Реферат: Духовенство і віруючі Волинсько-Рівненської епархії II-їполивини 40-50р XX ст

У І кварталі 1947р. сталися значні зміни у кількісному стані волинського духовенства. За цей період чисельність кліру зменшилася на 13 одиниць. Причинами послугували смерть, перехід в іншу єпархію, арешти. Троє з вибулих священнослужителів о. Іван Карпецький, о. Іван Брук і о.д.Петро Рябко “арештовані радянськими органами як бандити”. Натомість було рукоположено лише одного священнослужителя. Згідно з інформацією, зібраною уповноваженим, про кількісний стан духовен­ства Волинської області на 1 квітня 1947 р. священиків нарахувалося у містах 22, у сільській місце­вості – 315, відповідно дияконів 11 і 64 чоловіки. З них 37 % були висвячені у 1941-1945рр. [11, арк. 20]. “Це пояснюється, – писав М.Діденко, – політикою гітлерівських окупантів і їх найманців – бувшого єпископа Полікарпа Сікорського і т. п., котрі “пекли” священиків, головним чином, із елементів куркульських, співчуваючих українсько-німецьким націоналістам. Цим пояснюється той факт, що значна частина священиків рукоположення 1941-1945рр. мають освіту або педагогічну, або закінчивши гімназію, або 7-8 класів і після цього закінчували всілякі пастирські богословські курси прискорено-скороченого типу в м. Луцьку, Володимирі-Волинському, в Почаївській лаврі” [11, арк. 20].

У черговому інформаційному звіті за ІІ квартал 1948 р. волинський уповноважений зробив певні підсумки проведеної роботи, проаналізував кількісний і якісний склад духовенства. Всього за звітний період в області нараховувалося 323 священики і 74 дияконів. Переважна їх більшість труди­лася на селі (369 осіб). За часом рукоположення переважала генерація духівників висвячених під час німецько-радянської війни. Так, до 1918 р. було висвячено 50 осіб, у 1918-1930 рр. – 65, 59 духівників отримали рукоположення у 1930-1940 рр., 144 особи – у 1941-1945 рр. і лише 6 – сан після 1945 року. За цей період (ІІ квартал 1948 р.) о. Т.Соловей і о. М.Квасницький були заарештовані органами “як бандити” [11, арк. 46].

На початок 1949 р. загальна кількість священнослужителів у Волинській області скоротилась у порівнянні з ІІ кварталом 1948 р. на 11 чоловік і становила 315 священиків і 71 диякон. М.Діденко констатував, що серед них залишилося ще багато “ворогів Радянської держави – націоналістів” [12, арк. 8]. Волинський уповноважений автоматично зарахував усіх священнослужителів, рукоположених владикою Полікарпом (Сікорським) до ворожого режимові табору. Він зазначав, що в області служить 27 духівників полікарпівської хіротонії. Крім цього, потенційними опозиціонерами радянській владі М.Діденко вважав тих священиків, чиї діти перебували у “бандах” або були заарештовані “як бандити”. Серед таких о. М.Турчановський, о. О.Стесишин, о. М.Варжанський, о. О.Суничук та інші. “І така політична фізіономія, – зазначав уповноважений, – деяких священиків у Волинській області заслуговує прискіпливої уваги відповідних органів Радянської держави, адже вони взагалі, а в умовах Волинської області тим більше, зовсім не терпимі” [11, арк. 9].

Зібрані уповноваженим відомості часто слугували підставою для арештів духовенства. У квітні-червні 1949 р. у Волинській області органи радянської держбезпеки арештували священика О.Суничука й отців-дияконів М.Коцюбу, Г.Степанюка і С.Богуславського. Тому М.Діденко із задоволенням констатував, що із наведених прикладів достатньо зрозуміло, що зменшення служителів культу відбувається за рахунок таких елементів, які найбільш ворожі людству і не припиняють своєї чорної справи на шкоду суспільству. Уповноважений вважав, що цей процес зменшення в такому напрямку буде відбуватися і надалі і що він досить закономірний в умовах Волинської області.

Наприкінці 1949 р. чисельність духовенства у Волинській області зменшилася до 370 чоловік [12, арк. 153]. У статистичних відомостях щодо кількості священиків і дияконів області проглядалася загрозлива для духовенства тенденція, із 370 служителів культу 145 мали вік більше 55 років, 103 чоловіки – від 40 до 55 років. Отже, майже половина духовенства через деякий час мусила б припинити активну церковну діяльність. Такий значний відсоток літніх священиків створював загрозу ефективному функціонуванню церковного організму з огляду на те, що радянська влада усіма методами перешкоджала омолодженню і поповненню священичої верстви. Про це свідчать наступні цифри. У 1950 р. у Волинській області служило 197 ієреїв і дияконів, рукоположених у 1941-1945 рр., натомість у 1946 р. і у 1947 р. – по три чоловіки, у 1948 – чотири, 1949 – лише один, а у 1950 – три [12, арк. 15]. Тому закономірно, що на 1 січня 1952 р. у порівнянні з 1.01.1951 р. кількість священнослужителів зменшилася ще на 10 чоловік. Постійне зменшення чисельності духовенства призвело до того, що із 392 храмів 114 не мали свого священика, а обслуговувалися духівниками сусідніх парафій. Ця обставина, у свою чергу, служила причиною закриття церков. Згідно з інформаційним звітом волинського уповноваженого за ІІІ квартал 1952 р. в області щоденно богослужіння здійснювалися лише у Луцькому кафедральному соборі, у всі святкові і недільні дні – у 175 храмах, почергово у 169 церквах. Час від часу служилося у 19 храмах, не відправлялося зовсім – у 18. Причиною передусім була відсутність потрібної кількості духовенства.

