Реферат: Козацька педагогіка як унікальне явище світової педагогічної думки

Козацька педагогіка — феноменальне явище і складова української етнопедагогіки: в усній формі вона зберегла, переда­ючи з покоління до покоління найкращі духовні цінності наро­ду, досвід виховання, формування і навчання особистості, не за­фіксовані письмово прогресивні й результативні форми допологового виховання, батьківського опікування немовлят і дітей до­шкільного віку, роботи з отроками, підлітками і юнаками та по­будови взаємин між дорослими. Так виникли неписані закони кодексу лицарської честі, що передбачали:

— любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини-України;

— готовність захищати слабших, молодших, зокрема дітей;

— шляхетне ставлення до дівчини, Жінки, бабусі;

— непохитна відданість ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, скромність і працьо­витість тощо);

— відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;

— турбота про розвиток національних традицій, звичаїв і об­рядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

— прагнення робити пожертви на будівництво храмів, на­вчально-виховних і культурних закладів;

— цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;

— уміння скрізь і всюди чинити шляхетно, виявляти інші чесноти.

Козацька педагогіка як невід'ємна складова української етнопедагогіки акумулювала в собі вироблені віками та апробовані часом традиції тіловиховання молоді.

Система освіти і виховання у школах Запорозької Січі (ко­зацькі, січові, полкові, паланкові, парафіяльні та інші школи) передбачала формування у молоді, крім якостей лицарської честі, певної системи доблесті та звитяги, а саме:

— готовності боротися до загину за волю, честь і славу України;

— нехтування небезпекою, коли справа стосується нещастя рідних, друзів, побратимів;

— ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих зайд-завойовників;

— здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі;

— героїзм, подвижництво у праці та в бою в ім'я свободи і незалежності України.

У козацькому середовищі виникло, закріпилося, а потім і поширилося в слов'янському стилі кілька специфічних систем фізичних і психофізичних вправ, спрямованих на тіловиховання, самовдосконалення особистості. Це перш за все система фізич­ного виховання і військового вишколу учнів різних типів шкіл (володіння луком, списом, шаблею і арканом, майстерність їзди на бойовому коні, управління і догляд за ним тощо).

Система ведення наступальних і захисних боїв з позиції духов­ності, створення "кругової неприступної оборони" (між іншим, і свої військові табори вони зводили за такими ж принципами), системи козацького єдиноборства: все підпорядковувалося основ­ній меті — вихованню незборимого воїна-захисника, богатиря, красивого тілом і духом, інтелектуально багатого.

Козацька служба вимагала високого рівня духовності й за­гартованості, витривалості до голоду і спеки, дощу і снігу, до від­сутності харчів і питної води, що зумовлювало побудову едино­борств у поєднанні з високим рівнем моральності, лицарської честі.

"Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі народних ігор, змагалася на силу, спритність, винахід­ливість, точність. Традиційними були змагання на конях (пере­гони та ін.).

А в непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найбільш досвідчених запорожців у постійній праці загартовувала своє здоров'я, силу і спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство та постійні змагання з веслу­вання.

Найбільш відповідальним випробуванням для молоді було подолання дніпровських порогів, і тільки тоді вони отримували звання "істинного" запорозького козака".

Серед запорозьких козаків значного поширення набули різно­манітні системи единоборств. Найвідоміша лягла в основу ко­зацького танцю гопак, що формує інтелектуальне, духовне, фізич­не та естетичне багатство юності.

Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірно­го ефекту, коли "тіло грає" (у такому разі больові удари против­ника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внут­рішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні й східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тибетських ченців катода і "школі залізної сорочки" в кунг-фу та карате.

Отже, високий рівень розвитку психофізичної і духовної куль­тури козацтва, досягнення української етнопедагогіки з питань тіловиховання молоді, інтелектуального розвитку визнані й апро­бовані у світі, мають природне право на відновлення кращих своїх здобутків у практиці тіловиховання і духовності сучасної молоді. Успіх буде гарантовано за умови творчого підходу до практичної реалізації теоретичних узагальнень потреби відновлення на висо­кому рівні козацького гарту, тіловиховання і гармонійного роз­витку молоді в процесі відновлення національної системи освіти.

