Реферат: Види та жанри живопису

Коли грунт достатньо висохне, можна перейти до побудови композиції. Це роблять вуглем, м’яким простим олівцем, або кольоровим. Якщо рисунок роблять вуглем його слід закріпити дамар ним лаком у суміші з розчином № 4 для живопису (піненом).

Писати можна тільки по сухому.

Живопис олією починають писати з підмальовка. Для цього фарбу беруть не густу і відрізу намагаються якомога точніше передати кольорові і тональні відношення.

Спочатку беруться за найтемніші місця – тіні, потім конкретизують і уточнюють зображуваний об’єкт. Щоб пензлем передати об’ємну форму кожен мазок повинен показувати певну чистоту площини предмета, її окрему грань.

В живописі кожен мазок треба класти свідомо, щоб він допомагав виявляти форму, тон і тому подібне. Отже, напрям і характер мазка залежить від форми об’єкта, характеру його поверхні, положення в просторі. При цьому слід пам’ятати, що мазок покладений пастозно, наближає зображення до глядача, а покладений тонко і гладенько віддаляє. Досить часто в живописі користуються лесуванням. Ним не слід зловживати, бо живопис темніє від надлишку олії. Лесування добре лягає на сухий гладенький підмальовок, тому перед цим поверхню живопису слід зашліфувати тонким наждачним папером.

Темпера.

Темперу готують на емульсіях і розводять водою.

Темпера легко стікає з пензля, дає чіткий тонкий штрих, порівняно з олійними фарбами швидше сохне. Як тільки випарується вода – темпера затвердне і цим практично закінчується процес висихання. Частинки кольорового пігменту міцно закріплюють з основою. Порівняно з аквареллю і гуашшю темпера тримається на основі міцніше, не стирається, після висихання не боїться води, чим подібна до олійних фарб.

Недоліком темперних фарб є те, що їх не можна так легко змішувати, як олійні. Крім того, фарби після висихання дещо змінюють колір.

Основу для темпери покривають клейовим або емульсійним грунтом, а найпростіше взяти водоемульсійну фарбу для стін. Писати можна на міцному картоні або на полотні. Через те, що темпера швидко сохне, кольори і тони, по можливості, треба зразу підбирати на палітрі.

Пензлі для темпери такі самі як для олійних фарб.

Живопис темперою можна покривати тим самими лаком, які застосовують в олійному живописі.

Монотипія.

Слово “монотипія” грецького походження. Воно складається з двох слів “монос” – один, єдиний і “типос” – слід, відбиток.

Монотипію можна виконувати аквареллю, олією, друкарською фарбою. Зображення друкують на різноманітному папері, який добре вбирає в себе воду. Для виконання монотипії потрібні: пластинка з металу, скла, кераміки, пластмаси, папір для чернетки і для чистого відбитка, олівець, фарби, фото валик, мило. Кілька газет, скипидар, ножиці, тканина. Папір треба на декілька годин помістити в посудину з водою для друкування папір повинен бути вологим. Для монотипії акварельними фарбами спочатку треба виконати на папері контурний рисунок олівцем. Акварельну фарбу розводимо з милом, вона повинна бути густа, потім на рисунок кладемо скло і по ньому малюємо задану композицію.

Якщо все готово – малюнок сухий і папір вологий – можна малювати.

Монотипію олійними фарбами виконуємо майже так як і аквареллю. Але буває, що фарби надто густі. Їх треба розбавити розчинником. На пензель не слід набирати багато фарби і класти їх дуже повним мазком, бо при відбиванні вона розмажеться. Папір для монотипії олійними фарбами готуємо так: як і для акварельних фарб, процес і прийоми друкування такі самі.

Проте папір можна зволожувати і не водою а розчинниками, він розбиває фарбу на дрібнесенькі краплиночки і здається, ніби відбиток виконано пульверизатором.

Є ще й фонограмна – однокольорова монотипія. Найчастіше її використовують чорним або коричневим кольором.

Такий вид роблять друкарською або олійною фарбами, але останню треба обезжирити. Для цього фарбу потрібно видавити на папір, де вона залишає олію, тоді вона готова.

Технологічні особливості живопису.

При технологічному аналізі живопису ми розглядаємо картину не як площину (як при естетичному сприйманні), а як трьохвимірне тіло, яке має різні матеріали, розташовані за визначеним принципом. Якщо ми явимо собі картину в розрізі, то побачимо, що вона складається з декількох більш або менш однорідних шарів, розташованих в порядку, який відповідає наступності процесу створення картини.

Спеціально оброблений матеріал з відповідним образом підготовленою поверхнею, на якій художник створює свій витвір, ми називаємо в цілому живописною основою. Фарби, які на нього наносяться називаємо живописними шарами, а поверхневе прозоре покриття, що виконує захисну функцію, - лаковим шаром. Ці основні елементи картини не завжди бувають одношаровими. Вони в свою чергу складаються з проміжних шарів, розташування яких дещо відрізняється у окремих типах живописних технік, особливо у настінному живописі, у якому найменування елементів абсолютно інше, ніж у станкових картин.

