Реферат: Індивідуальні особливості молодших школярів та застосування їх в навчально-виховному процесі

У процесі розвитку молодшого школяра збагачується її чуттєвий досвід, розширюється розумовий кругозір, чому сприяють сім’я, позашкільні заклад, і саме навчання в школі.

Результатом мислительної діяльності людей є знання. Знання – знаряддя мислення, один із критеріїв активності виховного впливу. Засвоєння основ знань, накопичених людством, значною мірою здійснюється в системі народної освіти, шляхом наслідування досвіду старших поколінь, самоосвіти. В процесі набуття знань у школяра формуються погляди, ставлення, ідеали.

Основною базою для розумового виховання є навчальні дисципліни, різні форми позакласної і позашкільної виховної роботи, які є продовженням навчальної діяльності. Висхідною і зв’язуючою ланкою навчально-пізнавальної

19

діяльності школярів є народознавство, на основі якої реалізується народознавчий підхід до виховного процесу. Учні засвоюють культурно-історичний шлях рідного та інших народів. Багатогранність організаційно-педагогічних форм, спрямованих на вдосконалення розумового виховання учнів, становить три основні групи.

Перша група – форми роботи, спрямовані на виховання свідомого ставлення школярів до учіння, раціональну організацію їхньої навчальної праці, озброєння навичками самостійного набуття знань.

Друга група – форми навчально-освітньої діяльності, спрямовані на розвиток творчих здібностей, пізнавальної активності учнів.

Третя група – форми навчально-освітньої діяльності, спрямованої на розвиток індивідуальних інтересів, здібностей, нахилів, талантів.

На основі цих груп прогнозується діяльність школярів навчально-пізнавального характеру.

Звичайно, навчити – це дати учням знання, сформувати в них уміння і навички. Однак цього замало. Необхідно виховувати в них потребу, мотив, позитивне ставлення до набуття цих знань, вироблення умінь і навичок. Це вже моральний аспект виховання. Навчальна мотивація, тобто бажання, прагнення вчитися, виступає важливою умовою здобуття освіти. Коли вчитися повинні всі, тоді перед педагогом постає проблема – не лише дати знання, а й виховати потяг до них, сформувати позитивну установку, ставлення.

Мотивація – це виникнення активності людини для задоволення відповідної потреби. Шляхи стимулювання мотивації навчання такі:

- заінтересовувати учня в засвоєнні нових дій і понять через зв’язок їх з

уже закладеними в нього трудовою мотивацією і мотивацією навчання.

- забезпечити “проблемну включеність” учня через стимулювання потреби в орієнтуванні, новизні.

- підтримувати новизну не лише внаслідок засвоєння тієї чи іншої виконавчої діяльності, а також контролю, корекції й оцінки.

20

Завдяки самооцінці своїх сталих індивідуальних рис особистості учень може: глибше пізнати свою особистість; розумову свою поведінку; емпатично розуміти інших людей; осягати вищий рівень своєї самосвідомості; сприймати себе; самореалізуватися; вірити в свої можливості, в успішність своїх дій; виробляти стратегію особистого життя, напрям навчання.

21

2.1. Проблеми удосконалення навчально-виховного процесу в навчальному закладі.

Докорінні зміни в політичній, соціальній та економічній галузях і викликана ними побудова якісно нової системи національної освіти потребує радикального перегляду цілей, принципів, змісту, які могли б сприяти вихованню освіченої, культурної та професійно здібної особистості.

Сьогодні визнаємо, що значення науково доведених психологією положень про розвиток молодшого школяра в процесі навчання занижене. Досі основний наголос в організації навчання робиться на “проходження” матеріалу. Має місце спрощене розуміння педагогами розвитку учня як оволодіння ним певною сумою знань, умінь і навичок.

Загальним недоліком існуючої педагогіки є намагання замінити найскладніший і багатоаспектний механізм загального, трудового, індивідуального, соціального розвитку дітей повідомленням їм готових освітніх і технічних знань і виробленням деяких систем навчальних умінь

Навчальний процес недостатньо враховує власні цілі і пізнавальні запити учня, ставлячи його в залежне положення “вихованця”. Він не забезпечує учневі можливості самостійно вибрати цікаві для себе завдання, вчитися знаходити гіпотезу рішення, планувати його виконання, здійснювати це рішення і розвивати здатність самому себе контролювати при виконанні завдання.

У навчальних закладах замість істинного об’єднання всіх педагогів у справі розвитку особистості учня, культивується ізоляція навчальних предметів, навчання розділене жорсткими рамками і конкретними задачами кожного навчального часу.

