Реферат: Етнопедагогічні основи Гуцульської школи

Український історик, гуцул за походженням (з с. Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області), Іван Кузич-Березовський у своїй книзі "Оріяна", присвяченій праіс­торії України, твердить, що слово "мама" походить від Ама — імені богині землі; "тато" — від праукраїнського слова "пато", яким наші далекі предки-орії величали своїх головних держав­них правителів (тому запорізькі козаки свого отамана звали ба­тьком); ненька, неньо — від власного імені бога врожаю Нана; внук — від унк (рід).

Як бачимо, слова "мама" (неня), "нянько" (тато) мають бо­жественне походження, то й ставитися до осіб, яких так назива­ємо, тобто до мами й до тата, треба з особливою пошаною. Побу­тування азійської "матірщини" тут категорично неприпустиме.

Нам, українцям, які підняли пошану до матері на рівень па­тріотичної любові до неньки України й до культу Богоматері, вдаватись до брутальної лайки не тільки непристойно, але й злочинне.

Самі завжди пам'ятаймо й дітей, внуків та правнуків своїх застерігаймо, що той, хто полюбляє брудну лайку, в першу чер­гу, ганьбить сам себе, свою рідну матір, бабусю, всю свою родину, наносить велику шкоду українській культурі, чинить страшний зло­чин проти України. Тому треба рішуче й назавжди відмовитися від цього найдикішого азійського (московського) паскудства.

У нашому рідному гуцульському середовищі споконвіків при­йнято ставитись до тата й мами, дідусів і бабусь, братів і сестер, родичів і свояків із глибокою повагою і ввічливістю, дітям до батьків звертатись через пошанне "Ви". Невід'ємним компо­нентом етикету щоденного вітання гуцулів виступає діалог: "Мамка, татко дужі? — "Дужі, єк ваші?"

Ні в українській літературній мові, ні серед гуцульських діа­лектів немає слів, які б ображали дєдика чи неньку. Тож наслі­дуймо й бережім цю прекрасну гуцульську традицію пошанного ставлення до батьків, до родини.

Залежить це, в першу чергу, від самих батьків. Невипадково кажуть, що в порядних батьків чемні діти. Як виховаємо своїх дітей, такими й будуть. В основі їх виховання лежить застосу­вання народної педагогіки, спрямованої на плекання душі, тіла й розуму, людської гідності й національної гордості гуцула-укра-їнця, патріота незалежної України, пройнята вільнолюбивим ду­хом опришківства і легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша, добра пам'ять про яких пильно зберігається у головах нащадків не тільки на Гуцульщині, але й по всій Україні.

В арсеналі гуцульської родинної педагогіки такі могутні ви­ховні засоби впливу на дітей та молодь, як рідна материнська мова, чарівна природа карпатського краю, багатющий фольк­лор гуцулів різних видів і жанрів, звичаї, традиції, свята, обря­ди, символи, ритуали, ігри й іграшки, народне мистецтво, реме­сла й промисли.

Завдяки глибокій пошані до світлої пам'яті своїх предків, власної самобутньої родинно-побутової культури, що з великою майстерністю і правдивістю змалював класик української літе­ратури Михайло Коцюбинський у повісті "Тіні забутих пред­ків": гуцули, як ніхтй інший, чи не найкраще зберегли від руїв-ницьких наскоків чужинців і яничарів своє рідне, національне, тобто те, що найдужче формує гуцульське "Я", гордість за при­належність до гуцулів, до української нації. Домінантність названої риси й міцної етнічної солідарності, а з ним і загаль­ноукраїнської єдності досить виразно демонструвались, зокре­ма, на Першому Світовому конгресі гуцулів у Івано-Франківсь­ку в жовтні 1993 року.

Гарний звичай панує в гуцульських селах і понині, коли всі, хто зустрічається на його вулицях, навіть незнайомці, чемно ві­таються між собою. Цим культивуються коректні, доброзичливі взаємини між людьми. Тут усе чітко й конкретно передбачено: хто, коли, де, з ким і як повинен вітатися. І діти прилучаються до цього змалку, з колиски, коли їх привчають робити "па-па", привітно махаючи ручкою. При вітанні з дідусем та бабусею внуки цілують їхню руку, а ті у відповідь гладять чемних онуків по голівках і цілують їх у щічку.

Бути чемними й привітними привчають дітей гуцульські на­родні казки, персонажі яких обов'язково вітаються між собою. За проступки своїх дітей несуть відповідальність батьки. Тому при вгамуванні бешкетника неодмінно запитують, чий він син і неодмінно ставлять' до відома його батьків.

Для допомоги сім'ї у вихованні дітей залучається якомога ширше коло людей, громадськість. Одним з яскравих підтвер­джень цього є давня традиція добору кумів, тобто других батьків новонародженого, його опікунів і захисників. Завдяки кумівст­ву дитина, крім рідних батька й матері, має ще хрещених бать­ків, які добровільно тримають педагогічне шефство над дити­ною від її народження й аж до зрілості.

