Реферат: Євростратегічний план сучасного російського уряду

1. Боротьба і єдність трьох складових української політичної системи

За постійними щоденними клопотами, більшість з нас перестали адекватно реагувати та таку банальну істину, як російська загроза українським інтересам. Проте, російські політики усіх рівнів зовсім не вбачають, в свому бажанні перетворити Україну в сучасну російську колонію, якоїсь загрози українським інтересам, навпаки, вони вбачають загрозу інтересам Росії в бажанні України розвивати власну самодостатню економіку, укладати договори із іншими країнами чи військовими блоками, провадити політику на європейську інтеграцію і т.п. Довший час Росія, очевидно, не мала чіткої програми повернення України назад до рівня союзної республіки, яка би, як раніше, володіла формальною незалежністю, а поправді була повністю підпорядкована Москві, а на місцях керувалася російськими посадженими чиновниками. Але, якщо реально дивитися на ситуацію, то в Росії, до приходу до влади Путіна, і не було такої можливості, приділяти Україні достатньо уваги, оскільки тоді ще йшла війна в Чечні, чи вирішувалися власні економічні проблеми пов’язані із інфляцією, тому Росії приходилося обмежуватися старою агентурною мережею КГБ, яка без сумніву з великим відсотком співпадіння, відповідає складу нинішньої СБУ. Робота цієї мережі зводилася в основному до саботажу будь-яких позитивних змін в Україні, діючи за принципом – “чим гірше Україні, тим краще Росії”. Але останній рік, після виборів на новий термін президентом Кучми, якось особливо відчутним став натиск Росії на всіх напрямках господарської та політичної діяльності в України. Стала відчутною усвідомлена і добре організована діяльність не тільки з боку Москви, але і зустрічна політика з боку нашого президента та його адміністрації на зближення із Росією. Якщо, згадати зленківську концепцію багатовекторності в зовнішній політиці, то хотілося би зробити спробу проаналізувати фізичні характеристики того вектора “drang nach Moskov”, який за силою свого стремління зовсім зменшив значення інших багатообіцяючих векторів, також хотілося би встановити істину, чи зближення із Москвою є реальне закулісне прагнення нашого президента, який гріє далі в своїй душі мрію бути пожиттєвим “президентом”, чи може це є тільки гра на нервах Заходу із неминучою при цьому платою українськими інтересами на користь Росії, що Захід, власне, потім мав би в значно більшій мірі відшкодувати.

Спробуємо схематично відтворити напередодні останніх президентських виборів політичну ситуацію в Україні. Микола Томенко показує політичну ситуацію в Україні, як боротьбу і взаємодію трьох політичних складових: кланової, адміністративної, громадської. Розвиваючи далі цю думку, можна сказати, що кожна складова втілює свою політичну волю через політичні, фінансові чи державні структури, які перебувають під їх контролем. До президентських виборів 1999 року ситуація в більшій мірі конролювалася кланами ніж адміністративним апаратом, а громадська складова була ще надто слабкою, щоб мати якусь мінімально суттєву вагу. На цей час кланами вже фактично були поділені сфери впливу, а відсилка Лазаренка у вміло підготовлену пастку, переконала інших, що краще мирно уживатися в Україні, ніж випробовувати долю у вигнанні. Нафта, газ, електроенергія, вугілля, метали, труби, військове майно, флот, податок на добавлену вартість, зерно та насіння соняшника стали джерелом неймовірно швидкого збагачення кланів, які діяли заодно згідно єдиного принципу – “державі ні копійки – все до власної кишені”. Президент України Кучма, під чиїм невсипним оком відбувався безжальний грабунок його держави, звичайно не міг би так просто всього зносити, коли б не бажання стати президентом вдруге. Навіть, виходячи з чистої зависті, він міг би через контрольовані ним силові відомства без труднощів обмежувати апетити кланів. Але в його плани входило інше - здійснення передвиборних стягнень для оплати власної виборчої кампанії. Клани не мали яскравої особистості на кандидатуру президента, тому неминуче змушені були включитися в передвиборну боротьбу за Кучму президента, сподіваючись, що після перемоги, як заведено, Україну їм віддадуть для мародерства. Союз двох складових кланової та адміністративної проти незрілої громадської складової завершився великою перемогою сильніших. В перші два місяці після перемоги на виборах, новий президент здобув ще одну перемогу в сфері адмінресурсу, де були поміняні всі чиновники, які виявилися запідозрені в симпатіях іншим кандидатам. З цього моменту адміністративна складова стала контролювати складову кланову, а Україна отримала виразні ознаки поліцейської держави. Першою пробою сили такого режиму став референдум. Посилення адміністративної складової неминуче вступило в конфлікти і складовою клановою, яка не тільки не отримала очікуваної винагороди, але і зазнала жорстокого обмеження своїх можливостей в безкарному пограбуванні країни. Може це і був обіцяний нам «зовсім новий президент», який в попередні роки лише «вчився на президента» - нікому не відомо, але достеменно відомо, що призначення головою уряду Віктора Ющенка, а потім затвердження його заступником Юлії Тимошенко зменшили тіньові прибутки кланів з 400% до 100%. Такий удар заледве можна пережити. Але було би наївно вважати, що такі союзи розпадаються, просто боротьба всередині за ведучу роль дає виняткові права переможцям на перерозподіл матеріальних цінностей надбаних всім суспільством і сприймається, як належне.

