Реферат: Т.Г.Шевченко - художник

Щедра й невичерпно родюча українська земля подарувала вселюдському сузір"ю геніїв невгасимого Світоча - Тараса Шевченка, Тираноборця і Пророка, Речника волі, який поставив на сторожі біля своїх земляків, "рабів німих", вогненне слово, а в "Заповіті" дав їм наказ: "Кайдани порвіте!".

Поява Шевченка - поета і художника, митця і борця, що став символом української нації, - була зумовлена всім ходом історичного і духовного розвитку України з її тривалою, сповненою драматизму, героїчною боротьбою за волю.

Багато сказано про велич Тараса Григоровича Шевченка, Кобзаря, котрий став живим символом національної єдності, консолідації українського народу. І до тепер його життя, творчість аналізуються, осмислюються вченими-шевченкознавцями, бо невизначеностей, спірних питань у шевченкознавстві ще багато.

Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних місць в українському образотворчому мистецтві. Шевченко був одним із перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям, основоположник критичного реалізму в українському мистецтві. Загальновідомо, що Шевченко був одним із зачинателів і першим видатним майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.

Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Все ними малює: стіни, лави, стіл в хаті і на дворі, в себе і у гостях. Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей. Коли юний художник намалював п’яного дяка, то був ним покараний.

Бажаючи оволодіти мистецтвом живопису, він звертається до шляхетних дяків-живописців, які в основному заставляють прислужувати їм. Талант художника проявився рано, значно раніше, ніж талант поета. Якщо перші літературні спроби припадають на 1836-1837 роки, то найбільш ранній малюнок, що дійшов до нас і відомий під назвою “Погруддя жінки” або “Жіноча голівка” датований самим автором ще 1830році. З цієї юнацької роботи і розпочалась творчість видатного художника.

У лютому 1831 року на вулицях столиці Російської імперії – Петербурга з’явилася валка втомлених людей. Один хлопчина звертав на себе увагу тим, що незважаючи на зимову пору, був майже босий. На одному чоботі підошва відпоролася і була прив’язана мотузкою. Це був кріпак поміщика Енгельгарда Тарас, який разом з іншими прибув до столиці. У Петербурзі доля Шевченка круто змінилась. Пан вирішив мати власного кваліфікованого майстра і 1832 року він віддав Шевченка у майстерню на навчання до одного з кращих художників-ельфрейщиків В.Ширяєва, законтрактувавши його на чотири роки. Перші спроби в цьому напрямі були невтішні, однак справжнє систематичне навчання почалося в майстра і це подобалось Тарасу. У 1836 році закінчився термін контракту, але Шевченко залишається у Ширяєва, очевидно, вже в ролі найманого робітника-підмайстра.

Через нестачу денного часу і заклопотаність, бажання стати справжнім художником, змушувало Шевченка в білі ночі виходити в Літній сад і змальовувати статуї. Тут відбулась перша зустріч Тараса із своїм земляком – художником І.Сошенком. Сошенко зацікавився обдарованим юнаком і вирішив допомогти художнику-початківцю на його тернистому шляху. Сошенко дав йому поради і консультації, а потім знайомив з видатними діячами російської і української культур (Карлом Брюлловим, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Євгеном Гребінкою),спільними зусиллями яких талановитого кріпака було викуплено з кріпацтва.

Звільнення дало право Шевченку вступити до Академії мистецтв. Він став одним з найулюбленіших учнів Брюллова, Тарас переходить з класу в клас в числі кращих учнів. У малярстві він робить дедалі помітніші успіхи. За час навчання в академії його тричі нагороджують срібною, а потім золотою медалями за малюнки з натури і живописні твори. Тарас мріяв поїхати в казкову Італію, щоб познайомитися із всесвітньо відомими шедеврами малярства, скульптури і архітектури. Та Академія послала іншого, а власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга заповітна мрія – повернутись назавжди в Україну.

У 1843 році Тарас Григорович нарешті приїхав в Україну. Під час подорожі, любов до рідного краю наштовхнула його на створення цілої серії картин. Уміння інтерпретатора історії Шевченко виявив у трьох офортах серії “Живописна Україна” – “Дари в Чигирині 1649 року”, “Судня рада” і “Старости”, на яких відображено історичні місця, побут і природу країни. Повертаючись в Петербург, він завершує навчання в Академії, видає на власні кошти і поширює альбом під назвою “Живописна Україна”.

