють свої низькі фінансові результати недостатнім розміром тарифів на передачу електроенергії. На їхню думку, зростаючі втрати електроенергії, що чинять чималий тиск на тарифну політику, можна знизити, зокрема, шляхом удосконалення роботи зі споживачами і заміни приладів обліку. Однак це просто неможливо за нинішнього рівня тарифів.
А ще наші енергетичні біди, очевидно, багато в чому пов’язані з масовим розкраданням енергетичного майна. Це явище набуло надзвичайного характеру і унеможливлює стабільну роботу енергосистеми. Незалежна галузева профспілка енергетиків України навіть звернулася з цього приводу до керівників держави. «Якщо облдержадміністрації не нададуть підтримки енергетикам, третина електромереж в областях не будуть належним чином підготовлені до роботи в осінньо- зимовий період 2001—2002 років, — стверджує профспілка і попереджає, що це «перекреслить надії на стале енергопостачання»[4]. За інформацією представників енергопостачальних компаній, розкрадання майна в електромережах особливо активізуються під час відключень споживачів від електроенергії в осінньо-зимовий період.
Отже, постає питання, як здолати ці проблеми. Адже тут ми стикаємося з нашою постійною проблемою: робити треба дуже багато, а коштів, як завжди, не вистачає.
Так як ця галузь є однією з найважливіших у розвитку та існуванні держави, то питання про те чи варто її розвивати навіть не може ставитись. Отже, таким чином постає питання: яких заходів потрібно вжити для поліпшення ситуації, що склалася. Отож, саме ця проблема і є головною темою моєї роботи.
Аналіз проблеми.
Аналізуючи нинішню структуру енергетики, отримаємо як незаперечний факт, що вона не оптимальна. Як відомо, середній брутто ККД конденсаційних теплових електростанцій становить 34-38%. Якщо врахувати витрати електроенергії на власні потреби ТЕС (робота насосів, подріблення вугілля та інші), то нетто-ККД можна оцінити на рівні 30-34 %. Якщо ж врахувати ще й витрати на трансформацію і передачу електроенергії, які подекуди сягають 16 % і більше (а за нормативами мають бути в межах 6-8 %), то для окремих віддалених споживачів ТЕС працюють з ККД 22-26 %. Решта енергії первинного носія розсіюється в наколишнє середовище. Зовсім інша ситуація з використанням енергоносіїв спостерігається при когенерації - комбінованому виробництві електричної і теплової енергії. У цьому випадку брутто - ККД становить 75 -85 %. Якщо врахувати, що такі енергооб`єкти, у тому числі й ТЕЦ, як правило, не передають виробленої ними електричної енергії на далекі відстані, то їх нетто-ККД можна оцінювати на рівні 74-84 %, тобто у 3-3,5 рази вищий, ніж для великих конденсаційних ТЕС і ДРЕС. Перевага ДРЕС перед ТЕЦ у тому, що це електростанції надзвичайно великої потужності, де завдяки концентрації виробництва досягаються низькі експлуатаційні витрати, а в кінцевому результаті і нижчі тарифи не електроенергію. В більшості випадків тарифи на електроенергію, вироблену ТЕЦ, не можуть конкурувати з тарифами на електроенергію від ДРЕС. Однак зі зростанням цін на паливо, ця ситуація буде змінюватись на користь ТЕЦ. Енергетики в Західній Європі дотримуються думки, що частка електроенергії, виробленої ТЕЦ, повинна в загальному балансі становити близько 50 %. В Україні ж ця частка не перевищує 7 %[5]. Наведене свідчить, що структуру енергокомплексу України необхідно змінювати, збільшуючи частку ТЕЦ, а також інших заходів децентралізації електроенергетики, а тому будівництво електростанцій великої потужності має бути припиненим. Це стосується і АЕС, де ККД використання вилученої в реакторах енергії нижчий, ніж на конденсаційних ТЕС. Для реалізації цього напряму структурної перебудови енергокомплексу можна передбачати модернізацію (реконструкцію) відносно невеликих ТЕС на ТЕЦ там, де це можливо, а також застосування когенераційних надбудов на котельних, а також в енергомістких технологічних процесах різних виробництв, зокрема металургійних, хімічних, виробництва будівельних матеріалів і конструкцій. Переваги комунальної і децентралізованої енергетики окрім наведених вище полягають ще й у тому, що на спорудження енергооб`єктів потрібні менші капітальні вкладення. Дуже важливо, що вони менші не тільки в абсолютних одиницях, а й у відносних.
Оптимальне співвідношення часток централізованої і комунальної (децентралізованої) енергетики має визначатись на підставі аналізу поточних техніко-економічних показників роботи енергооб`єктів і, зрозуміло, що воно не буде стабільним в часі. Особливої уваги потребує при цьому питання розміщення об`єктів комунальної і децентралізованої енергетики. У цьому випадку необхідно враховувати, що найбільші втрати виробленої електроенергії мають цілі регіони, віддалені від ДРЕС та АЕС на значні відстані (Крим, Одеська, Рівненська, Волинська, Житомирська області, південні частини Херсонської, Запорізької та Донецької областей), а на всій території України це переважно села, до яких прокладені ЛЕП відносно невисокої напруги (6 кВ, 10 кВ). За розрахунками фахівців США передача електроенергії напругою 11 кВ на відстань більше 5 км за діючих тарифів є збитковою через високі питомі і абсолютні втрати електроенергії. Із цього напрошується висновок, що для сіл та інших віддалених енергоспоживачів ефективне вирішення проблеми енергозабезпечення також вимагає створення власних електрогенеруючих об`єктів. У цьому випадку, маючи на увазі охопленість національною енергосистемою 97 % території України, можна вважати доцільним, щоб власні електрогенеруючі потужності були під`єднані до мережі і розраховані на покриття лише пікового навантаження, коли втрати енергії в мережі найбільші. Окрім поступового нарощування власних генеруючих потужностей, це дозволить "акумулювати" в електромережі оперативні надлишки генерованої енергії. Дані Світової енергетичної конференції щодо ресурсів енергоносіїв свідчать, що для забезпечення сучасних потреб в паливі та енергоносіях їх достатньо на такі терміни: нафта - 30 років; природний газ - 50-60 років; вугілля - 500-600 років; пального для АЕС на повільних (теплових) нейтронах - близько 11-25 років (за деякими даними 120 років), на швидких - 800-1000 років. Якщо врахувати незамкнутість паливно-ядерного циклу в Україні та небезпечність АЕС, а особливо на швидких нейтронах, яких Україна ще не має і невідомо, коли зможе розробити та впровадити, то найперспективнішим із освоєних енергоносіїв в енергетиці на майбутнє можна визначати лише вугілля. Навіть якби ми змогли найближчим часом вирішити проблеми поставок нафти та газу з інших, окрім Росії, країн, то й тоді з огляду на швидку вичерпність цих носіїв стратегію розвитку енергетики на довготривалу перспективу необхідно пов`язувати насамперед з вугіллям, якого в Україні є достатньо для забезпечення цих потреб, але структура вугледобування та техніка його використання в енергетиці потребує корінної модернізації. Особливої уваги потребує вирішення проблем запобігання забрудненню довкілля сірчаним ангідридом, оксидами азоту, пилом, що досить успішно вирішено в промислових країнах світу. З огляду на останнє необхідно використати їх досвід, а також знайти в нинішній скруті шляхи залучення іноземних інвесторів до модернізації паливно-енергетичного комплексу, пов`язаного з видобуванням та використання вугілля.