Традиційний навчальний процес у школі в силу своєї поурочної роздрібненості недостатньо сприяє активізації мислительної діяльності учнів, хоча ядром особистості є розвинене мислення. Крім того, надмірна кількість

22

стандартних тренувальних задач замість комплексних, творчих , враховуючи індивідуальні особливості молодших школярів, спрощує мислительні потенції, різко обмежує стимулююче розвиток середовище, знижує кількість інформації, яка використовується, зменшується різноманітність задач і цим збіднює можливості прояву самостійних творчих запитів учнів.

Існуючі програми, підручники і методичні посібники побудовані за принципом розвитку науки, яка відображається в кожному навчальному предметі, а не за принципом розвитку учнів, які вивчають систему предметів. Тому різко ускладнене використання учнями знань і способів вивчення одного предмета для більш глибокого розуміння іншого, для формування наукової картини світу. Це прямо стосується розриву між теоретичними положеннями загальних навчальних предметів, які вивчають школярі і практичними навчально-трудовими навичками.

Посібники і програми недостатньо націлюють педагогів на управління становленням в учнів таких психічних новоутворень, як розширення і збагачення навчально-пізнавальної мотивації, потреб і здібностей саморозвитку, самоконтролю дій, а також формування творчих мислительних операцій і прийомів, вольових звичок і навичок адекватного ставлення до навколишнього , що визначають, поряд із набутими знаннями, вміннями, розвинену особистість. Психічний розвиток учнів не аналізується. Корекції навчального процесу, який забезпечує підвищення рівня всіх елементів новоутворень, що відображають творчий і соціальний розвиток учнів, немає.

Узагальнення результатів досліджень переконує, що провідними методологічними факторами побудови нової технології розвиваючого навчання є:

1. Забезпечення кожному учневі статусу суб’єкта самостійної навчальної діяльності та спілкування. Ця діяльність будується на додаток до існуючого класноурочного навчання. Вона розгортається як процес постійного вирішення учнями послідовного ускладнених систем пошуково творчих

23

завдань (із всебічною педагогічною допомогою). Такі завдання мають бути комплексними, міжпредметними. В такому разі школяр узагальнює не тільки знання, а й методи використання різноманітних знань, постійно розширює ці методи. Все це сприяє розвитку пошуково-творчого потенціалу учня та формування його здібностей до самовираження.

2. Відображення в логіці навчального процесу різноманітних методів педагогічної, гуманістичної взаємодії, співробітництва і спілкування педагогів та учнів. Ця взаємодія і спілкування повинні будуватися з урахуванням наукових положень про розвиток психіки, становлення особистості учня, його індивідуальних особливостей в навчанні.

3. Побудова в навчальному закладі цілісного педагогічного колективу, який забезпечує найкращі умови для формування розвинної, творчо працездатної особистості кожного учня.

Усе це можливо будувати на основі зростання професійної кваліфікації вчителів, підвищення діалогової культури та культури спілкування, ставлення до кожного школяра як зростаючої особистості, враховуючи його індивідуальні особливості.

24

Висновки.

Розвиток сучасної освіти позначений переходом від суб’єкт-об’єктної до суб’єкт-суб’єктної системи навчання і виховання. Цей шлях складний, тривалий, сповнений перешкод. Гальмує процес переходу на новий етап перенасиченість освіти елементами старої системи.

Однак нині у педагогічній науці яскраво заявляє про себе підхід, який забезпечує створення нових механізмів навчання і виховання та ґрунтується на принципах самостійності особистості, глибокої поваги до неї, врахуванні її індивідуальності.

Врахування цього підходу має суттєво гуманізувати навчально-виховний процес, наповнити його високими морально-духовними переживаннями, утвердити принципи справедливості і поваги, максимально розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до особистісно розвивальної творчості.

Різною мірою до вивчення цього підходу у своїх працях зверталися вчені: В.О. Сухомлинський, Я.Ф. Чепіга, І.Д. Бех, С.І. Подмазін, О.Я. Савченко, В.Г. Кремень та ін.

Зокрема такі принципи навчання, як визнання кожного учня особистістю, принцип про відсутність бездарних дітей, принцип неповторності кожної дитини тощо лягли в основу особистісно орієнтованого навчання і виховання.

Отже, врахування індивідуальних особливостей школяра підтримують уявлення вихованця про себе як про особистість, що найперше виявляється в інших людях, – і настільки, наскільки він змінює їхнє духовне життя. За таких умов дитина усвідомлює, що вона може стати розвиненою особистістю лише через свої добропорядні вчинки. Оцінка вихованцем себе як особистості відбувається не лише з огляду на те, що означає та чи інша риса для нього, а й що вона може означати для інших, тобто дитина має навчитись відчувати людину. Якщо педагог вбачає у дитині повноцінного партнера допомагає їй