Реферат: Культура та риторика Візантії

Риторика Візантії та її вплив на життя

Особливу роль у поширенні християнської доктрини зіграла риторика. Афінська школа риторики була філософською. Візантійські релігійні проповідники на перших етапах заперечували її значення, вважаючи язичеством. Однак незабаром християнські проповідники стали випробувати необхідність у риторичних знаннях. Причина крилася в необхідності вести полеміку між прихильниками християнства і язичества, із представниками різних плинів у християнстві. Відмінність колишньої язичеської риторики від ранньосередньовікової у тому, що язичники зверталися до освічених громадян міст, христаянські проповідники - до сільських жителів, бідноти, низів. Християнська риторика розвивалася в трьох напрямках:

тлумачення текстів священного писання (екзегетичне тлумачення);

повчання, наставляння для віруючих;

складання богословських проповідей.

Усе це розвивалося в зв'язку з нестатками церковної служби, літургії. У богословських школах в Олександрії, Антіохії й інших містах складалася система богословських дисциплін, включаючи полемічну апологетику, догматичне богослов'я, екзегезу. У IV ст. прославленими християнськими риторами були Василь Великий - єпископ Кесарій Кападокійський, один з батьків церкви, що розробив варіант літургії, автор "Шестиднева", у якому виклав основи християнської космології. Іоанн Златоуст - константинопольський патріарх, прихильник аскетизму, автор безлічі богословських праць, проповідей і псалмів; Григорій Нісський - церковний письменник, що брав участь у розробці "Символу віри", вплинув на розробку християнської догматики і символічної екзегетики. Крім богословської риторики, у Візантії існувала цивільна риторика, що активно використовувала досягнення грецьких риторів, міфологію. Згодом вона переродилася в поезію і була витиснута гімнами, похвальними словами, панегіриками.

Школу у Візантії успадковано було від греків. Школа виявилася найбільше стабільним елементом із всіх установ, зберігши сформовані традиції. Зошити учнів-християн з Єгипту IV в. збігаються з зошитами ранніх століть. В основі освіти 7 предметів (орфографія, граматика, риторика, філософія, математика, юриспруденція). У ранній період школа мала світський характер, вважалася корисної імператору і народу. Тому, хто отримав освіту, відкривався доступ до службової кар'єри. Поступово ряд предметів зі списку був витиснутий богословськими науками. У 529 р. у правління Юстиніан були заборонені грецькі навчальні заклади, закрита академія Платона, лікей Арістотеля, підручники, лексикони зі згадуванням грецьких міфів і богів, частина юристів, медиків, риторів була арештована, частина страчена. Потім стали спалювати книги не богословського змісту. У противагу античної освіченості стали відкривати богословські академії, у яких вивчалися такі предмети, як екзегез, гомілетика, літургія, полемічна апологетика, догматичне богослов'я, читали і тлумачили Священне писання.

Література Візантії довго зберігала міфологічні сюжети, образи й імена богів греко-римського пантеону, що вплітаються в канву християнських сюжетів. Рання література, крім апокрифів, уключала грубі фольклорні вимисли про Христа-отрока як могутньому, грізному, що володів дивовижної силоміць герої. Популярними були народні сказання і книги про Олександра Македонському. Створювалася житійна література. "Житіє преподобного батька нашого Антонія" - перша біографія знаменитого єгипетського аскета, засновника чернецтва. Її автор - Панас Олександрійський керувався ідеєю показати зразки для наслідування. У IV ст. з'являються "Сповідь" і "Про град божому" Августина, прозваного Блаженним. Житія святих буяють чудесами, праведністю життя, мученицькою смертю за переконання і таємне прийняття християнства - такі сюжети книг у першій половині історії Візантійської культури. Вони змінюються описами переслідувань ченців іконоборцями. В міру посилення релігійного змісту література до XII в. стає усе більш розумової, створюється літературний канон, художник живе у вигаданому світі. Пригодницький жанр ("Ісміній і Ісмина") наповнений любовними історіями, продажами в рабство, зустрічами з піратами, підступними володарями заморських країн, благополучними з'єднаннями люблячих, що зберегли у всіх перипетіях вірність, любов і безвинність. У народі користалися любов'ю байки і військові пісні.

В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії), по-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.

Візантійська імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини XV ст.

Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську імперії.

Імператором Східної Римської імперії, було проголошено Аркадія (395-408 рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу “Роменською”.

В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця існування Візантії – грецька мова.

У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3 основних періоди.

Перший період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом рабовласницьких і початком формування феодальних відносин.

Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток феодалізму.

Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального господарства.

Візантійська література справила значний вплив на європейську, в тому числі на літературу слов’ян, своїми пам’ятками, переважно до ХІІІ ст. Візантійська писемність характеризується не тільки грецькими рукописами, але й слов’янськими перекладами, котрі інколи зберегли твори, невідомі в оригіналі.

Початок власне візантійської літератури належить до VI – VII ст., коли грецька мова стає панівною у Візантії. Однак пам’ятки народної творчості Візантії до нас майже не дійшли.

Серед церковної літератури, що дійшла до нас, виділяється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками був Роман Солокоспівець (VI ст.), котрий написав близько тисячі гімнів.

Від елліністичного прози Візантія успадкувала багато. Манеру еллінізму повторюють еротичні романи пригод Геліодора (“Ефіопки” про Феогена і Харіклею) – IV ст., Ахілла Татія (про Клітор фона і Левкіппу) – V ст., Харитона, Лонга та інші. З прозаїчних жанрів на початок візантійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, автори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда. Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу. Псел – яскравий, непересічний письменник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ, автор багатьох віршів на честь василевств і прихильник їхніх ворогів. Най чисельним у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри і види грецької риторики, також промови і епітафії, монодії. У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством. Найбільш яскравим явищем у його творчості є “Хронографія”. Вона насичена іншою, художньою правдою, що створює єдину картину епохи – драму людей і драму імперії.

Для візантійського суспільства заглиблення в давню мову і культуру та їх ідеалізація ще більше загострювала складну проблему двомовності, яке визначалося ступенем освіченості, а врешті-решт – соціальною незалежністю.

Література

“Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.