Реферат: Кераміка. Мистецтвознавчий погляд на еволюцію звичних речей

Гончарі-черняхівці уславилися винайденням гончарського круга. Відтоді історія кераміки поділяється на два великі періоди - до появи круга і після його появи. Гончарський круг здійснив справжню революцію в прадавньому ремеслі. Праця глинотворців стала набагато зручнішою, продуктивнішою, на виготовлення посуду витрачалося менше зусиль і часу. А головне - поліпшилася якість: посуд потоншав, форми його набули симетрії, стали складнішими й вишуканішими.

Гончарський круг - одне з найперших механічних приладь, що його винайшла людина. До речі, ідея використати обертальний момент уперше реалізована саме в гончарському крузі. Колесо як його модифікація (а відтак і віз, карета, велосипед) з'явилося значно пізніше. Батьківщина гончарського круга - Месопотамія, у IV тисячолітті до н.е. його вперше використали там шумери. УIII тисячолітті до н.е. він узвичаївся в практиці єгипетських, індійських, іранських і сирійських гончарів. З XIV століття до н.е. відомий у Китаї, з VIII-VII століття до н.е. - в Італії, Іспанії, Причорномор'ї, Закавказзі. Повсюди гончарський верстат сприяв виокремленню гончарства з системи домашнього господарства і перетворенню його на ремесло. Без перебільшення можна сказати, що саме гончарський круг сприяв виникненню професії гончаря.

Простежимо еволюцію гончарського круга. Прообраз його - звичайнісіньке листя, шматочок деревної кори, дерева, мати або шкури тварин. На них, як на площині, стародавній гончар клав глиняну грудку і, повертаючи, формував посуд. Це скорше були підкладки, що мали запобігати прилипанню глини до землі або каменя, але водночас вони допомагали оглядати майбутній виріб зусібіч, формувати його більш-менш симетричним і рівним.

Поворотна дощечка на короткому вертикальному стрижні - наступний крок на шляху до винайдення гончарського верстата. Вісь закріплювалася на підп'ятнику. Така конструкція давала можливість пришвидшити обертання робочої площини, а головне - зцентрувати її. Східні слов'яни вісь закріплювали на лаві, за нею майстер і працював, спрямовуючи лівою рукою рух площини-диска проти годинникової стрілки, а правою формуючи посуд або підрівнюючи сформований уручну. Саме за таким верстатом працювали черняхівці.

В історії вітчизняного гончарства одно-дисковий ручний гончарський круг проіснував до Х-ХІ сторіччя, коли був заступлений дводисковим ножним. Завдяки цьому вдосконаленню збільшилися швидкість та інерція обертання, рівномірність руху, обидві руки майстра вивільнилися для роботи з глиною. Ножний гончарський круг - це вісь із двома дерев'яними кружалами, закріпленими на ній. На верхньому гончар формує посуд. Спіднє, більше кружало (воно зветься "спідняком") - він пускає в рух ногою. До спіднього кружала прикріплено противагу - маховик для продовження інерційності руху. Такий гончарський круг дожив до наших днів.

Горщик - "дитя" гончарського круга. Він поширений у більшості народів світу, зокрема в слов'ян. Давніше горщик був основним видом посуду, недарма самих гончарів називали горшколіпами, горщарями, а їхні майстерні - горшечнями. Назва ця походить від слова "горнець", тобто "вироблений у горні". Як абетка починається з літери "а", так і з горщика - гончарська наука. Вважається, що той, хто зумів його виточити, - зможе виточити й будь-яку іншу посудину.

Ролю горщика в житті українців підтверджують численні прислів'я ("Не святі горшки ліплять", "Хоч горщиком назви, тільки в піч не став", "І на дірявий горнець знайдеться покупець" та ін.), загадки ("Всіх годує, а саме голодує", "Без матері родився, без попа хрестився, без смерті вмер", "Вогню не страшусь, води не боюсь" та ін.), прикмети (горщик як символ родинного достатку, злагоди: "Сімейний горщик веселіше кипить"; як магічний посуд: "Робись, робись, горщику, зварю в тобі борщику. Дам поснідать дощику з глиняного горщика" та ін.). Спробуймо оцінити горщик як доцільно конструктивний і логічно пропорційний витвір. Власне саме ці "чесноти" горщика й зумовили те, що серед інших видів посуду він веде перед у довголітті (скажімо, творцями праукраїнського горщика були гончарі зарубинецько-черняхівської культури, хоч близькі до нього форми трапляються на наших теренах ще в епоху неоліту).

