Реферат: Релігії Давнього Китаю

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, віч­ним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знай­ти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармо­нійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Та­ким ідеалом для людства є «мудрець», «благородний муж», якому властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудре­ців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає про­столюдина, налаштованого, як би вигідніше пристосувати­ся в житті, який презирливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимог­ливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки освіті, то простолюдина може спонукати до вдос­коналення лише страх перед покаранням.

На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе міс­це, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є любов, що зобов'язує до взаємоповаги вдома, старанності на робо­ті, правдивості у стосунках з оточуючими. Особливо важ­ливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуці­анство вважає основою політичної та соціальної структу­ри суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Досконалість людини неможлива без її гармонійної діяльності. Як розвиток цього положення конфуціанство запропонувало концепцію серединного шляху, що унемо­жливлює крайнощі в думках і вчинках. Сповідування йо­го налаштовує людину на постійне пристосування до об­ставин, що змінюються, підкорення владі.

Маючи в основі антропоцентричну ідею служіння лю­дям, конфуціанство як релігійна система стримане щодо служіння духам, ідеї загробного життя, релігійного місти­цизму, магії. Байдуже воно і до проблем космогонії. А сам Конфуцій, хоч і брав участь у присвячених духам ритуальних дійствах, вважав: «Мудрість полягає в тому, щоб серйозно віддаватися обов'язкам, які стосуються лю­дей, і, шануючи духів, триматися від них подалі».

Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об'єд­нував обрядові правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і привчав до цього інших. Він визнавав тогочасну суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має суворо дотримуватись суспільних порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою.

Дуже важливим у конфуціанстві є вчення «про іме­на»: будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має дотримуватися визначених для неї норм поведінки (лі). Державу повинні очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховува­ти підлеглих. За потреби вони мусять «виправляти іме­на», тобто ставити кожного на своє місце в суспільстві. Відмінність між вищими станами і простолюдом не може бути стертою: «Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів». Благородна людина має бути налаштована на спра­ведливість, дотримання моралі. «Мала» людина більше зо­рієнтована на здобуття вигоди і багатства.

Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуман­ність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій дер­жави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуман­ності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро­чесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шаноб­ливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй — доброта. Ці моральні риси облагороджу­ють людину, оскільки в них закладені принципи загально­людської моралі, що забезпечило конфуціанству стабільний авторитет протягом двох із половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адре­сувалося державним службовцям, згодом міцно вкорени­лось у свідомість китайського суспільства, зумовило спо­сіб мислення китайців. У його лоні сформувалося до вось­ми шкіл.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.), який обміркував проблему «справедливого володаря», що в основі політичної кон­цепції конфуціанства. Розвиваючи її, Мен-цзи визнавав за народом право змінити правителя, дії якого спрямовані проти нього. Народом вважав землевласників, чинов­ників, монахів.

Мало вчення Конфуція й опонентів. Один із них — філософ Мо-цзи (479—381 до н.е., за іншими даними, 468— 376 до н.е.) заперечував учення про імена, лі, твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзянь-ай, хоч теж виправдовував суспільний поділ на бід­них і багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення (моїс-ти), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники (легі-сти). Один з них, Шан Ян (390—338 до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат «Шан цзюнь шу» («Книга правителя області Шан»), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, за­суджував освіту народу, схвалював війни як найкращий за­сіб вирішення економічних і політичних проблем. Запек­лим противником конфуціанства був імператор Цін ПІі-хуан (259—210 до н.е.), який у 213 р. до н.е. закопав живцем 460 послідовників Конфуція і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанський ідеал покори, суворого до­тримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечив його авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно стає офіційною релігійно-філософською, правовою системою Китаю. До його заслуг, очевидно справедливо, приписують економічний злет у другій половині II ст. «чо­тирьох малих драконів» — Гонконгу, Південної Кореї, Син-гапуру, Тайваню, де релігійно-філософські цінності конфу­ціанства стали невід'ємним елементом виховання, спосо­бу мислення, господарської діяльності.

Даосизм

Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанст­вом (VII ст. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV—III ст. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара ди­тина»), хоч багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала насправді. За легендою, мати носи­ла його кілька десятків років, народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Особливості релігійно-філософської системи даосиз­му. У релігійно-філрсофській системі даосизму окресли-

178

Пізні національні релігії

лося дві тенденції: філософська, що згодом розвинулася в неодасизм, і релігійна, що охоплювала алхімію, демоноло­гію, лікувальну практику. Провідна ідея його полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо під­коряються не Небу, а всезагальному закону — дао — не­видимому, всюдисущому закону природи, суспільства, по­ведінки людини, який є невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Дао є об'єктивною силою. Порушення його вносить дисгармонію. Особливо це помітно в житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао — не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао ніхто не створював, навпаки — воно першо­джерело всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Дао при­сутнє всюди і у всьому. Це — загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття. Його неможливо сприймати безпосередньо, воно поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Людині важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсолютно, але не виразно, а з певного часу його сутність розкрита для людей мислителями, вони му­сять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави. У політичному сенсі дао є вищим законом управління державою. Воно є і найви­щим моральним законом, основою моральності людини.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, що виявляються через доброчесність. Там, де вона є, діє дао; хто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злит­тя її з природою. Все ненормальне, що виявляється в при­роді (посуха, повені, непогода тощо), є наслідком порушення її гармонії. Несправедливість, суспільний розлад — теж по­рушення гармонії, але в суспільстві. Усунути їх можна тіль­ки внаслідок дії дао. Втручання людини у світову гармо­нію неприпустиме. Вона повинна дотримуватися принци­пу «недіяння». Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину владі стихійного розвит­ку подій. Людина, яка спромоглася з'єднатися з дао, може перемогти смерть. Таким є даоське вчення про безсмертя.