Реферат: Групи та їх класифікація. Міжособистісні взаємини в групах

У психології великих груп можна виділити два аспекти: 1) найбільш стале утворення — психічний склад, до якого належать соціальний або етнічний характер, темперамент, традиції, звички; 2) емоційна сфера як більш динамічна ха­рактеристика, до якої входять потреби, інтереси, настрої, національні та етнічні почуття.

Психічний склад у таких великих групах, як класи та соціальні прошарки, виявляється в соціальному характері. Останній розглядається як сукупність історичних форм ор­ганізації діяльності, властивих представникам певної групи. Тобто соціальний характер — це типовий спосіб дій у різ-, них ситуаціях життєдіяльності групи, що відрізняє її від інших груп.

Крім соціального характеру, психічний склад розкрива­ється у звичаях і традиціях, які відіграють роль регуляторів поведінки та діяльності членів соціальної групи, їх сукуп­ність визначає спосіб життя групи. Соціально-психологіч­ний аспект дослідження способу життя групи полягає у ви­значенні та поясненні домінуючого способу поведінки пев­ної групи в типових ситуаціях повсякденного життя. Звичаї формуються внаслідок певних життєвих умов, надалі за­кріплюються і виступають регуляторами поведінки.

Закономірності функціонування малих груп

Проблематика малих груп — найбільш поширена та розроблена сфера соціально-психологічних досліджень. Це те безпосереднє середовище, в якому особистість живе і розвивається. Пояснити поведінку людини поза аналізом со­ціального та психологічного контексту неможливо. Вияв­лення закономірності функціонування малих груп сприяє кращому розумінню процесів, що відбуваються у великих групах. Питання організації та управління людьми, ролі гру­пових факторів у діяльності, регуляції міжособистісних сто­сунків є дуже важливим із практичної точки зору. Саме тому малі групи посідають особливе місце у структурі со­ціально-психологічного знання.

Даючи визначення поняттю малої групи, треба розгля­дати її як елементарну ланку структури соціальних відносин, функціональну одиницю у системі суспільного поділу праці. Г. Андреєва визначає малу групу як утворення, в якому суспільні відносини виступають як безпосередні осо­бисті контакти. Це реально існуюча «контактна» група, де реалізуються певні суспільні зв'язки, що опосередковані спіль­ною діяльністю. Мала група — це сукупність людей, які поєднані між собою спільними цілями, мають безпосередні контакти один з одним, усвідомлюють себе членами даної спільності, мають розподілені функції й ролі, підтримують певні стосунки між собою, що породжує виникнення гру­пових процесів, норм та інших регулятивних механізмів.

Визначення малої групи пов'язане з її розмірами. Ви­діляють нижню та верхню кількісні межі групи. Більшість дослідників уважає, що мала група починається з діади, хоча підкреслюється певна обмеженість у такій групі внут­рішніх стосунків, що мають переважно емоційний характер. Наявність у групі третьої особи створює нову позицію — спостерігача. Цей факт спонукає до формування нової сис­теми стосунків, що має опосередкований характер. Що ж до верхньої кількісної межі малої групи, то тут теж існують різні погляди. Деякі автори подають її через поширене в загальній психології число 7 ± 2, яким визначається безпо­середній обсяг пам'яті, уваги та ін. (у даному разі ним поз­начається гранична кількість осіб, з якими можна здійс­нювати безпосереднє спілкування). Найбільш доцільна точ­ка зору щодо питання про кількість малої групи акцентує увагу на функціональній діяльності групи в різних сферах соціальної практики. Якщо група існує у певній кількості і вона достатня для виконання конкретної діяльності, то цю кількість можна вважати достатньою (оптимальною).

Важливим показником виконання групою певної діяль­ності виступає ефективність. Дослідження ефективності ін­дивідуальної та групової діяльності виявило феномен со­ціальної фацилітації. Його сутність полягає в тому, що вико­нання певної діяльності людиною у присутності інших лю­дей підвищує її ефективність. Але цей феномен обмежений у своєму прояві. В окремих випадках простежується зво­ротний ефект (погіршення результатів діяльності) — це на­зивається соціальною інгібіцією. Так, виконання людиною нескладних сенсорно-моторних та перцептивно-мнемічних завдань у присутності інших людей сприяє збільшенню швид­кості в роботі, але при цьому допускається більша кількість помилок, ніж при індивідуальній роботі.

Більш однозначним є вплив на ефективність групової діяльності феномена взаємодії. Саме взаємодія людей у гру­пі, а не пасивна присутність інших забезпечує більшу про­дуктивність. В умовах спільної діяльності група робить менше помилок, демонструє вищу швидкість розв'язання завдань (особливо на ранніх стадіях).