Виплекана численними поколіннями гончарів, форма горщика ідеально відповідає всім практичним вимогам. Висота класичного горщика дорівнює ширині його в найширшому місці. Інакше кажучи, горщик вписується в квадрат, зрештою - і в коло. Обтічна форма сприяє максимальному прогріванню всього об'єму у вогні. Задля цього звужено й нижню частину, за яку горщик беруть рогачем, щоб поставити в піч. Поперечник отвору горщика також обумовлений практичною доцільністю - щоб до нього можна було покласти великий шмат м'яса, а великою ложкою дістати його, а крім того, щоб посудину легко було мити зсередини рукою. Але - не більший, інакше страва швидко вихолоджуватиметься. Покришку, якою накривали горщик, готуючи страву, потім знімали, перевертали І використовували вже як миску.

Хто ж був творцем такої досконалої форми? Сама природа, точніше "божественна модель" - образ людини. За антропоморфне походження форми горщика промовляють і назви його частин та деталей. Найширше місце називається "туловом", над ним - "плечики", па які кріпляться одна або дві "ручки" ("вушка"), верхня частина - то "шийка", або "горло", іноді - з носиком, нарешті нижня частина - "боки". Ще донедавна гончарі рідко наважувалися ставити на денці ютового горщика свій підпис (клеймо), мовляв: я був лише співавтором її Величності Природи, творив за її "підказкою".

Цікаве в біографії горщика і те, що вчені схильні всерйоз розглядати його значення в розвитку... обчислювальної техніки! Давній вислів "від горшка два вершка" (вершок - міра довжини, яка спочатку дорівнювала довжині фаланги вказівного пальця, а пізніше - 4,45 см) наштовхнув математиків на думку, що йдеться про первісну одиницю довжини.

Форма горщика (миски, макітри, глечика, казана, кухля і т.д.) докняжої доби практично не змінилася до нашого часу. Як і процес створення їх. І це при найістотніших зрушеннях в інших ремеслах! - техніко-технологічних і художньо-вжиткових. Гадаємо, секрет живучості традицій гончарства - у надзвичайно простій, навіть примітивній технології цього ремесла і так само в простоті й вікодавній вивіреності форми його виробів.

А тепер спробуймо простежити еволюцію іншого визначного винаходу, безпосередньо пов'язаного з гончарством, - цегли.

Ми вже згадували про житла, зроблені з плетива гілок, соломи, очерету, трави, "склеєних" глиною. Люди експериментували, додаючи до глини то пісок, І о жорству, то щебінь чи полову. Такий глинопліт виходив ще міцніший. "А якщо спробувати виготовити з такої суміші - глини, соломи (або ж - очерету, гною, піску, кінського волосу, костриці) - будівельний камінь?" - міркував стародавній будівничий - і винайшов цеглу. Такі цеглини сушили па осонні й виходив тривкий будівельний матеріал -глинобетон. Під назвою саман він і досі служить людям.

Цегла-саман у вжитку в сільському будівництві. Селяни самі її виготовляють. Для нього масу з глини, січеної соломи, іноді й інших домішок добре переминають, потім у дерев'яних ящиках формують цеглини й сушать їх. Солома чи інші домішки до глини армують матеріал, збільшують його ударну в'язкість і таким чином запобігають розтріскуванню цегли на сонці та збільшують стійкість її до навантажень. З готового саману будують повітки, хліви і навіть житла, які є досить довговічними.

Пізніше люди навчилися виготовляти цеглу цілковито з глини, без домішок. Але це вже історія цегли-сирцю, вона веде свій родовід з південних країн.

Першу випалену цеглину, як і першу полив'яну кахлю, подарували людству в середині IV тисячоліття до н.е. шумери. Від шумерів цегляне будівництво поширилося серед інших народів Месопотамії і досягло тут свого розквіту. Тамтешня цегла різнилася розмірами й кольорами, була й обличкувальна цегла, вкрита кольоровими поливами, а в ассирійців - навіть посріблена!

На нашу землю цегляне будівництво прийшло з Візантії - разом з християнством і архітектурною школою зведення культових будівель.

Широко вживаною в будівництві Київської Русі впродовж Х-ХШ століть була плінфа (від грецького "плінфос", "плінт", що означає "плитка") - плеската цегла візантійського походження.

Слово "зодчий" - перевесник плінфи на наших теренах. Воно зберегло в собі пам'ять про значення в архітектурі глини, а відтак і цегли. Глина - це сама земля. Земля масна, а дощової днини - слизька, клейка, або глейка. Слово "глина" й походить від українського слова "глей", тобто липка земля. Інакше кажучи, глина - це глейка земля. У ті далекі часи обидва ці слова мали в церковнослов'янській мові, уживаній тоді як літературна, свій відповідник -"зъд". Отже, прикметники "глиняний" і "зъданий" - синоніми, слова з однаковим значенням. Оскільки давньоруські будівничі використовували в роботі цеглу, яка готується з глини, то їх називали "зодчими" (від слова "зъд" - "глина"). "Здати" означало зводити цегляні споруди.