Реферат: Речове право

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні.

Первісні способи набуття права власності полягають у тому, що право власності виникає вперше.

Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника, виводяться з його права – звідси й назва.

До первісних способів набуття права власності належать:

Occupatio rei nullius(захоплення нічийних земель) – власником визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю.

Thesaurus(скарб) – скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Однак, якщо скарб було знайдено на землі іншого володільця, то половина належала власнику земельного наділу, а половина – тому, хто знайшов. Якщо скарб було знайдено з допомогою чаклунства, то він переходив у прибуток держави.

Specificatio(переробка речей) – якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого її зроблено, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні – право власності на неї належатиме її творцеві – майстру.

Usucapio(набуття права власності за давністю володіння) – три роки для рухомого майна і десять – для нерухомого. Для набуття права власності за давністю мали бути додержані такі умови: а)наявність правової основи володіння; б)добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права; в)безперервність володіння протягом встановленого строку; г)сплив встановленого строку.

Accessio(приєднання речей) – при цьому власність на приєднану річ переходила до власника основної речі, який зобов’язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі її подвійну вартість.

Змішування речей – це таке їх з’єднання, за якого неможливо встановити, яка з речей поглинула іншу.

Основними способами похідного набуття були:

1)договір між відчужувачем і набувачем речі;

2)перехід майна у спадщину.

Правовим формами похідного набуття права власності були:

Mancipatio(манципація) – символічний акт, за яким у присутності п’яти свідків і вагаря проходила фактична передача речі відчужувачем набувачеві.

In jure cession(поступка правом) – набувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона належить йому.

Traditio(проста передача) – передача фактичного володіння річчю відчужувачем набувачеві.

Припинялось право власності за різними підставами: загибеллю речі, дерелікцією(відмовою власника від речі), відчуженням речі, вилученням речей з обігу, втратою права власності проти волі власника тощо.

Захист права власності.

Захист права власності має різноманітні способи, методи, форми. Розглянемо лише речево-правові засоби цього захисту, які римське право розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і прогібіторний. Пізніше преторська практика додала до них ще один – action in rem Publiciana.

Віндикація – витребування своєї речі власником, що не володіє, від не власника, що не володіє.

Негаторний позов – позов про заперечення. Він застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику здійснювати правоможність користування річчю.

Прогібіторний позов – був подібний до негаторного позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред’явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому.

Actio in rem Publiciana – за змістом був практично подібний до індикаційного, але стосувався конкретних юридичних казусів.

Права на чужі речі.

Виникнення, поняття і види прав на чужі речі.

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а)сервітути; б)емфітевзис і суперфіцій; в)заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право – це породження пізніших часів.

Права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:

Права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис і суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю.

Права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

Сервітути: поняття та види.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.

Найдавнішими є сільські предіальні сервітути. Першими з’явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

право проходу через чужу ділянку;

право проходу і прогону худоби через чужу ділянку;

право проходу, прогону худоби і проїзду возом;

право провести воду з ділянки сусіда на свою землю.

Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з’явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae – право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку.

Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н.е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов’язані не з певною річчю, а належать певній особі.

Загалом, у період принципату сервітут трактується як речове право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

mancipatio – для сільських предіальних сервітутів;

in jure cession – для всіх сервітутів;

deduction – обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчужувача при манципації або цесії;

legata – (легат, заповідальнийвідказ);

usucapio – (придбання сервітуту за давниною).

Припинялися сервітути внаслідок:

загибелі однієї з речей, між якими існував „сервітутний зв’язок”;

смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;

поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;

відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника „обслуговуючої” речі;

некористування сервітутом протягом 1 року для рухомості або 2 роки для нерухомості.

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сервітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Емфітевзис і суперфіцій.

Emphyteusis, jus in agro vectigali (емфітевзис). Формування цього інституту в римському праві було зумовлено прагненням перетворити необроблені великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Отож, емфітевзис – довгострокове, відчужуване й успадковувань право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Superficies. За загальним правилом все пов’язане з землею належало власникові землі. Так поступово сформувався суперфіцій – довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови.

Право застави.

Формування заставного права було зумовлено саме прагненням гарантувати виконання зобов’язань боржником.

Отже, застава – це засіб забезпечення виконання зобов’язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет застави.