Реферат: Засновницькі документи та їх підготовка. Ринок та його функції

1. Засновницькі документи та їх підготовка

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих (засновницьких) документів.

Саме поняття “установчі документи” опосередковано вказує на те, що результатом їх складання і реєстрації в установленому законом порядку є створення певної “установи”, тобто юридичної особи. Незважаючи на наявність у філій, представництв та інших відокремлених підрозділів юридичної особи пакету документів, на підставі яких вони провадять свою діяльність, статусу установчих вони не мають.

На відміну від юридичних осіб, для яких характерна спеціальна право дієздатність (характеризується тим, що юридична особа має право лише займатися тими видами діяльності, що зазначені в її установчих документах), фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності в силу універсальної правоздатності (тобто здатності займатися будь-якою діяльністю, яка не суперечить законодавству). Виходячи з цього, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності діють не на підставі установчих документів, а на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. Проте фізична особа не позбавляється обов’язку отримання ліцензій, патентів, дозволів на той вид діяльності, яким вона фактично займається (якщо звичайно, така діяльність підлягає ліцензування або для її здійснення згідно із законодавством вимагається певний дозвіл).

Необхідно зазначити, що законодавство, крім поняття “установчі документи” (наприклад, ст. 4 Закону України від 19 вересня 1991 р. №1576-ХІІ “Про господарські товариства”), вживає ще два поняття – “статутні документи” (наприклад, ст. 6 Закону України від 16 квітня 1991 р. №959-ХІІ “Про зовнішньоекономічну діяльність”), а також “засновницькі документи” (наприклад, ст. 3 Закону України від 19 грудня 1995 р. №481/95-ВР “Про державне регулювання виробництва, торгівлі спиртом етиловим, коньячним та тютюновими виробами”). Вони є ідентичними, проте як теорія, так і практика зараз йде шляхом визначення таких документів саме як “установчих”,

Як зазначено вище, до установчих документів законодавство, а саме – п.3 Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740 – відносить:

1) установчий договір як рішення власників майна (засновників) про створення юридичної особи, якщо власників два і більше;

2) статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності[1].

Більшості юридичних осіб – суб’єктів підприємництва, в тому числі господарські товариства, діють на основі і установчого договору і статуту.

Статут – це установчий документ, який згідно з діючим законодавством передбачається для створюваної організаційно-правової форми підприємства.

Статут юридичної особи (підприємства) визначає її структуру, види і напрямки діяльності, порядок управління та інші питання діяльності власне суб’єкта підприємницької діяльності. Так, наприклад, ст. 9 Закону України від 27 березня 1991 р. №887-ХІІ “Про підприємства в Україні” містить базові положення, що повинні міститися в статуті підприємства.

Так відповідно до цього Закону статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств власником майна за участю трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборчих органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

У найменуванні підприємства визначаються його назва, вид та інше.

До статуту можуть включатися положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства, про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг тощо.

У статуті підприємства визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет...)[2].

Створення юридичних осіб шляхом об’єднання майна і спільної підприємницької діяльності їх засновників (учасників) вважається специфічним різновидом сумісної діяльності, а відтак у більшості випадків оформлюється договорами, що мають певні специфічні ознаки. Специфіка цього виду договорів виявляється, зокрема, в тому, що за всіх спільних рис із договором про сумісну діяльність, на установчі договори не поширюються норми законодавства, що регулює сумісну діяльність (глава 38 Цивільного кодексу УРСР та інші нормативні акти). Ця теза знаходить підтвердження в п.1 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. №02-5/334 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств”, відповідно до якого створення нового суб’єкта підприємницької діяльності та визначення його організаційно-правової форми регулюється не положеннями Цивільного кодексу УРСР про сумісну діяльність, а іншими актами законодавства, зокрема законами України від 27 березня 1991 р. №887-ХІІ “Про підприємства в Україні”, від 19 вересня 1991 р. 1991 р. №1576-ХІІ “Про господарські товариства” тощо.

Спеціальної правової бази, що регламентується порядок укладання, зміни, розірвання установчих договорів, в Україні немає. Тому в цьому разі застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов’язання, а також вимоги стосовно досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів і спорів, що виникають при зміні та розірванні господарських договорів. Відповідні реквізити установчих договорів можна знайти в законах України “Про підприємства України”, “Про господарські товариства” та інші.

Законодавство окремо не визначає поняття та ознаки установчого договору, а також порядок його укладення, зміни та припинення. В теорії установчий договір визначається як консенсуальний цивільно-правовий договір, що регулює відносини між засновниками у процесі створення та діяльності юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності[3]. За змістом п.3 Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740, установчий договір є рішенням про створення підприємства в разі, якщо його засновників два чи більше.

Для укладення установчого договору, як і договору про спільну (сумісну) діяльність, необхідний воле вияв для всіх його учасників. Обидва ці договори передбачають спільні дії сторін, що спрямовані на досягнення визначеної в них мети. Отже, якщо мета, то і предмет цих договорів – різні.

Згідно ст. 430 Цивільного кодексу УРСР за договором про спільну (сумісну) діяльність сторони зобов’язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети. Договір про створення юридичної особи також передбачає спільні дії сторін, проте предметом його вже не є досягнення мети, що відповідає ознакам господарської (виробництво/виготовлення) продукції, торгівля, надання послуг, виконання робіт – ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. №1775-ІІІ “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, основна ознака – отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах – п.1.32 ст.1 Закону України від 28 грудня 1994 р. №334/94 ВР “Про оподаткування прибутку підприємств”). Предметом установчого договору є створення, організація діяльності юридичної особи. В установчому договорі може визначатися господарська мета, але не щодо сторін договору, а щодо створеної ними юридичної особи. Це означає, що саме юридична особа, а не її засновники, братиме участь у господарській діяльності та нестиме відповідальність за своїми зобов’язаннями[4].

В юридичній літературі зазначається, що особливістю установчих договорів є те, що вони не тільки регулюють взаємовідносини за спільною діяльністю (зокрема, відносини щодо створення юридичної особи та наділення її майном), а й визначають правовий статус юридичної особи, є складовою частиною установчих документів. Дія установчого договору після державної реєстрації (створення) юридичної особи зберігається та продовжується до моменту припинення її діяльності[5].

В законодавстві не міститься перелік обов’язкових реквізитів установчого договору. Зважаючи на це, такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, необхідних для його виконання[6].

Деякі з таких умов випливають із положень чинного законодавства. Так, згідно з ч.2 ст. 26 Закону України “Про господарські товариства” договір, що укладають між собою засновники акціонерного товариства, визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами[7].

У ст. 67 цього ж Закону визначається зміст установчого договору про повне товариство. Крім загальний умов, встановлених ст.ст. 4 і 66 Закону України “Про господарські товариства”, він повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства. Зміст установчого договору про командитне товариство встановлюється, виходячи з вимог ст. 76 зазначеного вище Закону – крім загальних умов, які передбачені ст. 4 цього Закону, він має включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства. В установчому договорі про командитне товариство стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесених ними вкладів[8].