Реферат: Політичні доктрини античності

План

Вступ.

Етапи політичної думки, та їх представники.

Політичні доктрини Арістотеля та Платона.

Висновок.

1. Вступ.

В середині І тисячоліття до н.е. в Греції завершується перехід до рабовласницького устрою. Соціально-політичний устрій Стародавньої Греції являв собою систему незалежних полісів - дрібних держав. Загальною рисою політичного життя VП-V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією і торговцями та ремісниками.

Політична ідеологія Стародавньої Греції формувалася в процесі розкладу міфів і виділення відносно самостійних форм суспільної свідомості. Зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в межах філософських вчень.

Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які були встановлені в полісах. В творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія та ін.).

На зміст античних політико-правових концепцій великий вплив здійснив розвиток етики. В Стародавньої Греції на перший план висуваються питання, пов’язані із становищем індивіда в суспільстві, можливістю морального вибору і суб’єктивної сторони поведінки людини.

2. Етапи політичної думки, та їх представники.

1 етап (IX - V ст. ст. до н. е.) пов’язаний із становленням старогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Салоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорцями, “семи мудрецями” та ін.;

2 етап (V - 1 половина IV ст. ст. до н. е.) припадає на час розквіту старо­грецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений ученнями Демокріта, софістів, Сократа, Платана, Аристотеля;

3 етап (2-а половина IV ст. - II ст. до н. е.) характеризується занепадом старогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважає, що беззаконня та міжусобиці - найбільше зло, а порядок і закон найбільше добро для держави.

Піфагор і його послідовники - піфагорійці (Архіт, Лізші, Філолай та ін.) критикували й виступали за правління аристократів - розумової та мо­ральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття “рівність”. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Піфагор писав: “Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними”.

Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі: “Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку”. Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління “нерозумних”, а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а ари­стократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного уп­равління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою за­конів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого - забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник де­мократії, він вважав, що держава - це спільна справа усіх її громадян. Іде­алом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані наро­дом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціаль­на солідарність усіх. Закон розглядався Демокрітом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну не­повноцінність, добровільно не надаються до доброчесної поведінки.

Із іменем Сократа пов’язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави, без них неможлива моральна організація державного життя. Він виступав за однодумство громадян, без якого немож­ливе ефективне управління державою. Сократ був принциповим прибічником законності. Він виділив такі форми правління:

царство - влада, яка ґрунтується на волі народу та засновується на дер­жавних законах;

тиранія - влада, яка базується на сваволі правителя (тирана), а не на законах;

аристократія - це правління кращих громадян, які виконують закони;

плутократія - влада, яка походить від багатства;

демократія - влада, яка походить від волі усіх.

3. Політичні доктрини Арістотеля та Платона.

Розробку ідеології полісної земельної знаті продовжив філософ Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Своє політико-правове вчення Арістотель виклав у трактаті “Політика”, “Нікомахова етика”, в історичному творі “Афінська політія”.

Арістотель вважав, що держава утворюється внаслідок природної потреби людей спілкуватися. Першим видом спілкування є сім’я; з декількох сімей виникає рід, поселення; коли об’єднується декілька поселень - з’являється держава. На відміну від інших форм спільного життя людей, держава утворюється завдяки моральному спілкуванню між людьми.

Арістотель визначив державу як “спілкування подібних один одному людей для досягнення можливо кращого життя”. Він відкрито захищав інтереси рабовласників. Державу Арістотель уявляв як об’єднання вільних громадян, які керують справами рабовласницького суспільства. Він доказував, що рабство зумовлене природою, а також потребами ведення господарства і виробничої діяльності.

Арістотель поділяв держави на правильні (монархія, аристократія, політія) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія). Перевагу він надавав політії - змішаній формі держави, яка виникає із поєднання олігархії та демократії.

Арістотель засуджує надмірне прагнення до багатства. Він вважав, що краще, “щоб власність була приватною, а користування нею спільним”.

Право Арістотель ототожнює з політичною справедливістю, підкреслює його зв’язок з державою. Він розрізняв право природне і позитивне (встановлене державою). До позитивного права належали писані закони та звичаєве право. Природне право Арістотель ставив вище позитивного, а звичаєве право - вище від писаного.

4. Висновок.

Справедливість полягає у тому, щоб кожен працював згідно власних задатків і дотримувався відповідного місця в суспільстві.

Дітей виховувала держава, жінки – мали рівні права з чоловіками.

Усе життя громадян в ідеальній державі Платона мало підпорядкуватися інтересам держави.

Література:

Рудич Ф. Політологія – Київ 2000 р.

2. Утченко С. Л. Политическое учения Древнего Рима – М., 1977 р.

Хома Н.М. Історія політичних і правових вчень – Львів, 2002 р.

Цицерок. Про державу. Про закони. При природу Богів., 1998 р.

В.М. Піча. Політологія “Новий Світ-2”. Львів 2003 р.