Заходи уповноваженого щодо зменшення чисельності духовенства давали свої результати. Станом на 1 січня 1954 р. у Волинській області служило 259 священиків і 4 диякони. Ситуація була настільки загрозливою, що керівництво Волинсько-Рівненською єпархією зважилося на радикальний крок. Протягом 1953 – І кварталу 1954 рр. єпископ Палладій (Камінський) висвятив 21 диякона у священики і призначив настоятелями на вакантні парафії. Завдяки цим заходам кількість священиків і дияконів в області на 1 січня 1955 р. збільшилася до 267 чоловік. З них 256 трудилося настоятелями церков, іншими священиками – 5 осіб, на посаді псаломщиків – двоє священиків. Із 256 настоятелів 160 чоловік обслуговували по одній церкві, у двох храмах служили 84, у трьох – 11, чотири церкви обслуговував один священик.

Крім масової висвяти дияконів у священики, владика Палладій з метою підвищення освітнього рівня духовенства організував при Волинській духовній семінарії місячні курси. Діяли вони з 22 червня по 22 липня 1954р. Для підвищення кваліфікації на них було викликано 43 священики Волинсько-Рівненської єпархії.

Чисельність православного духовенства перебувала під пильним контролем уповноваженого. Згідно із статистичними даними за період з 1947 по 1954 рр. кількість духовенства Волинської області зменшилася на 183 чоловіки. В результаті природної смерті – 39 чоловік, звільнено за штат – 32. Щодо репресованих, кількість яких означена 14 чоловіками, то потрібно зауважити, що ця цифра дуже занижена. У сусідню Рівненську область переміщено 53 священнослужителя, а за межі єпархії – 45. Таким чином, Волинсько-Рівненська єпархія недорахувала у 1947-1954 рр. 130 духівників. Найбільші втрати припали на 1952 р., тоді 34 священики залишили службу [12, арк. 7].

Тиск на православне духовенство з боку радянської системи зростав і досяг свого апогею у середині 50-х років. У 1955 р., вболіваючи за долю родини, власне життя, у добровільне заслання відправився о. Сергій Кульчинський. Служити протягом наступних двох десятиліть йому довелося в Архангельську. Великому Устюзі, Вологді, Мурманську і Курській області. Лише наприкінці 70-х о. С.Кульчинському дозволено повернутися у Волинсько-Рівненську єпархію. Однак, найбільшою була хвиля міграції у 1956 р. Тоді в Іркутську опинився о. диякон Іван Шандрук, виходець із Крем’янеччини. Тоді ж у клір Калінінської єпархії прийнято о. Гаврила Штурука. Цей високоосвя­чений пастир походив з Волині, закінчив гімназію у Ковелі, опісля навчався на богословському фа­культеті Варшавського університету, де захистив магістерську роботу “Історія, пам’ятники XVI ст. у м. Калінін церкви “Біла Трійця”” [2, 35]. В Іванівську єпархію Росії перевівся у 1956р. з Дубна о. Олексій Остапчук. Високий рівень освіти священика, адміністративні здібності дали змогу йому згодом зайняти місце клірика Свято-Преображенського кафедрального собору у м. Іваново [4, 32].

Відтік священичих кадрів з Волині відбувався і шляхом залишення після навчання у ЛДА чи МДА. Так, ключар Св. Троїцького собору Луцька о. Іван Левчук після закінчення у 1959 р. Ленінградської академії був призначений настоятелем м. Сарапун Іжевської області. Волинські священики, вірність радянському режиму яких була беззаперечною, використовувалися для реалізації зовнішньополітичної акції Радянського союзу. У 60-х роках у Канаді опікувався православними емігрантами, які визнавали духовну владу МП, о. Олексій Соколовський, до того довголітній секретар Волинсько-Рівненського єпархіального управління [2, 30].

На 1 січня 1959 р. у Волинській області служило 234 священики і 27 дияконів. У віковому розрізі ситуація виглядала так: до 40 років – 50 чол.; від 40 до 60-110 чол.; від 60 до 70-66 чол.; старші 70-35 чол.

Отже, лише половина священиків і дияконів мали допенсійний вік. Невтішного була ситуація і щодо освітнього рівня волинських духівників. Вищі студії закінчили тільки 18 чоловік, усі інші мали середню, неповну середню та початкову освіту. Через масовий відтік духовенства з Волині і нездатність керівництва РПЦ протистояти намірам радянської влади дисбалансувати роботу Волинської духовної семінарії в області збільшилася кількість священиків, які одночасно обслуговували двоє і більше храмів, що, у свою чергу, послаблювало його зв’язок із паствою.

Атеїстична пропаганда здійснювана Радянським Союзом, давала результати. Згідно з офіційною інформацією з 1946 по 1959 рр. кількість хрещень відносно до зареєстрованих у радянських органах народжень зменшилася з 70,7 % до 65 %. Удвічі зменшився відсоток вінчань до кількості зареєстрованих шлюбів – з 52 % до 26 %. Таким чином, коли у 1946 р. кожна друга пара вінчалася, то у 1959 р. зробити це вважала за потрібне лише кожна четверта пара. Найменше падіння спостерігалося щодо похорон. Проводили небіжчика за християнською традицією у 1946 р. – 78 %, у 1959 р. – 68 %. Тенденція до падіння кількості хрещень, вінчань і похорон не була стійкою. Коливання припадають на 1954-1956 рр. – час після смерті диктатора і послаблення карально-репресивної системи.