Після запрошення "в куми" між рідними й почесними бать­ками встановлюються дружні взаємини. За активної участі ку­мів відбувалося хрещення дитини, посвята в повноліття і навіть весілля вихованців, які називають вибраного батька "нанашком", а вибрану маму — нанашкою (очевидно, від слова наш, тобто свій, такий, як свій, рідний). Народна педагогіка вимагає, щоб діти з повагою ставились до почесних батьків, слухали їх порад, з вдячністю сприймали зауваження, тобто так само рете­льно виконували їхні вказівки, як і рідних батька й матері. Зви­чайно, що батьки із задоволенням сприймають таку громадську допомогу у вихованні, нерідко, особливо в святкові дні, відвіду­ють своїх кумів, приносять дарунки. Кум і кума, в свою чергу, обдаровують гостинцями своїх підопічних, які у відповідь на це прагнуть радувати їх гарною поведінкою, приходять до них до­дому, розповідають про свої справи.

Сімейно-побутові стосунки, які складаються на основі кумівства, значною мірою посилюють потенціальні можливості сім'ї у вихованні дітей. В особі кумів батьки бачать порадників і по­мічників у вихованні своїх дітей, а також повною мірою і "гро­мадських контролерів" (устами кумів часто передається громад­ська думка про вихованість дітей у тій чи іншій сім'ї). Українсь­ке народне прислів'я "Що кум — то ум" свідчить про досить активну педагогічну дію і авторитет кумів. Все це й сформувало такий загальний висновок, що "Куми рідніші, ніж брати". Про авторитет інституту кумівства свідчить і те, що під час першого дня весілля кумам відводиться одне з найпочесніших місць — навпроти молодих, перші скибки весільного короваю вручаються саме їм — почесним батькам молодої і молодого. Другого дня рідні й почесні батьки сідають на місце молодих, молода пара вшановує їх.

У куми намагаються запросити людей статечних, авторитет­них, розсудливих, працьовитих, які викликають почуття поваги і симпатії ("Батьки суджені, а куми люблені"). У куми запрошу­ються люди як по лінії кровних, так і свояцьких зв'язків, а та­кож сусіди, знайомі, тобто сторонні.

Доросла людина, яка з якихось поважних причин залиши­лась без сім'ї, заслуговує співчуття. Якщо навмисне уникає обо­в'язків сім'янина, то такого осуджують. Гуцули кажуть, що "Не­одружений не потрапить у рай".

Справжня сім'я обов'язково має і виховує дітей. Тому тради­ційна гуцульська родина, як правило, багатодітна:

Ой знала я дуже много співанок співати, Присіли м'я малі діти — стала забувати.

Бездітне подружжя бере на виховання чужих дітей, переваж­но круглих сиріт, бо той, хто не має дітей, позбавляється Божо­го благословення. Ухиляння від дітонародження гріховне.

Малят колишуть, співаючи їм колискових пісень, що сприяє гарному ростові й розвиткові дітей:

Повішу я колиску на тоту смерічку,

Ой я у ній виколишу дівочку, як чічку.

Колисочка яворова, а шнурок шовковий,

Ой спить у ній моя радість — хлопчик мій медовий.

Вищенаведені гуцульські коломийки, як бачимо, випромі­нюють велику материнську ніжність і безмежну любов до дітей.

Звичайно, що колискових пісень співають дітям не лише на Гуцульщині, але й по всій Україні та й в інших народів світу.

Однак гуцульські колискові пісні наділені властивими тільки їм рисами — карпатським колоритом, гуцульським діалектом, своє­рідною мелодикою і манерою виконання, віддзеркаленням ко­ломийкових мотивів. Тому часто-густо у гуцульській родині ко­лискову пісню підмінюють коломийками, жартуючи, що завдя­ки цьому "дитина вже в колисці ніжками дриґає й ручками по­махує під коломийку". А це означає, що маємо справу з пестувальним мистецтвом справді високої проби. Великим багатст­вом і розмаїтістю відзначається також гуцульське дитинознавство, що неабияк сприяє правильній організації виховання ді­тей у сім'ї.

Гуцульська батьківська педагогіка передбачає підготовку під­ростаючого покоління до твердого життя, зв'язаного з різними, часом дуже несподіваними, життєвими випробуваннями й обо­в'язковою участю змалку у посильній праці. Кожен із членів сім'ї має усталені господарські обов'язки. Перебування на пові­трі, загартування, участь у посильній праці робить дітей витри­валими. Оскільки орної землі на Гуцульщині дуже мало й про­дуктів харчування не вистачає, то гуцули змушені заробляти хліб поза межами свого краю. Відсутність чоловіків вдома через ви­їзд на заробітки перекладає в цей час всю хатню, а також господарську роботу й виховання дітей на плечі жінки. Тому дівчат змалку прилучають не тільки до жіночої, але й до чолові­чої праці. Гуцульська жінка здатна їхати з бербеницями верхи на коні, вправно орудує сокирою і косою, виконує роль глави сім'ї, господині дому і двору.