Живописна основа, яка підвищує міцність і стійкість полотна, складається з декількох шарів. Найнижчим шаром є власне живописна основа; на ній разом з грунтом лежить весь кольоровий шар. В залежності від обставин живописною основою бувають різноманітні матеріали: дерев’яні дошки (дубові, горіхові, липові, фанерні, масонітові) або металеві (з міді, алюмінію), потім полотно, папір, картон, пергамент, камінь, скло, штучні органічні і неорганічні матеріали. Як правило, живописна основа має ґрунтове покриття – одношарове чи багатошарове. Ґрунтове покриття певним чином готує фактуру поверхні основи, і крім цього, створює додаткові сприятливі оптичні умови для картини. грунтові покриття, часто скорочено називають грунтом, ділять на клеєві, олійні і темперні (емульсійні) або за типом наповнювачів або пігментів – на крейдяні і гіпсові. Іноді грунтові покриття розрізняють також за яскравістю і за кольором: білі, темні або тоновані, кольорові. Під терміном “болюсні” грунтові покриття ми розуміємо червоно-коричневі грунти, не залежно від того, чи мають вони болюс чи вони складаються з інших пігментів, подібних за кольором до болюса.

Між основою і ґрунтовим покриттям за звичай знаходиться проміжний, зв’язуючий шар, який підсилює прилипання і зчеплення обох гетерогенних елементів, а в деяких випадках усуває зайву всмоктувальну здатність основи. Цей шар готують із клею, разом із тим, що желатину, рідше – із смоляних лаків.

На поверхню ґрунтового покриття наносять тонкий шар, призначений для усування всмоктувальної здатності грунту. Його назва “ізоляція” – ізолюючий шар повністю має функцію, яку він здійснює. Він попереджує проникнення зв’язуючих фарб (наприклад, олії) в грунт. Це, загалом, шар желатину, смоляного або масляного лаку. Так як колір білих грунтів не відповідає замислові деяких художників або цілих шкіл живопису, то грунти іноді покривають лесирувальною або напівпрозорою фарбою – імприматурою. Цей термін запозичений спеціальною літературою із джерел епохи Відродження, згідно з яким фарбу втирали або, точніше, втискали в грунт долонею. Цю фарбу можна або наносити на висохлий ізоляційний шар, або прямо змішувати з ним.

Зв’язуючою імприматурою є, за потребою, олія чи клей.

Грунтове покриття, яке швидше є результатом праці ремісника, не байдуже для кінцевого ефекту живописного твору як твору мистецтва. Структура його поверхні гладка чи шорстка, його всмоктувальна здатність і особливо його колір є надзвичайно важливими факторами, для вибору яких потрібно ставитися дуже серйозно, так як властивості матеріалів грунту обумовлюють можливості і межу процесу роботи живописця.

Другий важливий елемент картини – власне живописний шар – є в повному розумінні слова твором мистецтва, хоча його виконання також загалом визначається технічними можливостями. Коли живопис складається з великої кількості шарів, а найчастіші воно саме так і буває, найнижчий шар називається підмальовком, але тільки в тих випадках, коли цей шар є підготовкою для наступних шарів. Цей термін взятий нашою літературою по історії мистецтва тільки в останні десятиріччя і звідти був позиченим технічною літературою. Лесіровками ми називаємо прописки прозорими фарбами. Для прописок корпусними фарбами у нас нема спеціального терміна.

Техніку живопису визначають не пігменти, а зв’язуючі фарб, за якими ми і класифікуємо існуючі техніки на олійний живопис, темперу, гуаш, акварель, енкуастику і пастель. Сучасні картини, як правило, виконуються в одній техніці, хоча на одній картині можна застосувати дві техніки, наприклад, картина може бути підмальована темперою, яка швидко сохне, і завершена фарбою, що сохне повільніше (олійна фарба). Комбінація технік найширше використовується у змішаній техніці, при якій шари темпери і олійної фарби чергуються декілька разів.

Лак, покриваючий захисний шар, зовсім не застосовується в акварелі, гуаші, пастелі і тоншій темпері. Раніше було запропоновано замінити терміни “лак”, “лакування” словами “оліфа” і “оліфування”, завдяки чому ми перестали б плутати картинні лаки з лаками-фарбами, наприклад, краплаком. Початкове визначення, проте, так прижилось, що пропозиція не була прийнята.

За характером підсихання ми поділяємо лаки на олійні, що висихають в результаті хімічних процесів; літучі (лаки на літучих розчинниках), що висихають в результаті фізичних процесів; ті, ті, що тверднуть при нагріванні, які висихають в результаті реакцій поліконденсації. За складом ми розрізняємо лаки смоляні, олійно-смоляні, синтетичні, ефіро-целюлозні, білкові і, нарешті, за розчинниками – скипидарні, спиртові, ацетонові, водні і емульсійні.