На ефективність діяльності групи впливають також її структурно-формальні параметри, типи взаємодії. Одним із таких показників є розмір групи. Експериментально зафік­соване зниження середньої продуктивності праці людини через кількісне збільшення членів групи. В процесі вико­нання фізичної роботи в разі збільшення групи від 7 до 12 осіб середні зусилля, що докладаються кожною людиною, зменшуються приблизно на 10 %. Виробничі бригади кіль­кістю менше ніж 10 осіб давали в середньому на 7 % більше продукції, ніж бригади кількістю ЗО і більше осіб. Проте ретельніші дослідження виявили, що між кількістю групи та її ефективністю існує складніша, криволінійна залежність. Кожному типу завдань відповідає оптимальний діапазон роз­міру групи, що визначає найвищу її ефективність. Якщо кількість групи більша або менша за оптимальний діапазон, то її ефективність знижується. Виявилося, що збільшення розміру бригади позитивно корелює з її ефективністю тіль­ки при виконанні завдань, які ставдять дуже жорсткі вимоги до впорядкування міжособистісних взаємодій.

Наступний фактор, від якого залежить успішність функ­ціонування групи, — система комунікацій, що складається між учасниками групи. Комунікації сприяють поширенню інформації від одних членів групи до інших і забезпечують ефективність виконання завдань. М. Новиков виділив чоти­ри типи комунікативних структур (рис.) і дійшов таких висновків: чим більший розмір групи за повної комуніка­тивної структури (А), тим швидше виникає потреба в роз­поділі обов'язків між її учасниками.

За структури типу «дерево» (Г) потреба в розподілі ви­никає пізніше. У структурі типу «ланцюг» (В) ця тенденція посилюється. Для структури типу «цикл» (Б) кількість учас­ників несуттєва.

Прикладом повної комунікативної структури є дискусія, де всі учасники групи вільно спілкуються між собою. Струк­тура типу «дерево» характерна для груп, що працюють в умовах жорсткого керівництва, виконання управлінських функцій тільки самим керівником. Структури типу «лан­цюг» та «цикл» виникають при конвеєрній праці.

Аналізуючи комунікативну сітку, слід ураховувати не тіль­ки кількість інформаційних зв'язків кожного учасника гру­пової діяльності, а й частоту'їх використання та спрямо­ваність. При цьому нескладні завдання краще вирішує група з комунікаціями централізованого типу (Г), при вирішенні складних завдань більш ефективного є повна сітка кому­нікацій (А).

Аналізуючи малі групи, ми стикаємося з феноменом лі­дерства та керівництва малою групою. Якщо попередньо описані феномени більше торкалися статичних ознак групи, то цей феномен характеризує її динамічні процеси: як група організується, хто бере на себе функції організації, які за­соби управління групою. Дослідження феномена лідерства та керівництва є однією з центральних проблем психології малих груп. Насамперед розмежуємо зміст понять «лідер» та «керівник». Б. Паригін указує на якісні відмінності, що іс­нують між цими поняттями. Феномен лідерства пов'язаний з регуляцією міжособових стосунків, які мають неформаль­ний характер, а керівник є носієм функцій та суб'єктом регуляції офіційних, формальних стосунків у межах певної соціальної організації. На відміну від лідерства, що є функ­цією мікросередовища, офіційне керівництво породжується і функціонує відповідно до потреб, завдань та особливостей домінуючої в макросередовищі системи соціальних відно­син Крім того, лідерство — феномен організації соціально-психологічного спілкування і групової діяльності й функ­ціонує переважно стихійно.

Керівництво визначається цілеспрямованою і контро­льованою діяльністю цілої системи соціальної організації та її інститутів. Порівняно з лідерством воно має більш стабільний характер, оскільки безпосередньо не залежить від зміни групових настроїв, змін у міжособистісних стосунках. Офіційне керівництво спирається на певну систему санкцій у стосунках керівництва та підлеглості й має не тільки силу особистого впливу (як лідер), а й офіційний статус у системі організації. Відрізняється і процес прийняття рішень: у ке­рівника він має складніший та опосередкований характер. І, нарешті, сфера діяльності лідера — мала група, стосунки симпатії та антипатії, визнання та невизнання, підтримка або опозиція в межах групи, сфера керівника — група в організації, соціальній системі.

Лідерство — це суто психологічна характеристика по­ведінки певних членів групи. Керівництво — більшою мі­рою соціальна характеристика стосунків у групі, насамперед з точки зору розподілу ролей управління і підлеглості та виконання зовні поставлених перед групою цілей. Тому аналіз цієї проблеми має спочатку спрямовуватися на виявлення загальних механізмів лідерства, а потім на інтерпретацію цього механізму в межах конкретної діяльності керівника.