Згодом, Шевченко знайшов роботу в Київській археографічній комісії. Художникові довелося побувати у різних місцях України, де він змальовував й описував історичні пам’ятки. З часу його подорожей залишилось чимало акварелей, простих і природних за своїми сюжетами. В 1845-1847 роках Тарас Григорович створив ряд портретів які переконливо свідчать про зростання художника, про поглиблення психологічної характеристики образів.

Велике місце в Шевченковому доробку належить портретам. Він почав працювати над ними ще кріпаком. В Академії продовжував роботу в цій галузі. Незабаром він стає одним з відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, відсутністю нарядності, вдалою композиційною бадьорістю і свіжістю барв, намагання дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.

Саме у Вільно, в "доширяєвський" період розвитку Шевченка, як художника, під впливом (в тій чи іншій мірі) вчителів-художників Верби, Рустемаса, Лампі, Смаковського були закладені основи його художньої майстерності. Свідченням того є малюнки митця, зокрема, "Погруддя жінки".

Павло Енгельгардт перебував у родинних стосунках з Михайлом Глінкою, що сприяло розвитку рівня музичних інтересів цієї сім’ї.

Енгельгардти мали рояль з горіхового дерева, невеликий орган, оркестрові інструменти. Тут давались уроки музики, влаштовувались музичні вечори. Дружина Енгельгардта, Софія Григорівна, жінка, за свідченням сучасників, "високого розумового і естетичного розвитку", добре грала на фортепіано і співала. Саме вона, слід гадати, мала найбільший вплив на духовний розвиток Шевченка. Чи не гра та спів Софії Григорівни потім відгукнулися в повісті "Варнак", а взаємовідносини її героя з панною Магдаленою є трансформованим ставленням юнака Шевченка до пані Енгельгардт: "... она просиживала до полуночи за фортепиано, вариируя чудные создания Бетховена... Я бывало, сижу в уголку, не пошевельнуся: сижу и слушаю, слушаю и заплачу, сам не знаю отчего. Музыку я полюбил страстно, и этой любовию я обязан панне Магдалене"1. Енгельгардти володіли великою бібліотекою. Ймовірно, Шевченко користувався нею за дозволом і порадою Софії Григорівни в час, коли господар був на службі. Про його любов до книжок писав Пантелеймон Куліш: "...Не було книжки живої і животворящої, щоб йому в руки не попала та й лежала в нього не прочитана. Пушкіна він знав на пам"ять..., а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав".

Прийоми, що влаштовувалися в Енгельгардтів, давали можливість козачкові ближче спостерігати манери панства. Решта челяді бачили лиш стайню, кухню, а Тарас більш-менш вільно ходив по всьому будинку, дивився картини, гортав книжки. На балах він не лише подавав склянки з водою чи колоди карт, але й спостерігав за художниками, музикантами, вченими, поетами, слухав їхні розмови, переймав панські манери...

Далі в його житті будуть В.Ширяєв, Літній сад, зустріч з Сошенком, Брюлловим та ін.

Небагато з тих, кому випало безсмертя, здобули його такою дорогою ціною, як Тарас Шевченко. Доля не шкодувала для нього найжорстокіших випробувань і страждань. Прожив Шевченко лише 47 років, з них 25 - у кріпосному рабстві, 10 - у тюрмах та на засланні. А решту постійно перебуваючи під недремним жандармським оком, воюючи із нестатками. Помер він самотнім у казенній комірчині, не здійснивши навіть природньої людської мрії про сімейний затишок у власному домі.

Т.Г.Шевченко був вірним сином поневоленого народу і прагнув його визволення. Він щиро перейнявся і долею інших пригноблених народів царської Росії; й ніякі заборони чи бар"єри не спроможні були стримати його братніх почуттів. У поемі "Кавказ" (1845) Т.Шевченко затаврував царську Росію як тюрму народів, де, "на всіх язиках все мовчить", і солідаризувався з тими, хто не хотів скоритися, сказав про біль, сльози і гнів усіх жертв царизму. І боротьба його власного народу, і боротьба кавказьких горців органічно включалися в його загально поетичну картину і політичну концепцію боротьби людства за свободу і гідне життя.

Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Тарас Шевченко був людиною в родовому значенні цього слова; при тому, що він був сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади у дрібному, але у великому, значному, йшов принаймні на сто років попереду. Він знав свій обов"язок перед уселюдською сім"єю народів, але мав мужність у тій сім"ї народів нагадати про її вселюдський обов"язок перед своєю знеславленою нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде неповний і несправедливий, отже, і не матиме виправдання перед совістю й розумом.