Реферат: Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті
Однак немає потреби у створенні якихось нових великих трансатлантичних проектів. Так само немає сумніву в тому, що ефективні робочі відносини двох сторін необхідні для вирішення проблем як у власних взаємних стосунках, так і у глобальному масштабі. Інше питання полягає в тому, що Європа і Америка не вміють бути рівними партнерами, а теперішнє другорядне становище абсолютно не влаштовує європейців.
Поза тим, можна назвати інші фактори, які ставлять нездоланні перешкоди на шляху до сучасної і майбутньої трансатлантичної єдності. Захід вже давно не може виступати від імені всього світу - в цьому він фактично підійшов до межі своєї корисності та пережив ті ідеї, на яких він тримався. Захід усе більше вступає у діалог із зовнішнім світом - і це те, що він і повинен робити для забезпечення свого майбутнього - і, можливо, утримається на межі відкритого протистояння зі світом, якого він вже тепер боїться і яким намагається керувати у власних інтересах. Також, поки що немає такої загрози, яка б могла згуртувати західні країни у потужний блок. За наявної тенденції до значної диверсифікації загроз, коли джерела небезпеки мають дедалі складнішу географію та причини, а також, коли значно відрізняється суб‘єктивна оцінка небезпек, немає підстав для спільних відповідальних дій Заходу, від яких залежатиме його існування.
У випадку Сполучених Штатів можна зробити суперечливі висновки, їхнє на сьогодні формально незаперечне світове лідерство та безпрецедентне економічне процвітання можуть таїти у собі значні небезпеки. Американці розуміють це і розуміють усю серйозність викликів, які ставить перед ними змінене світове співтовариство. Вже сьогодні США намагаються забезпечити своє майбутнє становище як єдиної наддержави у однополюсній системі світу (вимагаючи виходу НАТО за свої територіальні кордони, намагаючись закріпити військову і технологічну залежність Західної Європи, посилюючи свої позиції на Близькому Сході (Перська затока), де вони вже мають незаперечного союзника - Ізраїль, та на Балканах (Косово), розширюючи програму “Партнерство заради миру” тощо). Неможливість побудови однополюсної системи у сучасному світі є досить очевидною, з огляду на такі значні держави, як Китай, Росія, Індія, а також той самий ЄС. Але наблизитись до ситуації світової гегемонії може союз США і Західної Європи, який, як бачимо, перебуває у досить неоднозначному стані. Ціна такого союзу, поза необхідністю надати Західній Європі більші вигоди від нього і статус рівноправного партнера, вимагає значної зміни суспільної свідомості як американців, так і європейців. Спроба запровадити усі ці зміни може принести США заплановані результати, але може й створити найбільш сильного і непримиренного суперника Америці. Однак, вступаючи у XXI століття, американці мають велике прагнення зробити його ще одним “американським” або “трансатлантичним віком”.
Афро-азійський блок та країни Латинської Америки – невідома величина міжнародної політики.
У політичній літературі різних країн постійно підкреслюється важливість тих держав, які не пов‘язані з ніяким блоком, але які, незважаючи на свій політичний нейтралітет, мають дуже великий вплив не розвиток подій у світі, а зокрема на політику окремих блоків.
Неприєднані держави, до яких зараховують перш за все, держави Азії, Африки та Латинської Америки не утворюють якогось реального блоку, хоч час від часу відвідують міжнародні конференції і займають колективне становище до тих чи інших світових подій (для прикладу варто взяти хоча б їх одностайне засудження американської агресії в Ірак).
Вільям Дж. Карлетон дає таку оцінку “світу нейтральних” у своїй книзі “Революція в американській зовнішній політиці”: ”Нейтралісти наполягають на тому, що вони не є ні блоком, ні навіть третьою силою і що вони не думають організовуватися мілітарно у противагу чи то Росії, чи проти Заходу. Вони засуджують військові союзи і комбінації, що випливають з балансу сил, стверджуючи, що це впливає на зріст міжнародної напруги і може спричинити вибух війни. Вони засудили перегони в озброєнні, домагаючись заборони випробувань термоядерної зброї. Вони заявили, що прагнуть стояти осторонь обох сторін, що хотіли б бути посередниками між ними і досліджувати “дійсні шляхи” до миру”.
З уваги на специфічний характер держав, які належать до групи нейтральних, їхня політика має досить виразну тенденцію наголошувати негативне ставлення до західного блоку, мовляв, цей блок об‘єднує колишні колоніальні імперії, які прагнуть у зміненій формі продовжувати експлуатувати свої колишні колонії. Цей антиколоніалізм і антиімпералізм намагається використовувати Росія, декларуючи свою повну солідарність з політикою неприєднаних держав.