Тут слід звернути увагу на дуже важливий момент, що на кінець 1999 року практично всі наші лідери кланів стали невиїздними в бік заходу, де вже на багатьох були заведені кримінальні справи, або щонайменше слідчі органи воліли б їм зробити дізнання. А тут ще «прозахідний уряд», який швидко почав вести унезалежнену економічну політику від Москви – цієї «духовної кааби» українських фінансово-політичних угрупувань, кланів. Та й не тільки духовної, але й конкретно матеріальної, бо практично весь бізнес українських кланів є тісно пов’язаний з кланами в Росії. Одним словом, українські клани побачили перед собою реальну загрозу бути відрізаними від світу, а отже попасти в повну залежність від адміністративної складової, а прогресуюче впровадження урядом Ющенка демократичних механізмів в реальне життя країни, вже не виглядало інакше для них, як смертельна загроза. Політика нового уряду сильно зменшувала перспективи російських кланів на ринку «української нерухомості», а потужності цих структур є значно більшими від подібних українських. За даними групи фінансових операцій країн Великої сімки FATF (Financial Action Task Force), опублікованими торік, з Росії тільки після 1998 року на офшорні банківські рахунки в Науру переведено $70 млрд. Це свідчить, що величезний потенціал цих сил легко здатен вирішити «проблему Україна».

Рішення не потрібно було шукати довго – воно лежало на поверхні – поміч могла прийти тільки із сходу. Очевидно, що наша кланова складова виступила з ініціативою перед російськими спецслужбами, а може це було навпаки, але з цього моменту проросійські інтереси перестали виявлятися в якомусь хаотичному саботажі всього, що виявляло ознаки руху в Україні, а прийняло чіткий прагматичний підхід. Очевидно, що десь в літом 2000 року на високому московському рівні був розроблений проект, який ми умовно назвемо “Євростратегічний план Путіна”, втілення якого доручено мобілізованим силам російського філіалу спецслужб в Україні, чисельну оцінку якого наш уряд, на відміну від американського, не проводив. Представники уряду США впевнені, що на їх території сьогодні діє близько 450 російських агентів. Виходячи із наших українських умов, кількість російських агентів в Україні потрібно збільшити в один, або два порядки.

2. “Євростратегічний план Путіна”

Щоб зрозуміти величину загрози, яка насувається на Україну, необхідно вернутися до недалекої історії і очима сторонньої людини поглянути на роль України для Росії, які саме втрати зазнала Росія з відходом України від неї. Найкраще про це говорить Збігнєв Бжезінський: «Не лише криза у внутрішньому становищі Росії і втрата міжнародного статусу були нестерпно принизливими, особливо для російської політичної еліти, але й геополітична ситуація Росії також була сильно уражена... Найболючішою була втрата України. Поява незалежної держави не тільки змусила всіх росіян іще раз обдумати природу своєї політичної та етнічної тотожності, але й стала істотною геополітичною невдачею для російської держави... Незалежність України, крім того, позбавила Росію її домінантної позиції в Чорному морі, де Одеса служила Росії життєво важливою брамою для торгівлі на Середземномор’ї і поза ним... Втрата України стала геополітично вирішальною, оскільки це обмежило геостратегічні можливості Росії. Навіть без прибалтійських держав і Польщі Росія, зберігаючи контроль над Україною, могла б намагатися стати лідером упевненої в своїх силах євразійської імперії... Втрата України була не тільки геополітично вирішальною, але і геополітично каталітичною».

Росіяни не хотіли і не хочуть розуміти, що ці геополітичні втрати є наслідком їхньої віроломства і расової дискримінації українців, Після 1917 року коли росіяни черговий раз обманом заволоділи Україною і «скориставшись своєю чисельною перевагою і панівним становищем, росіяни зосередили в своїх руках політичну владу і були впевнені, що інші нації погодяться з їх керівною роллю не лише в політичній, а й в економічній, культурній, мовній сферах. Залученими до структури влади виявлялися лише ті представники інших національностей, які визнавали таку зверхність і працювали в напрямку створення “нової радянської людини” на кшталт росіянина» (Богдан Гаврилишин).