Найголовнішими вимогами до такої діяльності можуть бути відомі козацькі заповіді:

— не шкодь своїми діями іншим;

— візьми все найкраще, що зробить тобі добро, зміцнить силу, загартує волю, збудить думку, уяву, сформує почуття і переконання;

— без потреби не зазіхай на сусідські звички, не переймай чужих молитов, а бери лише те, що продовжить життя, зробить його незборимим, загартованим, помножить майстерність, вправність, а здібності перетворить на невичерпні.

Ці та інші настанови тяжіють за своєю сутністю до Заповідей Господніх.

Відомо, що запорожці були глибоковіруючими людьми, і відсіч усім ворогам давали за заповідями Божими.

Виховання в козацьких школах і літніх юнацьких таборах проводилося у ході різноманітних ігор, засобами спортивних, рух­ливих ігор, розваг та змагань, що гартували волю і характер юних, розвивали духовність і інтелект, множили витримку, наполег­ливість, уміння доводити справу до кінця, до перемоги. Спортив­но-фізичні ігри прямо та опосередковано впливали на форму­вання інтелектуального рівня юного українця, на розумовий і фізичний розвиток особистості.

В умовах боротьби за збереження українського етносу і ви­живання в екстремальних обставинах козаки гартували своє тіло і дух, доводячи особистість майже до ідеальності.

Козацтво — високоінтелектуальний і суспільнотворчий уні­кум державотворення, громадського дива Європи, в якому ко­жен козак — це мудрець.

У Запорозькій Січі, як і у Стародавній Греції, існував культ фізичного розвитку особистості. Фізично недосконала людина відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове товариство ніколи не обирало в старшини.

Могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько "Підкова",

Добре розвиненими фізично були Б. Хмельницький, П. Са­гайдачний, І. Богун, І. Свірчевський та ін. А про гетьмана Мазе­пу французький дипломат Жан Балюз писав: "Тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього знаменитий".

Напевно, не випадково усі воїни, національні герої, як прави­ло — богатирі. Залишилися численні легендарні перекази про козаків-характерників, яких не брали ні ворожа куля, ні шаблю­ка бусурмана. А деякі з цих легенд-переказів надлюдські влас­тивості приписували конкретним історичним особам, як, напри­клад, Іванові Дмитровичу Сірку (1605—1680), який за народ­ним поголосом міг ловити кулю на ходу й назад кидати її в дуло пістоля того, хто стріляв...

Населення України проводило виховання підростаючого поко­ління на прикладах визначних козаків, козацьких традиціях і за­конах, тому вся педагогіка носила назву козацької, її дійовими за­собами ставали народні козацькі думи й історичні пісні, легенди і народні перекази, сміховини та величезна кількість влучних афо­ристичних творів, які потім одержать назву приказок та прислів'їв.

Все це яскраво видно і на прикладі життя та боротьби сла­ветного І.Д. Сірка. Щодо нього у свою вічну пам'ять (думи, істо­ричні пісні, перекази, легенди, що є прикрасою українського епо­су і міфології) народ увібрав найсвітліше, що тільки може харак­теризувати визначного полководця, дипломата, державного діяча і прекрасну людину, якого 8 разів підряд обирали кошовим (нечувано в історії козацтва), який переміг ворога в 52—53 походах із 55, а решта битв завершилася перемир'ям.

Про подвиги Івана Сірка сповіщали козацькі літописці Самійло Величко, Григорій Граб'янка, історик з Київської колегії Інокентій Гізель та ін.

Такі лицарі, як Іван Сірко, цілком заслужено здобувають без­смертя в пам'яті народній. Наприклад, у пісні "Та ой як крик­нув же та козак Сірко" народ називає свого улюбленого героя сонечком, місяцем, сизим орлом.

Кобзарі усієї України, лірники і скрипалі, сліпі співаки роз­повідали в піснях і думах про життя, подвиги незборимого Івана Сірка, його батьківську турботу про козаків, яких він називав синками, дбаючи про здоров'я кожного, про його військовий і фізичний гарт, тіловиховання.

Про Сірка ходила добра слава як про звитяжця: він міг сам і вимагав від своїх козаків — "молодих соколят" — спати на землі, митися холодною водою, уміти пірнати, плавати, стрибати у воду. Кожен його козак умів доглядати за конем (навіть, якщо був пішим), гарцювати, переходити з галопу в алюр і навпаки, рубати ("сікти на капусту") лозу на повному скаку (а це могла зробити лише струнка людина).