Реферат: Розвиток самосвідомості і самооцінки

Онтогенетичний розвиток самопізнання як і інших сфер самосвідомості, —це процес, що розгортається в часі. Умов­но в генезисі самопізнання можна виокремити два основ­них рівні. Перший, специфічний для ранніх онтогенетичних етапів розвитку людини — приблизно до підліткового віку, вирізняється невеликим ступенем інтеграції. Уявлення про себе тут немовби «вписані» у конкретну ситуацію, вони ба­гаті на безпосередній, чуттєвий зміст. Хоча вже відбувається формування деяких відносно сталих сторін уявлення про своє «Я», але ще немає цілісного, узагальненого, суттєвого розуміння себе, пов’язаного з наявністю поняття про себе.

Основними способами пізнання себе найпершому рівні самопізнання є самосприймання та прості форми самоана­лізу, що не зникають і на подальших стадіях розвитку само­свідомості, для яких вони є вихідним моментом, чуттєвою основою.

Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань про себе здійснюється не в рамках «Я та інша людина», а в межах «Я та Я» і передбачає оперування деякою мірою сформованими знаннями про себе. Про­відним способом вивчення власного внутрішнього світу ста­ють складні форми самоаналізу, зокрема аналіз мотивів власної поведінки. Виділені мотиви оцінюються людиною з точки зору розуміння вимог суспільства до неї та власних вимог до себе. Внаслідок співвіднесення форм поведінки з певною мотивацією; їх аналізу й оцінки відбувається усві­домлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та про­аналізовані стани і властивості. Власне «Я» починає усві­домлюватись як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття.

Якщо розвиток в онтогенезі процесів мислення внутріш­ньо зумовлює розвиток самопізнання, то й генезис емо­ційно-ціннісного ставлення до себе передусім залежить від розвитку емоційної сфери дитини, її емоційного досвіду в цілому. Інтеграції емоційно-ціннісних ставлень до себе пе­редує первинна диференціація: емоцій, що відбувається вже після першого року життя. Дитина відчуває радість від усві­домлення своїх можливостей, від доступного їй перетворен­ня навколишнього середовища, і ця радість виступає як «підкріплення» дій, що виконуються. Тому дитина і наступ­ного разу наважується на ті самі або ще складніші дії. З окремих емоційних реакцій виникають комплексні емоційні утворення, такі, наприклад, як відчуття гордості, задоволен­ня собою, радість успіху. В подальшому ця радість від влас­них успіхів дедалі глибше усвідомлюється. Окремі емоційні реакції дитини, що були спочатку ситуативними, тимча­совими, нестійкими, стають стійким емоційним ставленням до себе.

Процес розвитку емоційно-ціннісного ставлення до себе відбувається в напрямку, з одного боку, уза­гальнення більш або менш однорідних, близьких за своєю модальністю і змістом переживань у складні почуття, а з іншого —диференціації на новому, вищому рівні почуттів з різним смисловим значенням. Різноманітні почуття, емо­ційні стани, пережиті в різний час, у різних життєвих си­туаціях у зв'язку з роздумами про себе, розумінням себе тощо, становлять емоційний «фонд» самосвідомості, який, включаючись на будь-якому рівні у процеси самопізнання та саморегулювання, значною мірою спрямовує їх, надає їм індивідуального, особистісного характеру і сам постійно уточнюється.

Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, й у сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе — з іншого, поєднуються в особливе утворення само­свідомості особистості — її самооцінку.

Зміст самооцінки має багато аспектів, так само склад­ною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ: її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина ці­лісна (глобальна) самооцінка особистості формується на ост нові самооцінки окремих сторін її психічного світу (част­кових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, гас відображає ступінь знання особистістю відповідних її якос­тей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через що весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних компо­нентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооці­нок — єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки — передують процесові утворення єдиної само­оцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зро­зуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка включає змісти, що можуть мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язане з чим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції — неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивно моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої ло­гіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.

У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення не­достатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої осо­бистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об'єктивною оцінкою особистості; її адекватність, істин­ність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцін­ка, з одного боку відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки ви­являється в кожному віці і має стійке індивідуальне ви­раження.

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка імпліцитно існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю стійкістю й глибиною самооцінки.

Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.

Використана література.

1. Психологія (підручник) Ю.Л.Трофімов.