Щодо ісламського світу, то він загалом і фундаменталістські течії в його середовищі займають більш виважену позицію в зовнішній політиці, ніж США чи Росія з КНР, відкидають сепаратизм та хаотичну силову політику ( за винятком терористичних організацій). А загалом націоналізм у зовнішній політиці цих країн останнім часом загальмував у своєму розвитку.
Висновки
Сучасний націоналізм європейських держав і взагалі націоналізм як світове явище останнім часом набув значного розвитку. На підтвердження цього можна навести ряд прикладів успіху європейського націоналізму. Це і участь австрійської Партії Свободи в уряді, значима перемога на виборах Народної партії К.Блохера у Швейцарії, зростання впливу Vlaams Blok у Бельгії, успіхи датських та шведських націоналістів, в сусідній Румунії в листопаді 2000 р. партія „За Велику Румунію” здобула 22% голосів виборців; її лідер К.Тудор отримав 30% голосів на президенських виборах, збільшення популярності Національного Фронту та його лідера Ле Пена у Франції, успіх партії Піма Фортайна на виборах у Нідерландах. В чому ж причини успіху?
Це питання потребує досконалих досліджень, але вже тепер можна відзначити, що успіхи в цих державах полягають в єдності всіх націоналістів. Поглянувши на програмові засади австрійської Партії Свободи, достатньо відзначити кілька її важливих пунктів, щоб зрозуміти причини його привабливості:
Пункт 1 „Свобода - найвище право кожної людини”;
П. 2: „Людська гідність недоторканна”;
П.З: „Спочатку Австрія”;
П.5: „Християнство - основа Європи”;
П. 12: „Сім'я - єдність поколінь”;
П.ІЗ: „Захист оточуючого середовища”;
П.15: „Вільні фермери - культивування землі”.
Отже, тут стає зрозуміло, на чому розставляють акценти австрійські націоналісти.
Е.Сміт, один з найвідоміших західних дослідників націоналізму зазначає, що стрижнева доктрина націоналізму є чимось більшим за просту „доктрину волі” і складається з кількох основних тверджень:
1 - людство природним чином поділяється на нації;
2 - кожна нація має свій самобутній характер;
3 - джерелом всієї політичної влади є нація, колектив в цілому;
4 - задля свободи і самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;
5 - нації можуть реалізувати себе тільки у їхніх власних державах;
6 - відданість нації-державі перевершує інші відданості;
7 - найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.
Націоналізм, в розумінні Е.Сміта - це візія майбутнього, яка повертає людині її сутність, її усталений спосіб життя й буття, що був колись її беззастережним природним правом. Він не є і механічним прив‘язуванням, у ланцюгу поколінь минулого до майбутнього, ні еволюцією традиційного в новочасне. Він є атакою і на традицію і на модернізм в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній зв‘язок людини з природою та зі своїми ближніми.
Залишається лише висловити жаль з того приводу, що ні ці теоретико-правові норми, ні ці документи, незважаючи на всю свою категоричну однозначність, не мають фактично обов‘язкової сили для тих, кого вони стосуються, і застосовуються вони вибірково і залежно від тих таки геополітичних інтересів „сильних світу цього” і зацікавлених сторін. Дуже промовистим у цьому відношенні є одне з правил, що ним керується Верховний Суд США: „Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією - це не правове, а політичне питання”.
Крім того варто наголосити, що на сучасному етапі розвитку нація, що бореться за своє самовизначення, може лише самостійною перемогою у боротьбі із залученням усіх можливих засобів зреалізувати це право. На жодні репліки міжнародного співтовариства уваги звертати не треба, оскільки воно приймає у своє коло всіх переможців без розбору, незважаючи на те, скільки разів порушив кожен з цих переможців права людини в минулому. До кола державних націй можна потрапити не за фактом належності свого перебування в ньому, а за фактом спроможності досягти його і втриматися в ньому.
Список використаної літератури.
Альтер П. Націоналізм: проблема визначення: Пер. з нім. // Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – с. 211 – 216.
Голотюк И. Чрезвычайный и Полномочный Посол Государства Израиль в Украине Анна Азари: “Помощь нам не нужна. Нас есть кому защищать!”// Факты. – 2000. – 24 октября. – с. 9 – 10.
Дашкевич Я. Терором по тероризмові. // Універсум. – 2001. - №1-2. – с. 16 – 22.
Донцов Д. За яку революціцю? – Львів, 1990. – 82с.
Каменка Ю. Політичний націоналізм: еволюція ідеї: Пер. з англ. // Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – с.216 – 235.
Кирчів А. Геополітичний вибір України: синдром суми різнонапрямлених векторів. // Молода нація. – 2000. – спецвипуск. – с.185 – 194.