Реферат: Загальні положення про фізичну особу. Правоздатність фізичних осіб

У радянському цивільному праві термін "фізична особа" не ви­користовувався, оскільки ця категорія вважалася суто буржуазною і піддавалася відповідній критиці. Натомість, у цивільному законо­давстві колишнього СРСР та республік, що входили до його скла­ду, використовувалося поняття "громадянин", котре розглядалося як таке, що більше відповідає сутності відносин у цій галузі у соці­алістичному суспільстві1.

Однак після зменшення напруженості ідеологічної боротьби ставлення до цивілістичної термінології змінилося, що зумовило повернення до категорії "фізична особа", яка вживається в усіх єв­ропейських правових системах.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що йдеться не просто про змі­ну терміна, а про формування нового підходу. Якщо раніше центр ваги доводився на характеристику людини як громадянина, І тим самим підкреслювалося значення його відносин з державою, то ни­ні увага загострюється на цінності І правовому статусі людини у приватно-правових (цивільно-правових) відносинах

Згідно з ЦК фізична особа — це людина, що виступає як учас­ник цивільних відносин (ст.24 ЦК).

Звідси випливає, що поняття "фізична особа" і "людина" взає­мопов'язані, але не тотожні.

Фізична особа — це завжди лише людина.

Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивіль­них відносин Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядати­ся як об'єкт впливу в іншій системі суспільних зв'язків.

Отже поняття "фізична особа" у цивілістичному трактуванні мо­же не збігатися з поняттям "людина" як Істота біологічна. Іноді ці поняття тотожні, а Інколи поняття "фізична особа" вужче за понят­тя "людина".

Правоздатність фізичних осіб

Правоздатність фізичної особи може бути визначена як здат­ність людини мати цивільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнен­ня цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Нато­мість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбаче­них законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатнос­ті всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняють­ся залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати осо­бисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, встановле­ні Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції цивільна правоздатність грунтується на принципах рівноправності І соціальної справедли­вості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності Певні обмеження правоздатності Іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід—відповідь для громадян тих держав, які перед­бачили обмеження для українців.

За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав І обов'язків, жит­тєздатності людини.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

її рівність для всіх фізичних осіб;

невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

неможливість обмеження її актами суб'єктів приватного чи
публічного права, крім випадків, прямо встановлених законом;

Існування її як природної невід'ємної властивості фізичної
особи.

Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст.25 ЦК).

За всієї, здавалося б, "прозорості" цього положення у зв'язку з визначенням початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань.

Так, потребує додаткового тлумачення положення ч 2 ст.25 ЦК про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інте­реси зачатої, але ще не народженої дитини. Зокрема постає питання: чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не наро­дилася? Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст.1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після від­криття спадщини.

Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, до­цільно провести розмежування понять "правоздатність" і "охорона прав фізичної особи". Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого на­родження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер (постума), закон передбачає лише охорону прав такої дитини.

Саме у такому сенсі й сформульоване згадане вище правило ст.25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними по­казниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то визнаєть­ся суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових пра­вовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадку­вати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за за­коном (ст.ст.1222, 1268, 1258 ЦК та інші).

Існують також суперечки щодо значення для припинення пра­воздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою.

Оскільки ст.47 ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фі­зичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті, постає питання: чи припиняється в цьому випадку правоздатність?

Виправданим видається виходити з того, що оголошення фізич­ної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лише ство­рює презумпцію смерті останньої в місці її проживання.

Такий висновок грунтується насамперед на трактуванні правоз­датності як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб'єкта публічного права.

Такий висновок має за основу також тлумачення ст.25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фі­зичної особи.

Отже, визнання фізичної особи померлою в місці її проживан­ня не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учас­ником цивільних відносин у тому місці, де вона реально після цьо­го знаходиться.

Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати.

Згідно зі ст.26 ЦК фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбаче­ні законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практич­но будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб ста­новить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культур­них та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, за­безпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і по­літичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Дер­жави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання за­безпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що во­ни не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надава­ти право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати неза­конного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на не­доторканність житла тощо.

Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не забо­ронено законом".

На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване прави­ло ст.27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фі­зичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні пра­ва та обов'язки, є незаконним.

Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції обмеження прав людини і гро­мадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони краї­ни і безпеки держави.

У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фі­зична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покаран­ня. Так, ст.51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає та­кі заходи, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю тощо.